«Детектор медіа» публікує два різних відгуки – Гали Скляревської та Бориса Бахтєєва – на документальний фільм «Радіо Свобода» під назвою «Донецьк».

8 грудня, якраз напередодні саміту в Парижі, українська редакція «Радіо Свобода» випустила у світ документальний фільм «Донецьк». Підзаголовок на YouTube: «Документальний фільм про життя в тилу бойовиків».

Подібні назви — лише з назви міста — зазвичай дають документальним фільмам туристично-краєзнавчого характеру. Сьогодні Донецьк — це не так назва міста, як символ російської агресії та окупованих територій. То яке з цих значень містилося в назві фільму? Я очікував, що друге. І, боюся, не вгадав.

Титри на самому початку фільму зазначають: «Лідія, 48 років, бухгалтер, народилася і виросла в Донецьку. Виїхала з міста восени 2014 року. Лідія вперше за п'ять років повертається додому, щоб побачити рідних. Вона проведе у місті чотири місяці і буде знімати на телефон усе, що зможе». Багатообіцяюче, чи не правда? Перебивка титру: «Це історія Лідії та тих, кого вона зустріла у рідному місті». Ще більше інтригує, нам обіцяють історію життя реальних людей під окупацією! Ще одна перебивка титру: «Заради безпеки імена та голоси оповідачів змінено». Інтрига сягає максимуму.

Тож от вам спойлер: оце й справді буде максимумом тієї інтриги. Бо під визначення «приватна історія» підпадатиме лише один не надто тривалий сюжет. Нічого особливо таємничого у фільмі не буде. Зустрічатимуться лише випадкові перехожі, які не вивертатимуть перед глядачами душі — та їх ніхто до того й не спонукатиме. Запитання їм ставитиме чоловічий голос, належність якого не зазначено. Майже всі діалоги будуть тим, що американці звуть small talks або easy talks, не більше.

Не дуже зрозуміло, навіщо було це застереження про імена та голоси. Жодного імені, крім уже згаданої Лідії, у фільмі не пригадати. Нічого такого особливого ніхто не казав. Та й узагалі незрозуміло, навіщо змінювати імена та голоси, коли обличчя — от вони, крупним планом, жодного заретушованого, не кажучи вже про приховані.

На початку фільму показали чорно-білі кадри війни в режимі нарізки. Люди біжать ховатися від обстрілів. «Швидкі». Руйнування. Людина з закривавленим обличчям. Хтось заколочує труну. Розстріляний тролейбус. Той самий, кадри якого п'ять років тому облетіли всі російські пропагандистські ЗМІ під рубрикою «звірства карателів». На екрані титр: «Донецьк. Центр міста». Хоча насправді район заводу Босе (або 15-річчя) — далеченько від центру. Всі кадри нарізки — лихо, яке принесла війна. А чи принесли «карателі» — зважаючи на місце розташування подій? Можете розуміти, як вам до вподоби — бо жодного супровідного тексту немає.

І далі — кольорові кадри сьогодення. Ідеальні дороги, підстрижені кущі, пофарбовані автобусні зупинки. Скрізь – ідеальні чистота й охайність. Багато людей. Немало й машин, хоча й заторів немає. Новенький на вигляд, акуратний громадський транспорт. Відремонтовані будівлі. Привабливі краєвиди — Артема, Челюскінців, набережна Кальміусу. Немов у якомусь фільмі «Вас вітає шахтарська столиця». Шахти, до речі, так і не показали жодного разу. Багато троянд — Донецьк називали містом троянд ще з радянських часів, ці квіти були його гордістю. Відбудований шикарний стадіон «Донбас-Арена».

З багатьох джерел знаю: за часів Захарченка чи не найприкметнішою частиною донецьких краєвидів були білборди з його, Захарченка, портретами та цитатами, а також із гаслами, слоганами тощо. У фільмі нічого такого в кадр не потрапляло. То тепер усе інакше, все змінилося? А чи просто знімати зовнішню агітацію уникали? Не потрапили до кадрів і прапори «ДНР», і «георгіївські стрічки», і розфарбовані під кольори прапору «ДНР» трамваї та тролейбуси.

В усьому фільмі жодного разу не трапляються кадри не лише військової техніки, а й просто військовиків у формі, навіть поліціянтів. Кажете: окуповане місто? Та у фільмі немає жодної прикмети окупації, напіввоєнного стану. Може, знімати їх було небезпечно? А чи, може, їх і справді немає? Жодного слова з цього приводу.

Імпровізовані базарчики — такі самі, як і в Києві. Синхрони продавців: мовляв, українського вже нічого немає. Деякі кажуть, що багатьом нема за що купувати. Але люди купують, а про «нема за що» й у Києві кажуть. Бідності в око не впадає, конкретних цифр у фільмі немає. А про що можуть сказати цінники в рублях глядачам, які не знають місцевого рівня доходів? На речовому ринку продавці — пенсіонери. Розповідають, що продають, бо треба прожити. Шкода їх до болю — але чи не скрізь в Україні так?

