Російський журналіст Юрій Дудь на результати опитування Всеросійського центру дослідження громадської думки (ВЦІОМ) щодо інформованості росіян з приводу сталінських репресій прореагував документальним фільмом «Колима – батьківщина нашого страху». Згідно з цим опитуванням, 47 відсотків російської молоді віком від 18 до 24 років взагалі не чула про сталінські репресії, серед дорослого населення таких 19 відсотків. Такі дані дивні самі по собі, оскільки у програмі російської школи є твори Олександра Солженіцина, зокрема, «Один день Івана Денисовича» та фрагменти «Архіпелагу ГУЛАГ», а вони цілком присвячені цим репресіям. 

Проте Дудь жодним чином не пояснює подібну статистику, приймаючи її за певну даність. І його фільм має за мету розповісти для тих, хто не знав, або забув про сталінські репресії, «про жах, який пережила наша країна».

Водночас ця стрічка не є ані історією сталінських репресій, ані історією більшовицької революції та її наслідків, ані оповіддю про Сталіна чи його поплічників. Журналіст просто вирішує безпосередньо звернутися до Колими, яку вважає «цитаделлю сталінських репресій», і проїхатися маршрутом Магадан-Якутськ, оповідаючи по дорозі розмаїті історії зустрінутих ним людей та поселень вздовж траси. І ця мандрівка виконує ще одне завдання, яке поставив перед собою Дудь, – розповісти, власне, про Колиму, у якій, незважаючи на сурові кліматичні умови дотепер живуть люди, і деякі з них цілком щасливі. Друга частина фільму не менш важлива за першу.

Структурно фільм є чергуванням оповідей істориків та працівників музеїв про сталінські репресії,  зі спогадами постраждалих, а також оповідками про сучасне життя людей, які живуть на Колимі.  Серед  персонажів фільму – донька Сергія Корольова Наталя та відомий російський естрадний комік Єфім Шифрін.

У фільмі приводиться низка статистичних даних, скажімо, кількість репресованих та загиблих під час репресій – від 1930 до 1958 років, а також певні географічні, кліматичні подробиці і деяка інформація про життя у сталінських таборах та її економіку.

Концептуально фільм Дудя веде мову начебто і про сталінські репресії та про відповідальність самого Сталіна за них, і водночас про людей, які виявляють до нього та цієї реальності різне ставлення – від безумовного засудження до часткового виправдання. Позиція самого російського журналіста щодо сталінських репресій цілком зрозуміла – він їх жодним чином не виправдовує, проте вона у фільмі часом відрізняється від позиції його героїв. І Дудь з такими поглядами майже не полемізує у кадрі, більше того, він жодним чином не прагне використати персонажів для доведення тої чи іншої тези. Іншими словами, він не хоче займатися пропагандою чи  історичними дослідженням, він пише картинку з натури, у якій  знаходиться місце всьому і одночасно. У результаті виходить суперечливий, почасти амбівалентний, неповний, структурно вільний, незаангажований фільм про світ, у якому не все так однозначно.

 У такому підході вочевидь уся позиція Юрія Дудя, який прагне тільки донести чуже слово, не надто втручаючись у позицію співрозмовника і не наполягаючи на власній позиції чи певній «правді», якщо взяти за основу таку опцію.

З цього погляду, Дудь, безумовно, відрізняється від журналістів та публіцистів кінця 1980-х років, для яких сталінський режим був очевидним злом, а сам Сталін - втіленням тиранії, якому немає і не може бути жодного виправдання. Дудь також не знаходить йому виправдань, проте його персонажі знаходять. У такий спосіб фільм Дудя бачиться утіленням сучасної політики постправди, яка не стільки зважає на факти, скільки бере до уваги особисті переживання та емоції. Тут у кожного своя правда. Журналіст начебто каже: «Сталін про все знав, він автор всього цього пекла на землі. За його участі було репресовано двадцять мільйонів людей, загинуло два мільйони», проте деякі його персонажі відповідають: «Зате він виграв війну. Або: репресії проводив не Сталін, а його підручні». Сталіна у стрічці можуть виправдовувати й самі репресовані та члени їхніх родин.

