Картина була зафільмована ще минулого року, проте до українських глядачів дійшла тільки тепер. І в цьому запізненні можна бачити певний символізм, бо сьогодні фільм може розповісти українському глядачеві не тільки про молодого Путіна та наслідки його діяльності, але ще й стати певною пересторогою для українського виборця через його надто поспішні та оптимістичні сподівання на нові обличчя.

Фільм Віталія Манського — монтажний, він складається з раніше неопублікованих робочих матеріалів, які були зняти ним 2000 року, а також із уривків інших стрічок цього кінематографіста. Картина є ретроспективним поглядом на Володимира Путіна — від перших кроків його президентства до теперішніх днів. І цей погляд украй суб’єктивний, власне, це погляд самого режисера, який хтось може розділяти, а хтось — ні.

Манський до Путіна критичний, називає його диктатором, каже, що його політика згубно вплинула на Росію, проте в такому стані речей винуватий не тільки сам російський президент, а всі росіяни, які всі ці роки мовчки спостерігали за узурпацією влади однією людиною й нічого не зробили, аби якось цьому завадити.

На прем’єрному показі в кінотеатрі «Жовтень» режисер розповів, як складався фільм і чому він був зроблений аж тепер — коли, здається, з Путіним усе зрозуміло й без усяких фільмів.

Путіна Манський почав фільмувати після того, як той отримав із рук Єльцина владу — сталося це в ніч із 31 грудня 1999-го на 1 січня 2000 року. Згодом режисер почав знімати майбутнього російського президента вже офіційно — як учасник його передвиборного штабу. Фільм знімався до позачергових виборів президента Росії, які відбулися 25 березня 2000 року. Путін тоді переміг у першому турі, очолив Росію й керує нею дотепер.

Сам режисер вважає, що початком ери Путіна, початком його передвиборної кампанії стало 8 вересня 1999 року, коли був підірваний перший будинок у Москві — мовляв, саме тоді виникає в російському суспільстві запит на сильну руку. Путін на той момент був прем’єр-міністром, і хоча режисер не вірить у його причетність до цих вибухів, проте впевнений, що вона зіграла на користь Путіну і сприяла зростанню його рейтингу, який із двох відсотків виріс до п’ятдесяти за пів року.

«Свідки Путіна» фіксують перші кроки майбутнього президента. Тут є різнопланові епізоди, проте головна увага приділена тому, як Путін діяв у період між січнем та березнем 2000 року. Путін їздить країною, вирішує якість проблеми, зустрічається з майбутніми виборцями. Він нічого не обіцяє й не бере участі в дебатах. Він зосереджений та діловий, він знає, що треба його країні. Він не дуже виділяється на тлі інших, проте вже тоді відчувається його схильність до авторитаризму, яка подається як уміння Путіна переконати кожного у своїй правоті. Режисер каже, що це в Путіна професійне: як правдивий чекіст, він не розмовляє з вами, а вербує.

Сьогодні Манський, як і багато хто в Росії, Путіним розчарований через його подальшу політику й навіть через те, що він не пішов після своїх двох строків, як обіцяв.

І все ж чому картину зроблено тільки тепер? Чому не 2008-го, коли Путін напав на Грузію, чи 2012-го, коли стало зрозуміло, що узурпатор не віддасть владу нікому? Манський каже, що «проспав» 2008-й, що події у Грузії тоді видавалися йому своєрідною аномалією й він не бачив у них якоїсь системи, а у 2012-му все вже було зрозуміло, проте фільм був відкладений через подальші події, пов’язані з Україною.

Парадокс ситуації ще й у тому, що до влади Путіна привели саме демократи, які прагнули не допустити повернення комуністів. Відтак надії на Путіна як на демократичного правителя не щезали досить довго. А загалом диктатура в Росії, за словами режисера, створювалася поетапно — ще з часів Єльцина, який максимально розширив повноваження президента — з метою збереження демократії; згодом цим скористався Путін і тепер усе в Росії залежить фактично від однією людини.

Якщо ж повертатися до фільму, то він є фактично сімейною хронікою Віталія Манського й починається із того, як його сім’я зустрічає новий 2000 рік, коли Єльцин оголошує про свою відставку. Режисер вмикає камеру й намагається дізнатися думки своїх рідних із приводу передачі влади від Єльцина до Путіна. Донькам ця тема нецікава й вони прагнуть від неї відгородитися, проте дружина режисера висловлює всі свої найгірші сподівання, які справдяться тільки за певний час.

Це вже не перша картина, в якій ми бачимо світ очима режисера Віталія Манського. Згадаймо його «Рідних», де йшлося про його найближчих родичів, які розкидані по Україні й мають різні політичні позиції. А до того була стрічка про зустріч однокласників львівської школи, з якими навчався Віталій Манський. Тепер оповідь звузилася до дружини та його доньок і фактично стала інтимною.

Взагалі сімейна хроніка — цікавий жанр, бо дозволяє глядачу подивитися на життя самого художника. Такий підхід має свої сильні та слабкі сторони. Сильна сторона такого підходу в тому, що митець у кадрі може бути максимально щирим та відвертим — він може зачаровуватися, може розчаровуватися, любити й ненавидіти: він цілком беззастережно йде за власними почуттями та думками. Слабкість у тому самому — суб’єктивність художника не дає йому можливості поглянути на ситуацію збоку, оцінити її реалістично. І все ж дивно, що дружина Манського бачила всі загрози Путіна ще 31 грудня 1999 року, а сам режисер їх не помічав чи просто волів не помічати…

Тому стрічка «Свідки Путіна» не тільки про узурпацію влади російським політиком, але й портрет самого автора цієї картини. Перед нами історія успішного російського кінематографіста, який мав широкі можливості, жив недалеко від Кремля й був допущений до самих вершин російської влади. Його прозріння щодо Путіна та його політики через майже двадцять років виглядає не зовсім переконливим, навіть вимушеним, хоч тут ми можемо помилятися.

Водночас багато в чому фільм «Свідки Путіна» стосується вже не тільки одного Манського, його почуттів та рефлексій, проте дуже багатьох людей, які спостерігали за процесом збоку й не мали навіть такої інформації, яку мав режисер. Найімовірніше, їм було легше зачаруватися й важче розчаруватися. Такі люди, безумовно, були і в Україні. Саме для них подібне кіно, сподіваємося, стане підставою зробити власні висновки.

І все ж є в картині певна недомовленість. Наскільки Путін — це тільки приватний випадок, свого роду аномалія? Чи, може, це історична закономірність, можливо, в Росії справді немає іншого шляху, ніж авторитаризм? Чи була йому реальна альтернатива двадцять років тому? І чи є вона нині? І чи буде вона завтра? Ці запитання фільм не ставить.

Відтак перед нами тільки приватна історія розчарування однієї людини, яка фільмує свого наступного президента, рекламує його, живе в очолюваній ним країні, а потім у ньому розчаровується. Цього цілком достатньо для фільму, проте навряд чи достатньо для розуміння загальніших процесів. Аби їх оцінити, слід мати більше інформації та тривалішу часову відстань до описуваних подій.

Російська політика, феномен російської влади, її привабливість та її морок усе ще чекають своїх кінодослідників.