Залізничний вокзал сяє чистотою, от тільки порожньо. Перехожі підтверджують: руху майже немає – «но у нас электрички ходять». За їхніми словами, дуже бракує далеких поїздів. Але хто винен, якщо в «ДНР» електрички ходять, а на контрольовану Києвом територію їх не впускають? Літній чоловік каже, що їздить додому, в Мандрикине, електричкою, а вони ходять лише кілька разів на день — по кілька годин чекає, бо автобусами їздити дорого. Цього епізоду більшість глядачів не зрозуміє. Річ у тім, що Мандрикине — це район у самому Донецьку. Кричуща ситуація, але без коментаря вона втрачається.

Гордість міста — ботанічний сад. «Минулого року в нас був рекорд відвідуваності», — каже співробітник (російською мовою) й додає: приїздять з інших міст. Побачивши все це, глядачі вже можуть і забути, що йдеться про окуповане місто. А ще той співробітник каже, що таку красу вони вирощували під обстрілами, одного разу й до них снаряд прилетів. Узагалі-то, ботанічний сад — на протилежному від лінії тодішнього фронту кінці Донецька... Отака «мораль сей басни»: в окупованому Донецьку вирощують красу, а... не будемо казати, хто її обстрілює й обстрілює.

Мешканці околиць теж розповідають, як живуть під обстрілами. Пенсіонерка розповідає про маленьку пенсію, отримує вона ще й українську, вона теж маленька. А походи через пропускні пункти — це тортури. Слова жіночки сповнені відчаю. Вона єдина, до речі, розмовляє у фільмі українською мовою — не чистою, звісно ж. Слідом — кадри КПВВ «Горлівка». Черга — нескінченна. Титр — про кількість тих, хто перетинає лінію розмежування, про те, що лише цього року від серцевих нападів померли 25 осіб. То хто ж і навіщо влаштував це людоїдство? Немає у фільмі прямої відповіді.

В іншому сюжеті – монумент загиблим, сотні імен. Монумент загиблим дітям. Це справді моторошно. Але в глядача має виникнути запитання: то хто ж їх убив, чиї снаряди й чиї кулі? Школа, відома трагедією. Відремонтована, красива, нестандартного модерного вигляду — мов з рекламного буклету про «школу майбутнього». Довкола діти — там, де 5 років тому на спортивному майданчику загинули учні. Їх розпитують, чи стріляють. Вони підтверджують, тільки страху в їхніх голосах не чути. Їх питають, чи вони тепер не гуляють на вулиці. Гуляють, — відповідають майже всі.

Один із сюжетів – свято на площі Леніна. Святкові колони, російські прапори, повітряні кульки, сцена, радісні, усміхнені обличчя. «5 лет ДНР», — на мить показують гасло. А учасники розповідають: хтось приїхав з іншого кінця Донецька, хтось з іншого міста, «а я из ЛНР, из Луганской Народной Республики». Навіщо ці кадри було відбирати для фільму? Показати, що Донецьк і без України обійдеться? У синхроні так і було — мовляв, з Україною зв'язки втрачено, й відновлювати їх вони вже не будуть.

На завершення нарешті згадали хоч щось про режим окупації, а не лише про обстріли з українського боку — розповіли про комендантську годину. Але — о радість — цього року на випускний вечір уперше її скасували. Передсвітанковий Донецьк, набережна Кальміусу, багато випускників. Їх розпитують. Про окупацію? Про Україну? А от і ні — про те, що вони відчувають через завершення дитинства. А ще про те, ким хочуть бути, куди вступатимуть, які спогади залишила школа. Вступатимуть у Донецьку — бо навіщо ж кудись їхати? Такі ж діалоги з випускниками можна було зняти де завгодно — й відповіді були б такими ж.

То що хотіло сказати «Радіо Свобода» цим фільмом? Який меседж хотіло донести до глядачів? Що всі оповідки російської пропаганди, що буцімто весь Донецьк зруйновано «карателями» — це брехня? Але цього ніхто не артикулював, про це взагалі й близько не йшла мова. А може, «Радіо Свобода» хотіло показати, що Україна з тріском програє так званій ДНР «війну вітрин» — надважливий аспект інформаційної війни? Про це теж і близько не йшлося. То, може, автори хотіли показати, що в окупованому Донецьку живуть нормальні, звичайні люди, а ніякі не монстри? Але на цьому теж ніхто не акцентував увагу.

Може, нам просто хотіли показати, якою виглядає війна з того боку? Але ж ні, сюжети, що стосуються безпосередньо війни, у фільмі навіть не є основними. Коли камера повільно пересувалася різними ракурсами туристичних краєвидів Донецька, довго й детально показувала листівкові куртини ботанічного саду, детально змальовувала «ювілей ДНР» зі святковим настроєм людей та потужно організованими святковими заходами, коли закадровий голос довго розпитував радісних випускників про що завгодно, тільки не про Україну й не про війну — це був зовсім не погляд на війну та окупацію. Коли довго показували троянди в різних куточках міста — про що це було? Це було відверте милування.