Тому вже згадувана аудиторія молодих людей від 18 до 24 років, переглянувши фільм, опиняється перед дуже простим демократичним вибором – Сталіна можна вважати ким завгодно, і якщо у фільмі до нього ставляться по-різному, нічого не поробиш – ми живемо у світі цілковитої свободи переконань.

Проте річ у тому, і тут ми знову повертаємося до початку фільму, що Дудь не розповів ні історії більшовицького перевороту, ні історії сталінського комунізму, ні біографії Сталіна, тобто не показав витоків самого радянського проекту, з якого власне і виросли всі ці особливості, включаючи політичні переслідування, масові чистки та репресії, Голодомори, рабську працю зеків і всі подальші перипетії.

Відтак через це картина виходить суперечливою і максимально суб’єктивною, бо, можна зробити висновок з фільму, об’єктивної правди не існує і все відносно, а якщо правда й існує, то я можу її ігнорувати, протиставляючи свої переконання. З такого погляду, фільм навряд чи зможе змінити думку шанувальників Сталіна. У фільмі подібне переконання висловлює гуморист Шифрін, який говорить, що культ Сталіна має квазірелігійне пояснення. Шанувальники завжди знайдуть аргументи, проте річ не у шанувальниках, а у противниках.

Вводячи у фільм реальних людей, які живуть на Колимі, Дудь мимоволі якщо не виправдовує, то по-своєму нормалізує увесь морок, який там стався, оскільки на Колимі важко, проте все ж можна жити і бути щасливим. З такою позицією важко сперечатися, бо завжди знайдуться люди, яким буде добре і в пеклі, проте така позиція навряд чи є універсальною. Універсальною є та, що Сталін – це зло, а Колима – це місце, де можуть проживати окремі люди. Більшість там жити не може і не хоче, і великий відсоток людей перебуває там тимчасово.

І все ж Юрій Дудь правильно обрав тему своєї оповіді – вона не стільки про репресії, скільки про Колиму. Він подає цей регіон як утілення первісної неприборканої природи, яку людині годі здолати. Водночас він демонструє іншу стихію – сталінського (читай російського) державного інтересу.

Дивовижно те, що клімат не може завадити  державному інтересові. Звідси й певний песимізм, який звучить у фільмі: попри усю наявність різних бачень Сталіна та репресій, зрештою, має значення не він і його діяльність, а сама Росія, яка може щомиті захотіти нових жертв – і все тоді повернеться.

У фільмі Дудя немає жодного інтелектуального чи мистецького екстремізму, проте тут наявний головний фактор Колими – її географічне розташування та клімат, який кидає виклик людині, і який людина може прийняти. Цей виклик може бути у різних формах – і через державний примус, і через добровільний вибір. У фільмі наявні обоє, і жоден з них не заперечує та не врівноважує інший. Діти репресованих та історики розповідають про примусове перебування на Колимі, про весь неймовірний жах тамтешнього існування, проте інші персонажі, зустрінуті Дудем на трасі Магадан-Якутськ у наш час, живуть там добровільно – їм там подобається. Кидає виклик Колима й іноземцям, які там себе випробовують.

Роблячи головним героєм Колиму, Дудь все залишає на своїх місцях – перед лицем цього краю вже не мають значення старі репресії, Сталін чи щось подібне; Колима залишається Колимою, вона говорить сама за себе і вона чекає на нових людей – і на добровільних сміливців, і на підневільних жертв можливого нового російського державного інтересу. Колима чекає. І вона не дискурсивне і полемічне поняття, вона – сама реальність. Вона – правдиве серце Росії. І в цьому найбільший жах фільму Юрія Дудя «Колима – батьківщина нашого страху».