Про фільм Анатолія Матешка «Фокстер і Макс» від моменту прем`єри – 19 вересня – критики вже висловилися. Оцінки схожі, просто тональність різна. Наприклад, у Ігоря Грабовича – мов у доброго поліцейського, бо після переліку логічних зауважень маємо толерантний підсумок: «Автори картини вочевидь знали, що роблять». А Сергій Васильєв виконує поліцейського не просто злого, а дуже злого: «Куца недосконалість вигадки, котра, через тотальну неувагу до деталей, тягне всю творчу конструкцію на дно». Обидва в своїх текстах згадують західні аналоги – фільми про дружбу дітей з представниками інших світів та носіями неземних або взагалі - штучних інтелектів. Ясно, порівняння не на користь українського фільму, на фоні навіть вторинних іноземних він виглядає третинним.

Без подібних порівнянь не обходиться жоден український фільм, орієнтований на ширшу, ніж фестивальна, аудиторію. Можливо, наших виробників треба «шмагати Голівудом». Але, на мою думку, в даному випадку логічніше вивести вітчизняне дитяче кіно з іноземного контексту. Бо станом на тепер маємо оберемок своїх дитячих стрічок. Від 2013 року на екрани вийшли «Іван Сила» Віктора Андрієнка, «Трубач» того ж Анатолія Матешка, «Сторожова застава» Юрія Ковальова, «Бобот і енергія Всесвіту» Максима Ксьонди, «Пригоди S. Миколая» Семена Горова та свіженька «Поліна і таємниця кіностудії» Оліаса Барко. Також умовно дитячим можна назвати «11 дітей із Моршина» Аркадія Непиталюка. Всі, окрім нього і ще «Трубача», в різних обсягах використовують анімацію та графіку, яка всюди високої якості та – на прикладі «Бобота» - живе в фільмі своїм, часто окремим від основної історії життям.

Проте бували в кіно, і не лише українському, часи, коли спецефектам не приділялося аж так багато уваги. Або вони справді були «фішечкою» стрічки – але лише додавали до історії необхідного драйву. Так, Ігор Грабович обмовляється про радянську дитячу стрічку Костянтина Бромберга «Пригоди Електроніка», яка має українське громадянство, створена на Одеській кіностудії. Поруч з нею згадується ще один дитячий хіт – «Гостя з майбутнього» Павла Арсенова. Там трюків та спецефектів значно більше, саме їх мої ровесники – глядачі обговорювали потім у школі. Відтак юні герої обох стрічок брали іншим: вони перемагали значно сильніших за себе ворогів.

Робот Електронік і його рідкісний електронний досконалий собака Рессі потрапляють у поле зору банди Стампа, а потім – опиняються двоє проти всіх. Школяр Коля Герасимов не мав здібностей, котрими наділена дівчинка з майбутнього Аліса Селезньова. Тож змушений був раз по раз тікати від космічних піратів, покладаючись лише на силу власних ніг, дихальну систему й спортивну підготовку. А коли дорослі лиходії полонили його, за життя Колі глядачі хвилювалися серйозно.

Натомість захоплення безіменними бандитами хлопчика Макса, героя найновішого українського дитячого фільму, можна сміливо заїдати попкорном. За його долю може не перейматися навіть дошкільнятко. Зло тут опереткове, не страшне, навіть не дуже смішне, хіба актори підібрані за фактурою. Дітям нема, кому протистояти. Їм нічого й ніхто не загрожує.

Складається враження, автори не лише цього, а й інших фільмів поставили собі та своїй команді задачу максимально відходити від конфліктів, без яких не існує, не відбувається жодна казка. А в усіх без винятку випадках говоримо передусім про казку, чи, як варіант, казкову основу. Почнемо з «Івана Сили». Маємо щось на кшталт байопику. Адже прототипом героя, якого зіграв Дмитро Халаджі, став, за задумом автора повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчого чоловіка на світі» Олександра Гавроша, реальний стронгмент Іван Фріцак, він же Кротон. Але богатир, нагадаю, як у повісті, так і у сценарії фільму  не мав особливих труднощів та не стикався з антагоністами. Згоден, закони героїчного жанру вимагають, аби герой прийшов, побачив та переміг. Відтак у згаданому випадку герой приходить і демонструє власні фізичні здібності. Не бачачи при цьому труднощів й, відповідно, не долаючи їх, як і ворожих капостей й підступів.

