Українське документальне кіно дає разючі приклади роботи людського мозку, приголомшує своєю заглибленістю у предмет – чи це мистецьке середовище, чи війна, чи гори та сади. За останній рік із десяток документальних фільмів одразу можна сміливо зараховувати до списку, гідного відзнаки й показу на світових фестивалях (що, як правило, вже й відбулося) – це і «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія, і «Малевич» Володимира Луцького, і «Брати по зброї» Сергія Лисенка, і «Портрет на тлі гір» Максима Руденка, й «Історія зимового саду» Семена Мозгового, і «Перша сотня» Ярослава Пілунського та Ігоря Грузинова. А перед цим були ж гранично цікаві «Будинок “Слово”» Тараса Томенка і «Дельта» Олександра Течинського. До цієї когорти відповідально зараховую ще й «Гоголь Док» – прискіпливий і нетривіальний погляд на нетривіальний фестиваль «Гоголь Фест», театр «Дах» і їхнього засновника Владислава Троїцького.

Звісно, це натхненна справа – робити кіно про викрутаси купки абсолютно захоплених сучасним мистецтвом людей, відокремлених від усталеного світу безпринципною свободою самовираження. Хоча ця свобода чітко й вимогливо контролюється, коментується й поправляється ментором цього молодіжного угрупування, і фільм показує це так само вільно: Троїцькому «заглядають у рота» актори театру, мов неофіти адепту, його беззаперечно слухають немов учителя з великої літери, його з пієтетом питають як гуру потаємного знання. Водночас він є не злим деміургом, не інженером людських душ, а радше голосом-підказкою, більш обізнаним другом і співрозмовником, тому його поради – значні, продиктовані досвідом і талантом.

Режисерка фільму Аліса Павловська вдало тасує колоду карт «Гоголь Фесту», викидаючи то Влада з його роздумами і спічами, то театральні постановки акторів, замріяних десь у хмарах нестримної творчості. Або – третій тип карт – технічні та фінансові питання створення складної й недешевої конструкції фестивалю. Таким чином до чистої фантазії митців домішується чимало брудного сьогодення, що суттєво приземляє політ творців.

Момент залаштункового вуайєризму – стилістично визначальний у фільмі. Ми не маємо одного конкретного героя, не маємо персоналізованого провідника царством живих образів і людей. Глядач, ніби на виставці, мандрує від стіни до стіни, зазирає невидимим поглядом у відкриті обличчя танцюристів та акробатів, адміністраторів і техніків, співаків і художників. Глядач підслуховує розмови про створення башти, слухає репетицію оркестру, бачить співбесіду з потенційною стажеркою. І всюди блимає фігура Троїцького, цілком матеріальна, але всюдисуща персона куратора, наглядача, батька, проявляючись іще й закадровим голосом філософа, який розмірковує про ідеї та просту фізичну й інтелектуальну роботу задля втілення мрії.

Утім, у фільмі немає перенасичення цим підгляданням – якраз достатньо, щоб не встигнути знудитися. Зануритися на годинку в голову Троїцького, побачити все неупередженими очима стороннього – і виплисти назад, на поверхню. 67 хвилин екранної мандрівки підготовкою фестивалю «Гоголь Фест» цілком вистачає задля розуміння роботи цієї циклопічної людської машини. Без фільму з усіма його подробицями мало хто міг уявити внутрішню кухню одного з найбільш прикметних в Україні мистецьких утворень.

У Павловської вийшло ненав’язливо подати багато цікавого й інформативного матеріалу, залишивши водночас інтригу, простір для додумування. Міцно збитий режисеркою монтажу Тамуною Карумідзе (авторка феноменального монтажу «5 терапії»), «Гоголь Док» є своєрідною програмою, з якою варто ознайомлюватися перед кожним походом на «Гоголь Фест», до театру «Дах» і перед спілкуванням із Владом Троїцьким. Останнього показали без біографічних даних, без цитат колег, підлеглих і студентів, без панегіриків, але так, щоб було зрозуміло: його життя – це «Гоголь Фест», а «Гоголь Фест» – це Влад Троїцький. Хоча не тільки він, а й сотня помічників – членів творчої, бурхливої сім’ї, рух майданчиком якої виглядає броунівським лише для непосвячених.

У цей вир із людей легко й бажано вплетена музика гурту Dakh Daughters, ще однієї креатури Влада і його театру, й назва гурту це буквально виражає. Трохи ритму, трохи містичності й багато грайливості – саме так можна загалом оцінити все дійство на екрані. Тріумвірат креатур Троїцького єднає й мистецькі форми, породжені ними – театр, музику і танець, захопливо згуртованих у вияв останньої музи – кіно. Чим не perpetuum mobile сучасного арту, вічного двигуна, породженого Божою волею і малим творцем?

Кому із глядачів такий фільм підійде? Та, певно, всім, хто бодай колись відриває очі від землі, плакатів, людей та будинків і піднімає їх до неба, хто скільки-небудь цікавиться мистецтвом і може пожертвувати часом на футбол, бари й інстаграм. Хоч за «Гоголь Фест» теж можна випити, як це роблять у завершальному кадрі.

Фото надані командою фільму