Цьогорічний Docudays UA відкрився повнометражною картиною «Bellingcat: правда у світі постправди» / «Bellingcat: truth in a post-truth world» режисера Ганса Пула, яка стала своєрідним камертоном до фестивалю загалом і якнайповніше втілила головну його тему – життя в епоху так званих «цифрових прав», коли віртуальна реальність цілком дорівнює нашій повсякденності.

У фільмі йде мова про відому спільноту розслідувачів Bellingcat, яку 2014 року започаткував британський блогер Еліот Гіґґінс. Згодом до нього доєдналися й інші учасники проекту з різних країн, дуже схожі за темпераментом і стилем життя люди, які спілкуються зі світом здебільшого через комп’ютер. Найзнаменитіші їхні розслідування пов’язані з війною на сході України, зокрема, з російськими обстрілами української території впродовж 2014 року, збитим росіянами літаком малазійських авіаліній рейсу МН17, громадянською війною в Сирії та ще кількома резонансними темами.

Фільм розкриває методи розслідувачів, показує їх самих, оповідає про їхнє життя й діяльність, які виявляються доволі насиченими та інтригуючими. Важливими темами фільму є також криза сучасної журналістики загалом і традиційних журналістських методів розслідування зокрема, тиск на громадських розслідувачів з боку різних упливових інституцій.

Фільм відкривається цитатою французького філософа Мішеля Фуко: «Істина не належить владі, натомість вона поділяє первинну спорідненість зі свободою». І в контексті фільму слова про владу відносяться насамперед до лідерів окремих країн, які прагнуть приховати власну діяльність за завісою таємничості. Таких політиків тут принаймні троє: Володимир Путін, Дональд Трамп та Кім-Чен Ин, хоча про справи останніх двох у фільмі майже не сказано. Уся слава тут дістається Путіну.

Сама ж діяльність Bellingcat стала можливою тільки з появою YouTube, соціальних мереж та смартфонів, які дозволяють численним користувачам оперативно оновлювати свої акаунти. Завантаження інформації відбувається миттєво, відтак так само миттєво створюється цифровий слід, якого потім важко позбутися. Йдучи цим цифровим слідом, можна відшукати правду.

Bellingcat користується тільки відкритими джерелами, старанно аналізуючи всі складники цифрових повідомлень, у першу чергу зображення та геолокацію. З’ясовується, що великим помічником у розслідуванні може бути Google Earth, оскільки за знімками супутників легко дізнатися про пересування транспорту й багато чого іншого.

Інша складова розслідувань Bellingcat пов’язана з розвінчуванням інформаційних фейків, які вкидаються в інформаційних простір тим ж несумлінними державними діячами певних країн. У фільмі пояснено, чому неправдиві факти мають широке поширення. Річ у тім, що людина на інформацію реагує не інтелектуально, а емоційно і прагне не стільки дізнатися правду, скільки знайти підтвердження власних переконань. Відтак, завдання розслідувачів – показати правдиві факти і водночас навчити людей розпізнавати брехню та фальсифікації.

Важливе місце у фільмі приділено темі кризи сучасних медій, які переживають не найкращі часи з дуже різних причин. Одна з них – це форматність традиційних ЗМІ, які не можуть собі дозволити розлогі та детальні розслідування, що не вписуються до самої структури видання. Іншою причиною є невміння журналістів користуватися новітніми методами розслідування, які мають у своєму арсеналі Bellingcat.

Сам по собі фільм доволі інформативний, особливо для людей, не втаємничених у подібну методику, у ньому безліч візуального матеріалу та словесних пояснень, а також інтерв’ю різної тональності – від суто інформаційних повідомлень до філософських міркувань.

Не позбавлена стрічка й емоційного складника – група розслідувачів сприймає себе не тільки як технічно грамотних колег, але й як людей, об’єднаних глибшими емоційними зв’язками, здатними до звичайного співпереживання та солідарності.

Водночас перед нами правдивий інформаційний трилер, у якому наявна брехня, таємниця, інтрига, переслідування та небезпека бути підданими різного штибу репресіями. Одним словом«Bellingcat: правда в світі постправди» – ненудне кіно для широкої аудиторії.

Фільм має цілком очевидний кінематографічний контекст, який, на відміну, від суто громадського чи журналістського, пов'язаний більше з емоціями та почуттями, ніж раціональністю. Йдеться, власне, про жанр трилера та кількох його різновидів – політичного, параноїдального та шпигунського. Суть усіх цих піджанрів у вмінні створити тривожну атмосферу змови, у яку потрапляє окремий індивід. Змова може бути будь-якою, проте найчастіше пов’язана зі спецслужбами.

Йдеться насамперед про ігрові картини. Класикою тут є стрічка «Манжурський кандидат» (1962), у якій група американських військових під час Корейської війни потрапляє в полон до китайців, де їм промивають мізки і роблять фактично керованими зомбі.

Інший приклад – політичний трилер «Три дні Кондора» (1975), у якому йде мова про співробітника ЦРУ, який займається аналізом відкритих джерел. Одного дня він випадково натрапляє на справжню змову й опиняється під прицілом своїх колег.

Проте подібного типу жанрові кліше часто ведуть до творення фільмів, набагато серйозніших за рівнем підходу до теми. 1966 року італієць Мікеланджело Антоніоні зафільмував стрічку «Фотозбільшення», де розповів про лондонського фотографа Томаса, який робить серію знімків закоханої пари у громадському парку. Роздруковуючи світлини, він з’ясовує, що став свідком убивства. Томас повертається на місце події, знаходить труп, проте згодом мертве тіло щезає, плівки та світлини викрадають і він уже не впевнений, чи сталося щось насправді.

Цей фільм викликав низку наслідувань, у яких представники інших технічних спеціальностей у свій спосіб також намагалися реконструювати чужі злочини, мимовільними свідками яких вони ставали. І знову все закінчувалося великим розчаруванням, порожнечею та фрустацією. Правду не вдавалося з’ясувати та оприлюднити.

Подібного типу кінематографічні схеми підважуються в картині «Bellingcat: правда в світі постправди», оскільки тут ідеться вже не про одинака, технічного генія, який стає мимовільним свідком злочину, проте про групу людей, які тримаються разом і вірять у правду. І найголовніше те, що їхні дослідження оприлюднюються, тиражуються і навіть стають доказами в суді.

Звісно, злочинці і далі затиратимуть сліди власних злочинів, проте знайдуться й нові методи їхньої ідентифікації, брехня й далі поширюватиметься, проте знайдуться нові способи верифікації заявлених фактів. У тому сенсі «Bellingcat: правда у світі постправди» дуже оптимістичний фільм. Правда тут не за межами досяжності, вона поряд, її варто пошукати і за неї варто боротися.