В українському прокаті демонструється повнометражна неігрова картина режисера Семена Мозгового «Історія зимового саду», яка розповідає про життя київського павільйонну квітникарства ВДНГ та його постійних і тимчасових мешканців. Головного героїнею фільму є Валентина Вороніна, яка віддала цьому павільйонові 45 років свого життя. Зараз у житті жінки настав певний переламний період: пані Валентину змушують вийти на пенсію попри її волю. Однак цієї фабулою фільм не обмежується, оскілки перед нами не стільки соціальне, скільки мистецьке авторське кіно, яке можна по-різному трактувати, а також певна універсальна метафора загальних процесів, які тривають у нашому суспільстві.

У стрічці немає ні історії павільйону, ні біографії самої Валентини Вороніної, ні ще чогось контекстуально важливого, яке вводило би глядача у курс справи і було для нього певним дороговказом впродовж фільму. Зрештою, у даному випадку, вся ця інформація виявилася б цілком зайвою, оскільки відволікала б від невимушеного споглядання та розмірковування, які у картині і є найголовнішими складниками її успіху. Буття тут розкривається поволі, проте у всій своїй красі.

Варто сказати, що сама концепція зимового саду, сам його феномен є спадкоємцем дев’ятнадцятого століття з його тягою до природничих експериментів та досліджень. І зимовий сад багато в чому суперечить природному стану речей: екзотичні рослини переселяються у невластиві їм умови, де вони починають своє нове і доволі своєрідне життя. Такий підхід, імовірно, має за мету створити такий собі вільний від впливу зовнішнього світу острівець, до певної міри навіть райський сад, який даватиме його власникові якщо не відчуття всесилля, то принаймні тішитиме його самолюбство.

Павільйон квітникарства, як і сам ВДНГ, створювався у радянський час і несе із собою відбиток того часу. І сьогодні, в епоху змін та руйнування радянського, він виглядає якщо не реліктом, то принаймні має бути заново виправданий.

«Історія зимового саду» оповідає водночас і про занепад, і про новий старт, і про певний броунівських рух довкола цього павільйону, який поволі втрачає свою історичність, перетворюючись на своєрідну метафору, яку глядач може прочитати на власний розсуд.

У цій картині має значення позиція авторів фільму. Вибір ними дистанції до матеріалу, способу фільмування, відбору матеріалу та монтажу. У всіх випадках рішення були прийняті правильні. Автори фільму (режисер Семен Мозговий, оператор Денис Мельник, режисер монтажу Микола Базаркін, звукорежисери Наталія Авраменко, Андрій Нідзельський, Міхал Пайдяк) ніяк не висловлюють свого ставлення ні до павільйону, ні до його мешканців, ні до головної героїні та подій довкола неї. Тут все розвивається так, як розвивається, ніби камера просто вросла у землю разом із рослинами.

Такий погляд дає можливість максимально пройнятися настроєм місця і відчути, що це означає – бути зимовим садом з усіма його клопотами. Власне, якщо цей фільм і має сюжет, то він саме обертається довкола клопотів, бо зимовий сад вимагає постійної ваги та праці. І головна героїня Валентина Вороніна утілює цю постійну увагу та працю. Вона бачить зимовий сад як місце постійного піклування, яке не повинно ніколи припинятися, бо в іншому випадку все загине. І, звісно, це піклування вона цілком пов’язує із собою.

Така, дещо авторитарна позиція дає нам перший шар прочитання картини, яка розповідає історію любові та влади, які тут розміщенні поряд, бо одне без іншого не існує.

Інший шар картини пов'язаний із зовнішнім втручанням у цей штучний, проте в чомусь гармонійний світ. У картині зовнішні сили цей світ начебто намагаються знищити – у цьому переконана головна героїня, інші персонажі у цьому не так певні. Зовнішній світ тут також показано дуже цікаво і мінімально персоніфіковано, бо цей світ дається нам тільки через зовнішні атрибути влади – кольори державного прапору, які можуть розміщуватись у несподіваних місцях, і найчастіше вони справді пов’язані з руйнуванням усталеного порядку.

Інший шар оповіді пов'язаний із певним розпадом самої утопічної ідеї зимового саду як утілення чогось максимально раціонального – про це свідчать епізоди з біоенергетиком, який з’являється на початку фільму як провісник нових часів, посланець сучасного світу, який дедалі більше відпадає від раціональності.

Ще один шар фільму пов'язаний із певним внутрішнім конфліктом між авторитарним лідером та його підлеглими, які втілюють тут простий народ з усією його безпосередністю. Цей простий народ, схоже, не зовсім розуміє цінність всього цього штучного світу та зусиль по його збереженню.

Цікавими також є підсюжет фільму, пов’язаний із зміною пір року. Пори року тут утілюють природний стан речей, і, звісно, вони змінюються поза межами павільйону, в якому підтримується завше одна пора року та відповідний мікроклімат.

Усі ці та інші складові фільму роблять його перегляд доволі цікавою інтелектуальною пригодою, у яку з легкістю поринаєш.

Якщо ж дивитися на стрічку «Історія зимового саду» через певний національний контекст, то вона цілком розвивається у річищі інших картин, які розповідають про існування та занепад певних традиційних (радянських і нерадянських) інституцій, які існують десятиліттями у нашій країні. З цього приводу було знято кілька цікавих стрічок, проте фільм Семена Мозгового серед них – один із найцікавіших саме завдяки авторському підходу до теми.

Річ не тільки у тому, що автори картини дають буттю проявитися самому, а ще й тому, що мимоволі вказують, як на мене, єдиний оптимальний спосіб ставлення до радянського спадку. Я б назвав цей спосіб екологічним і його суть у тому, аби дати цьому спадкові розпастися самому по собі. Його не варто ні заперечувати, ні схвалювати, ні, тим паче, якось культивувати. Він просто має щезнути у природний спосіб – від часу, від дощів, снігів, пісків та туманів, разом з поколіннями, які все ще щось пам’ятають та чіпляється за минуле.

Цей спадок, вочевидь, слід огородити від нових поколінь саме політикою забуття, аби не втягувати їх у гру сенсів без сенсу, у цю безумну семіотичну вакханалію фальшивого раю, який був посаджений за колючим дротом і тепер доживає свої останні дні.

Наші чорноземи мають поховати у собі зимові сади радянської утопії, аби від них не залишалося й сліду. Все, що проростатиме далі, сподіваємось, розвиватиметься вільно, без понукань та наглядачів.