Ні, я зовсім не хотів би, щоб автори фільму показували саму лише розруху, ретруху й чорнуху. Щоби ходили й саме їх навмисне вишукували. Але показувати самі лише глянцеві кадри — найглянцевіші з усіх глянцевих? Кадри, які більше пасували б рекламно-туристичному фільму? Даруйте, не вірю.

Припускаю, що пані Лідія знімала зовсім не документальний фільм. Вона знімала рідне місто — для себе на згадку. Знімала його таким, яким хотіла б його пам'ятати. Яким хотіла б пишатися. Найкращим у світі. Що ж, цілком виправдане бажання, яке викликає й повагу, й співчуття. Акт ностальгії — от чим насправді були ці кадри. Тієї самої — щемливої, болісної. Коли вперше показували площу Комунарів, район Міськсаду (а його протягом фільму показували неодноразово з різних ракурсів), у словах пані Лідії виразно лунала ця ностальгія. Але це — зовсім не годящий матеріал як для документального фільму, покликаного змалювати життя окупованого міста, й змалювати всебічно та об'єктивно.

Та й не в цьому річ. Так, від обстрілів української сторони теж гинули мирні люди, й чимало. Це ані для кого не є й не було секретом. І, звісно ж, якщо дивитися з того боку, це для місцевих жителів є безсумнівним доказом «звірств карателів». Але тамтешні жителі бачать лише одну половинку подій. Хіба ж, розповідаючи про красиво відремонтовану школу, можна було не згадати, що тоді, коли сталася трагедія, там миттєво опинилися російські тележурналісти — суто випадково, мов рояль у кущах? Хіба ж можна було не згадати, як 2014 року бойовики стріляли з дахів житлових будинків, а потім швиденько змотувалися, щоби «отвєтка» вразила будинки? А мені про це розповідали самі донеччани.

Так, у цьому — ще одна трагедія війни: вона сама по собі розділяє людей, а мирні жертви вкорінюють переконання, що протилежна сторона — то й є злочинці, вбивці, нелюди. То хіба ж можна було залишити фільм без згадки про те, хто розпочав війну? Бо якби не Росія — ніколи українці не стріляли б по окупованих територіях, чимало з них узагалі ніколи не побували б у Донбасі. Воїни добробатів узагалі ніколи в житті не взяли би до рук зброю: вони ніколи в житті не гадали, що їм доведеться стріляти, не готувалися до цього, не вчилися цього. Хіба можна було не підкреслити: в усіх смертях, у тому числі й жителів окупованих територій, винні ті, хто розпочав війну, й лише вони?

Зрештою, якщо Донецьк живе мирним життям і гарнішає — хіба ж це не доказ, що українська сторона не має на меті навмисне його обстрілювати й не робить цього? Ну бодай на цьому можна було б загострити увагу?

Хіба ж можна було ТАКИЙ матеріал узагалі залишити без жодного коментаря — хоча б у режимі передмови або післямови? Але залишили. Й глядачі мали сприймати за чисту монету те, що бачили.

А бачили вони затишне, доглянуте місто, яке за рівнем благоустрою дасть фору будь-якому місту на підконтрольній Києву території. Спокійне, законослухняне, мирне місто. Бачили людей, що живуть своїм буденним життям, й аж ніяк не безпросвітним, вибудовують плани на майбутнє — й у цих планах немає місця Україні. Живуть абсолютно вільно, нікого й нічого не остерігаються, спокійно, не озираючись, розмовляють із кореспондентом.

Бачили місто, на вулицях якого немає не лише жодного військовика у формі, а й жодного поліціянта. Так, не без проблем, не надто заможно в ньому живуть — але хіба ж українці на підконтрольній території не так само? Більшість опитаних розповідали про своє життя далеко не песимістично. Усе в Донецьку було би просто чудово, якби не обстріли — самі здогадайтеся, ким улаштовані. От саме такий висновок тільки й напрошується.

То яке послання, яку інформацію хотіли донести до глядачів автори фільму? Судячи з побаченого та почутого, от яке: без України в Донецьку стало краще. І навіть краще, ніж у Києві. Без України Донецьк погарнішав. Попри обстріли, попри нав'язані Києвом принизливі КПВВ та мізерні українські пенсії, «нескорений Донецьк не вдалося поставити на коліна». Період занепаду, який тривав за років незалежності України, нарешті завершився. Єдине, що псує й вигляд суперміста, й життя його жителям — це, знову ж таки, обстріли, й знову ж таки, самі здогадайтеся, звідки.

Саме до такого висновку спонукає цей фільм. І, побіжно, ще до такого: тут, у «великій Україні», нам промивають мізки. Брешуть про буцімто тяжке життя у «вільній народній республіці». Ви ж тепер побачили, що все далеко не так.