За рік побачив світ перший від часів Незалежності український дитячий мюзикл «Трубач» - і попри професійно зроблене кіно та якісну гру акторів сценарій запропонував аналогічні обставини. Жодних гострих ситуацій. У ролі лиходія Гамкала чудовий Володимир Горянський все одно є Злом хіба з дитячого новорічного ранку – поганим дядьком, котрий вкрав ялинку чи щось інше. Золоту табакерку чи срібний м`ячик.

З великою натяжкою можна вирізнити «Сторожову заставу» - тут ворог бодай об`ємніше персоніфікований і справді дуже злий. Але й тут не слава Богу: протистояння з ханом Андаком, як і з кам`яним непереможним монстром покладене на плечі не школяра Віті, а билинного богатиря Олешка. Так герой другого плану відтіснив головного, і хлопчикові лишається виконувати іншу, менш безпечну функцію в цій боротьбі. Ну, а творці «11 дітей з Моршина» в процесі заплуталися з цільовою аудиторією, тож поява головної лиходійки з пістолетом не змушує серця тьохкати: нікого вона не вб`є, ані дітей, ані дорослих.

Підходимо до «Бобота…» й пропоную визнати: саме це дитяче кіно, а не «Поліна і таємниця кіностудії» є поки абсолютним провалом. Стрічка поставила під велике питання саму доцільність подальшого фінансування проектів подібного, дуже важливого сегменту в Україні. Навіть якщо автори задумували показати протистояння сміттєвозів із трансформаторними будами, не ясно, що з них Добро, а що – Зло. І чим ризикує головний герой, чи то пластун, чи то бойскаут. Ризикнула насправді команда, створивши це.

На його фоні «Поліна…» виглядає спробою підняти наше дитяче кіно після глибокого нокауту. Варто відзначити: тут, як і в «Пригодах S. Миколая», героя з негативним забарвленням зіграв Василь Вірастюк. Це вже третя роль стронгмена в українському дитячому кіно. В усіх випадках на нього покладалася функція такого собі незграбного створіння, ззовні жахливого, проте всередині – дуже доброго. І якщо в «Одному вдома» хлопчик Кевін так само протистоїть двом кумендним грабіжникам, все одно глядач, скільки б разів не дивився, відчуває – парочка попри комедійний бекграунд справді є загрозою. Вірастюка ж діти не бояться й по життю, тим більше – на екрані. Хоч партнери вони по фільму, хоч глядачі.

«Фокстер і Макс» поки що насправді краще, зняте в Україні для дітей. Точніше, я б поставив цей фільм на одну сходинку зі «Сторожовою заставою» й «Пригодами S. Миколая». Та все одно історія пропонує безконфліктний світ. Де Зло спрощене, номінальне, певною мірою випадкове й перемагається без додаткових зусиль.

Стрічка максимально наближена до естетики коміксів, включно з графікою. Але на чому тримаються комікси? На протистоянні героя й лиходія. На всякого Бетмена є Джокер. На всякого джедая є Дарт Вейдер. Навіть на всякого Колю Герасимова є двоє космічних піратів. Не кажучи вже про боротьбу Алладіна з візиром Джафаром. А Сіндбада – з циклопом.

Хоча тут маю одне спостереження. На 12 пітчинг Держкіно в категорії повнометражної анімації подавалися проекти, більшість яких діставала зауваження від експертів саме через… яскраво виражених, принаймні на рівня заявок, антагоністів. «Чи були консультації з дитячими психологами? У вас тут герої спускаються в Царство мертвих», - звучали питання. Можна подумати, не існує американських мультиків на кшталт «Коко» чи «Сімейки Адамсів», де потойбіччя та монстри – нормальні явища.

Тож, припускаю, відсутність конфліктних тем навіть у розважальному українському дитячому кіно – лише дмухання на воду. Страховка, точніше – перестраховка від можливих негативних емоцій. На виході ж на екранах діти та їхні батьки бачать героїв, за яких не треба переживати. А значить, полюбити їх складніше.

Фото: ЛітАкцент