Український дипломат, постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба написав книжку «Війна за реальність», видану «Книголав» і представлену загалу 1 березня на майданчику «Мистецького арсеналу». Це перша книжка автора чисельних публікацій у ЗМІ й одного з найбільш цитованих тими ж ЗМІ дописувачів Facebook. Книга має підзаголовок, що окреслює, як писали колись у шкільних підручниках, тему та ідею твору. Звучить вона коротко і ясно: як перемагати у світі фейків та спільнот.

Про те, що соціальні мережі, а не ЗМІ сьогодні найчастіше створюють та генерують фейки, писалося, звісно, до пана Кулеби. Він лише закріпив думку, доводячи її справедливість численними прикладами з особистої практики активного комунікатора. І в якийсь момент визнає існування зачарованого кола, яке не дозволяє борцям із фейком перемогти фейк та нівелювати його. Адже користувач Facebook (ця соціальна мережа в книжці згадується найчастіше) має лише один спосіб боротьби із завідомо брехливою інформацією – не просто написати пост у форматі: «От там брехня!», але й показати, де брехня і як фейк виглядає.

Таким чином, праведник-борець автоматично перетворюється на грішника-фейкомета. Бо він свідомо поширив брехню, з якою бореться. А споживач, за спостереженнями автора, налаштований швидше на сприйняття фейку, ніж на його спростування. Творці фейків паразитують на тому, що людська природа хоч любить позитив, та охочіше реагує на негатив. Він, негатив, часто-густо відповідає внутрішньому налаштуванню людини, яке суголосне настроям механіка Зеленого, персонажа радянського фантастичного мультика «Таємниця третьої планети», який зустрічав друзів фразою: «Ну, що в нас поганого?».

Проте, зводячи в абзаци й оформлюючи в аналітичні висновки очевидні для фахових медійників речі, Дмитро Кулеба на початку своєї книжки робить висновок, що дотепер був неочевидним, хоч давно витав у повітрі й просився в царину медіаграмотності. За Кулебою, кожен користувач Facebook уже сам по собі є ЗМІ. Своїми постами, репостами, коментами й навіть лайками він створює контент, у якого з’являються споживачі. Кількість не має значення. Важливіше інше: кожен такий індивідуальний засіб масової інформації неодмінно створює довкола себе спільноту, для якої дописує далі.

Хочеться, щоби це була спільнота однодумців, що розбещує творця контенту й переконує у власній впливовості. Проте, якщо спільнота не герметична, туди приходять і ті, хто позиції автора, довкола якого гуртуються і який сам водночас стає членом певного гурту, категорично не сприймає. Від сакрального відправлення «в бан», яке вважається вищою мірою фейсбук-покарання, нічого не зміниться. Дмитро Кулеба чим далі по тексту, тим більше й активніше вводить у своє популярне дослідження мережевого життя й комунікативних війн поняття двох, а в ширшому розуміння – багатьох правд.

Таким чином, традиційні ЗМІ втратили монополію не лише на масову інформацію, а й на створення й поширення її. Пан Кулеба зазначає: від’єднав телевізор від кабеля, використовуючи його як екран для перегляду фільмів та іншого видовища, яке обирає для себе сам. Тут можна було б зупинитися й нагадати: останнім часом довкола повно спільнот, учасники яких декларують те саме. Іменуючи телевізори зомбоящиками й гордо звітуючи про відмову від користування ними. Та не поспішайте хвалитися.

Використайте книгу «Війна за реальність» як код, що дозволить виявити ту саму реальність. Стане зрозуміло: особи, котрі відмовилися від традиційного телевізора, запросто споживають телевізійний контент через інтернет. І фейкові новини, створені, наприклад, ворожою російською пропагандою, мають безліч поширень, переглядів і коментарів в українському, на позір прогресивному сегменті Facebook. Який за визначенням ніфіга не обдуриш, бо там усі знають усе.

У тому, що мені, як-не-як професійному медійникові, згадана книжка стане в нагоді й принесе практичну користь, я переконався під час читання зовсім несподівано. Приводом застосувати описаний Дмитром Кулебою досвід до нинішніх фейсбук-реалій став допис, який не стосується політики, виборів і війни з Росією. Хоча політика там усе одно виповзла, час нині такий. Далі йтиметься про культурний продукт, і принагідно наведу цитату, що підтверджує важливість теми: «Культура – це важливий зліпок проблем комунікації. Йдеться про конфлікт двох дуже чутливих спільнот – державних та недержавних культурних менеджерів. Сприяє конфлікту те, що мистецтво є простором безкрайніх інтерпретацій і фанатизму у захисті власних естетичних переконань. Саме тому культура – найкращий приклад аналізу та розв’язання проблем, про які ми зараз говоримо» (с.158).

