18 липня в межах Одеського міжнародного кінофестивалю відбулася небуденна національна прем’єра — показали повнометражний документальний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Один із восьми фільмів у Конкурсі європейських документальних фільмів, «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» виглядав достойною українською відповіддю на запити часу й сучасні світові форми кіно.

Взагалі-то, як проект його відмітили ще два роки тому, на етапі пітчингу 10-го конкурсного відбору Держкіно — за смішну назву і вправну презентацією оригінальної ідеї. Тепер, на 10-му Одеському кінофестивалі, він, уже як фільм, показав, за що ж йому в Трієсті на індустріальній секції дали три призи, й запросили до конкурсу фестивалю документального кіно Visions du reel у Швейцарії.

Його можна сприймати по-різному — як соціальну критику, як документ епохи або як пошук художньої форми в життєвих колізіях, де вияв творчості посеред розрухи є стьобом, такою собі рятівною мотузочкою, можливістю вилізти з неможливих обставин існування.

Державне міське підприємство «Івано-Франківськтеплокомуненерго» животіє в обставинах, близьких до постапокаліпсису, інакше й не скажеш. Старі труби, через які подається гаряча вода населенню, постійно лопаються, протікають, забиваються, батареї не гріють. Люди скаржаться, обриваючи телефони, часом із криками й лайкою, вимагаючи ремонтників, заміни — допомоги. Підвали — затоплені, у квартирах — грибок, а деякі люди в цих квартирах глибоко хворі, лежачі. Відповідно, щоби труби не лопалися, тиск зменшують, але ж тоді, за принципами фізики, гаряча вода не доходить до верхніх поверхів. І люди дзвонять знову, і знову сваряться. «Твою мать! Цілий тиждень вас нема! Ви поприпухали там?!..»

У цьому звичному для України й невпинному кошмарі, отриманому з чудових радянських часів і ніяк не змінених чудовою сучасною владою, у працівників енергокомплексу знаходиться сила й бажання... співати. Сивий голова профкому «Івано-Франківськтеплокомуненерго», з упертістю Сізіфа, проходить кабінетами підприємства, нагадуючи всім про чергові репетиції місцевого аматорського хору «Чорнобривці», але здебільшого отримує відмови з посиланням на роботу, справи й таке інше. Часом він залишається в актовому залі сам на сам з акордеоністом, а часом, на відміну від того ж таки Сізіфа, він витягає свою каменюку-відповідальність на гору й таки збирає необхідну мінімальну кількість для співів. І хор співає — спочатку на репетиціях, потім на акціях, подіях і фестивалях, і навіть премії отримує...

Це все можна було б назвати «кілька співочих днів у пеклі», якби не прозаїчність — адже для героїв фільму, звичайних людей, усе показане є звичайним життям, до якого вони тією чи іншою мірою звикли, та й вибирати не доводиться. Єдиний можливий вибір для цих людей — їхній спів, і саме це слугує разючим контрастом, а заразом і оптимістичним поглядом на життя. Можливо, справжній меседж авторів — що не варто здаватися навіть у найбільш несприятливих ситуаціях. Та це не скасовує відчутної у фільмі критики сучасності, того соціального, економічного й матеріального мороку, в якому живе більшість людей.

Склянка наполовину повна, каже фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», хоч у це важко повірити, зважаючи на показане. Тому автори додають до картинки соціуму важливий кінематографічний аспект, адже кіно — це не тільки зображення: крім співу хору, ми чуємо спів старих труб, звук крапель, що падають, шипіння батарей, які не працюють, дзижчання апаратів, завивання турбін, дзвінки кількох телефонів і крики обурених людей, коли телефонні трубки все ж іноді беруть. Звукова палітра фільму настільки багата, що створює повноцінний другий пласт, важливий і з художнього боку, як мистецький вияв, так і як прояв життя, адже попри краще сприйняття більшістю людей візуальної інформації, ми без звуків існувати ніяк не можемо. Ми ними оточені, ми їх продукуємо, й ми маємо в них потребу аж до стабільності нашої психіки. Спів хору «Чорнобривці» і є тією стабільністю, якої прагнуть працівники «Івано-Франківськтеплокомуненерго». Виходячи за межі жаху буденності, співаки і співачки хору знайшли можливість відволіктися, щоб на якийсь час забути механічні звуки борсання у своєму робітничому болоті, а натомість відтворити звуки мелодійні та гармонійні, відкрити душу.

Камера, певно, довго вживаючись перед зйомками в товариство героїв, врешті стала частиною буття. На неї вже мало зважали, що дозволило їй стати мовчазним, але промовистим спостерігачем — фільмуючи людей, їхні пересування підприємством чи квартирами. Камера дуже точно — документально, тобто без постановки і штучності — змалювала окремий світ. І без підказки дає зрозуміти всі важливі деталі світу. Трактувати й ці деталі, й сам світ, і наміри режисерки Наді Парфан можна як забажає глядач, бо у фільмі достатньо неоднозначності або навіть протилежних за значенням моментів: наприклад, ми бачимо, як важко працюють співробітники енергокомплексу, як сумлінно відповідають на дзвінки, навіть якщо на них верещать додзвонювачі, а в іншому моменті мешканка будинку розказує, що вже чотири дні дзвонить, опалення немає, а їй брешуть про нібито увімкнене опалення.

Фінал так само неоднозначний: хор приходить співати на саме підприємство, і співає посеред працівників, труб та верстатів, але коли спів закінчився і хор виходить із кадру, ми бачимо смішки людей. Але що вони означають — це прояв хорошого настрою чи зі співаків відверто сміються, як із Сізіфа, чия робота туди-суди тягати камінь є символом безперспективності?

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» часом у грайливій, часом у буквальній формі каже нам про нас і нашу країну (хоча ніяких титрів про роки чи місце подій не робиться). Це злість чи гумор, сарказм чи буквальність, а може все одразу, — не так вже й суттєво. Важливо, що фільм працює, ставлячи запитання і змушуючи глядача рефлексувати. В якому напрямку виллються рефлексії — в революційному чи законодавчому — це вже справа не творців.