Люди придумали радіо, щоб його слухати. Так сказав шеф нацистського гестапо Мюллер. Невідомо, чи це дослівна цитата, чи вигадка Юліана Семенова, автора «Сімнадцяти миттєвостей весни», звідки її взято. Зате контекст зрозумілий. Радіо — прогресивний винахід, який справді призначений для поширення певної інформації. Люди можуть просто слухати радіо задля фону під час роботи або на дозвіллі. Тут криміналу немає — аж допоки слухач не починає робити певні висновки з почутого. І коли людина слухає і, що важливіше, чує те, що треба владі, яка керує країною, а отже й інформаційним простором, — це плюс. А слухати й чути ворожі голоси — мінус.

Забігаючи наперед, слід завважити: із появою в житті людей телебачення про телевізор можна сказати те саме. Тож захопившись аналізом телевізора як «зомбоящика», більшість забуває: в середині ХХ століття подібну функцію виконувало радіо. А «зомбоящиком» цілком можна охрестити кімнатний радіоприймач: за задумом рейхсміністра пропаганди Йозефа Геббельса, до 1938 року такий прилад мав стояти в помешканні кожного німця. А що саме слухатиме німець, як саме «зомбувати» націю, як саме промивати мізки — вирішуватиме одноосібно він. Заручившись всебічною підтримкою Гітлера.

Канал «2+2» проектом «Невідома війна» (14 жовтня о 12:00) вирішив розказати тим, хто не знав, і нагадати тим, хто забув, яку роль відігравало радіо напередодні та під час Другої світової війни. Включно зі становленням диктаторських режимів одночасно в СРСР та Німеччині. Хоча проект складається із двох самостійних частин, особисто мене зацікавила друга під назвою «Радіо Афродіта». Власне, в годинному фільмі йдеться про згаданий вище етап інформаційної війни, в якому домінувало радіо як основний засіб пропаганди й контрпропаганди.

А особливо варто виділити розповідь про повстанське радіо — те саме радіо «Афродіта», воно ж — «Самостійна Україна», єдине джерело мовлення Української повстанської армії. Слово-зброя у прямому розумінні, створене за ідеєю командувача Романа Шухевича із залученням справжнього інтернаціоналу: основним мовцем був бельгієць-поліглот Альфред Газенбрукс, допомагали йому узбеки, євреї та росіяни, що входили до окремого підрозділу УПА. Ця історія вже не раз оповідалася у ЗМІ, в тому числі є документальний фільм у циклі програм «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». Двадцять років тому група «Мертвий півень» у пам'ять про легендарного мовця записало альбом «Радіо Афродіта». Але все одно нагадувати її треба, й навіть у перспективі варто зробити окремий фільм чи мінісеріал. Бо під час перегляду «Невідомої війни» не залишає відчуття: самим авторам тісно в заданих рамках, хочеться сказати більше, а ще більше — дізнатися.

Тим паче, що реальний вплив повстанського радіо, його роль та місце у великій інформаційній війні великих мовників під час війни — СРСР, Німеччини, Британії, США — досі не визначений. Повстанське радіо працювало на коротких хвилях, проте було єдиним, яке мовило ізсередини окупованих спершу німцями, а потім радянською владою територій. Інші станції, включно з польською, базувалися далеко від активних бойових дій. Та обставина, що НКВС полювало на Газенбрукса, сама по собі не свідчить про впливовість радіо на уми й серця. Адже чекісти ганялися не лише за радійниками чи друкарями, від них страждало мирне населення, визначене «пособниками буржуазних націоналістів». Нині, користуючись сучасними методиками й технічними засобами, можна визначити зону покриття. Відповідно до того — цільову аудиторію. Й буде розуміння, який результат дасть засіб масової інформації зі значно обмеженішими, ніж у «монстрів» інформаційної війни, ресурсами. Раптом нинішні маленькі мовники знатимуть, як і до чого слід докласти більше зусиль…

Автори фільму проводять прямий зв'язок між знаменитою радіопостановкою за романом Герберта Веллса «Війна світів», яку слухачі по обидва боки океану прийняли за репортаж із місця реальної висадки інопланетян, та рішенням Геббельса поставити радіо на рейки прямої пропаганди. З ними можна сперечатися, бо збіг подій у часі справді можна трактувати як завгодно. Натомість інший озвучений у «Невідомій війні» факт змусив мене як глядача замислитися. Бо дотепер не порівнював радіомовлення в тодішніх СРСР та Німеччині. Йдеться про підходи. Геббельс, нагадаю, дбав про доступність індивідуальних приймачів. Їх поставили на виробничий потік, радіо було у вільному продажу. Натомість радянські громадяни колективно прослуховували радіопрограми, а з початком війни — зведення Інформбюро, незмінно начитане голосом Юрія Левітана.

Індивідуальні «тарілки» мали далеко не всі. У кращому разі — одна на комунальну квартиру. Тоді як гучномовці висіли на стовпах у скверах та площах. Коли йдеться про села, радіо збирало довкола стовпа все село на центральному майдані. Процес перетворився на ритуал. Люди йшли до місця, звідки лунають звуки, щойно чули їх, мов щурі на сигнал казкового Щуролова. Якщо зомбування пропагандою в Німеччині все ж було справою індивідуальною, і в якийсь момент німець міг радіо не слухати, радянський народ такої можливості був позбавлений. Тихіше радіо не зробиш. Ну, й додайте той момент, що приймачі самі для себе могли зібрати радіолюбителі. У широкий продаж цей товар майже не надходив.

Часи помінялися. Принаймні, так виглядає. Але в нинішній Україні вже давно прижилася культура невимикання телевізора у громадських місцях. Екрани є в кафе, барах, офісних центрах, на майданах великих, і вже навіть маленьких міст. Нехай часто звуку не чути. Зате картинка блимає. І, що найнебезпечніше, вимкнути «публічний» телевізор наш громадянин не зможе, навіть якщо захоче. Так що при бажанні в «Невідомій війні» можна побачити певне попередження й застереження: будьте обережні з носієм інформації, який поруч із вами.

Фото: «2+2»