За винятком того, що в описаному нижче фейсбук-срачі державні менеджери не задіяні, все інше яскраво ілюструє на практиці основні тези, описані паном Кулебою і про фейки, і про правди, і про різні спільноти. Отже, 8 березня шанувальниця сучасної української книжки з Кропивницького Надія Паливода на своїй сторінці (будемо вважати – на сторінках власного ЗМІ) у Facebook розкритикувала в доволі різкій формі український переклад актуального французького трилера «Пасажир». Автор роману – Жан-Крістоф Гранже, професійний журналіст, який пише відповідним стилем. Автор перекладу – український письменник Леонід Кононович, чий авторський стиль більше прийнятний для герметичної літератури.

Те, що почалося, триває досі й нескоро закінчиться. Бо допис Надії Паливоди взялися перепощувати колеги пана Кононовича, українські письменники з філологічною освітою, подаючи критику авторки як зразок печерного невігластва й наслідок тотальної русифікації. Доходить до того, що тих, хто згоден із пані Паливодою, записують водночас в агенти Кремля та до питомого електорату Володимира Зеленського. Дарую цей приклад комунікативної війни шановному Дмитрові Кулебі. Тут є все.

По-перше, фейк, який уже поширюють як факт. Це про «агентів Кремля» й «електорат Зеленського». Хоч це різні групи людей, хоч два в одному, суті не міняє. Кремлю й кандидату в Президенти України Володимиру Зеленському питання функціонування української мови в Україні до одного неестетичного місця. Вони переймаються утисками російської в Україні й закликають не чіпати тих, хто «привык говорить по-русски». Отже, всякий, хто визначає однодумців пані Паливоди в цій епічній зарубі «русскомірним читачем марініних», – створює фейк. Ті, хто розганяє завідомо неправдиву, створену емоціями, а не розумом інформацію, – поширюють фейк.

По-друге, наявність спільнот, котрі мешкають у власних бульках. За лічені години довкола згаданого допису було створено дві спільноти. Одна підтримує авторку (менш чисельна й не така агресивна), інша – таврує (чисельніша, агресивніша, висловів не добирає). Прикметно, що до другої долучилися українці та українки з вищою гуманітарною, не завжди філологічною освітою, серед яких є досить відомі в інших спільнотах люди. Але ця – агресивна – спільнота своїми перепостами вже встигла створити ще кілька аналогічних спільнот.

По-третє, це яскравий приклад існування двох правд, які розділяють і луплять лобами учасників різних груп-антагоністів, які за інших обставин цілком могли б об’єднатися в одну. Має рацію Надія Паливода й ті, хто хотіли б бачити українські книжки, написані чи перекладені максимально зрозумілою ширшому, ніж філолог, читачеві українською мовою. Мовні експерименти не спонукають пересічного читача детективного роману до самоосвіти й не змусять читати книгу, куплену за власні гроші, з тлумачним словником. Незрозуміле лише відштовхне, бо в нас широкий загал ще не повною мірою опанував навіть ту українську, якою я зараз пишу цей текст. Але також мають рацію її опоненти, наголошуючи на чисельних фактах тотальної русифікації. Внаслідок чого втрачено багато питомо українських слів.

Кожен на виході лишився при своєму. Чи можна було повернути означений фейсбук-срач до якогось розумного русла? Не думаю. Хіба… озброїти учасників примірниками книжки «Війна за реальність». Проте прогнозовано виникнуть спільноти, котрим не сподобається простота, точніше – спрощеність авторського викладу.

Лишаючись непереборним оптимістом, Дмитро Кулеба все ж констатує: перемогти у світі фейків, правд і спільнот станом на тепер майже неможливо. Адже, як бачимо вище, жодна спільнота ніколи ні в чому не переконає опонента. Поширить фейк, якщо він відповідає власному світогляду. І виставить проти чужої правди свою – таку саму, до речі, правду. Тож пропонує взяти на озброєння його власний досвід, котрий базується на звичці спиратися на реальність, критично мислити, керувати емоціями, відчувати спільноту й спиратися на державу. Останні налаштовані критично до всього державницького фейсбук-анархісти ставитимуть під найбільший сумнів. Проте саме держава є фундаментом, на якому базується будь-яка війна, в нашому випадку – комунікативна. Без державної інформаційної політики, без чітко прописаних правил, без ідеології, серед іншого – без затверджених державою правил функціонування державної мови, фейсбук-спільноти, не маючи точки опори, стануть першими руйнівниками державності. Й перемога у світі фейків, правд і спільнот втратить будь-який сенс.