Про довгоочікувану цьогорічну прем’єру режисерки Олени Дем’яненко для «Детектора медіа» написали два наших постійних автора — Ігор Грабович та Андрій Кокотюха. Вони підходять до аналізу картини з різних позицій, але обидва схвально оцінюють новий твір відомої режисерки та знаходять у ньому нові звучання для українського мюзиклу. Рецензію Ігоря Грабовича читайте тут.

Рідкісним для українського кіно називають мюзикл — жанр, до якого звернулася Олена Дем'яненко в «Гуцулці Ксені». Фільм вийшов у широкий прокат 7 березня, і дата вочевидь не випадкова. Замість традиційного вікенду маємо додатковий вихідний із нагоди 8 березня, тож теоретично на два квитки замість одного розраховувати можна. У соціальних мережах перші глядачі після допрем'єрних показів мають щодо нового українського фільму єдину і стійку асоціацію — «Ла-ла-ленд» Демьєна Шазелла, найвідоміший у нас американський мюзикл останніх років. Проте мені під час перегляду «Гуцулки Ксені» постійно згадувався інший, не менш успішний, оскароносний голлівудський мюзикл «Чикаго» Роба Маршалла. Пізніше зрозумів одразу дві речі: чому така асоціація й чому вона правильніша.

Історія, як це часто буває в мюзиклах, створена передусім для того, щоб на неї нанизувалися вокально-танцювальні номери. Саме вони мають тримати увагу, а розмовні епізоди — лише місточок від танцю до танцю. Звісно, таке розуміння мюзиклу можна назвати спрощеним. І «Привид опери», й «Кабаре», й «Чикаго», і «Знедолені» все ж мають сюжетні повороти, за якими стежиш і які впливають на пісенно-хореографічне вирішення. Але не в «Гуцулці Ксені». Тут сюжет виглядає місцями навіть дуже символічним та умовним.

Американець українського походження Майк хоче успадкувати мільйон доларів США. Для цього потрібна дрібничка: одружити племінника Яра (Максим Лозинський, у реальному житті — американець українського походження) з українкою. Вони вирушають на історичну батьківщину, зокрема у Ворохту, де хлопець має тиждень, аби знайти наречену й узяти офіційний шлюб. Хтось має сумнів, що в Яра все вийде? Так само глядачі детективів не мають сумніву, що у фіналі сищик розкриє злочин, фанати авантюрного кіно — що давній скарб герої знайдуть, а любителі фільмів-коміксів упевнені в перемозі супергероя ще до того, як купили квиток у кіно. Фокус у тому, що глядач, передбачаючи гепі-енд, усякий раз хоче дізнатися, яким шляхом герої та героїні підуть до перемоги.

Яро свій шлях до Ксені (Варвара Лущик) проходить майже без перешкод. Якщо не вважати такою неоковирну спробу однієї готельної служки нав'язати американцеві себе у Ксені на очах, щоби та приревнувала й забула про завидного жениха. Або — спробу далекої родички Гелен, чиїй доньці Мері (Катерина Молчанова) обіцяний мільйон у разі програшу Яра, всіляко заважати йому, дуже кумедно баламутячи село. До всього, у справді яскравому фіналі маємо вже не голлівудський, а радше боллівудський мюзикл. Це коли в індійському фільмі всі персонажі виявляються одне одному братами-сестрами-мамами-татами. Та всі ці спостереження — в жодному разу не каміння в бік творців. Навпаки, Олена Дем'яненко як авторка сценарію, схоже, навмисне позбавила історію очевидної гостроти, зосередившись на важливішому: власне музичних номерах.

Тут танцюють усі. Ну, хіба крім Івана Синиці (Олег Стефан), власника гостьової садиби «Говерля», де проходить більша частина екранного часу. Чим далі дивишся, тим більше складається враження: перед нами навіть не мюзикл, а фільм-концерт. Бенефіс колективів Dakh Daughters і «Даха Браха» на великому екрані. Герої виходять на сцену, помінявши автентичний гуцульський одяг на такий, який переносить глядача в Америку 1930-х років, що підкреслює, розширює кожен створений образ. Це лише на перший погляд може здатися, що акторам дали сирий матеріал, їм немає кого / що грати, а режисерка чомусь не поставила їм завдання. Насправді кожен із головних та другорядних персонажів, задіяних у стрічці, отримав від режисерки складне завдання: грати одразу дві ролі — героя реального (мешканця гірського карпатського села) й героя уявного (мешканець Нью-Йорка, міста можливостей, автентичного мегаполісу). За постійними перевтіленнями стежити стає цікавіше, аніж за сюжетними поворотами. Зрештою, після танцювального номера у виконанні героїв другого плану, яких грають Віталій Ажнов та Христина Федорак, сюжет перестає мати велике значення. Тож побажання приємного перегляду набуває тут буквального значення: з якогось моменту стає приємно просто дивитися на екран.

Ось тут починається найважливіше. Моя асоціація з «Чикаго» — не просто через ретро-стиль та присутність американців у сюжеті. Легенька історія про дівчину Роксі, яку посадили за вбивство і яку витягнув спритний брехливий адвокат-крутій Біллі Флінн, мов ширмою прикриває оголені нерви американського суспільства, яке ось-ось зануриться у вир Великої депресії. Жоден із героїв «Чикаго» не виявляє стурбованості. Всі демонстративно живуть днем нинішнім і намагаються не думати про завтра.

Щодо «Гуцулки Ксені» ситуація ще серйозніша. Адже ширма водевілю в питомо українських декораціях старанно закриває той світ, який стоїть на порозі другого за без малого сорок років великого збройного конфлікту світового масштабу. Про це інформують фінальні титри: завтра була війна.

Автор оригінальної «Гуцулки Ксені» Ярослав Барнич напевне відчував це. Він, як на мене, головне відкриття фільму, що цілком відповідає новітньому тренду згадувати забуті імена в українській політиці, культурі, науці тощо. Не так давно, нагадаю, канал «Еспресо» представив документальний фільм про Ольгерда Бочковського, сучасником якого був і Ярослав Барнич. Активна діяльність обох, хай кожного — у своїй царині, припадала на 1930-ті роки. Кожен робив українську справу так, як розумів. І кожен діставав за те щиглів від чинної на той момент для них влади. Барничу перепадало навіть більше: твори композитора забороняла польська адміністрація. Адже Станіславівщина (тепер — Івано-Франківщина) входила тоді до складу Польської Республіки. Тим не менше, 1939 року, впритул до початку Другої світової, оперету «Гуцулка Ксеня», написану роком раніше, було поставлено на сцені Делятинського театру. Потім постановку заборонила вже радянська влада, як загалом усю творчу спадщину українського композитора. Натомість «Гуцулку…» по війні активно ставили вже в Америці й навіть створили 1956 року однойменний художній фільм.

Олена Дем'яненко своїм фільмом не лише розважає і вкотре — після спроби п'ятирічної давнини Анатолія Матешка із «Трубачем» — нагадує про існування й перспективи мюзиклу в Україні. За легенькою, красиво знятою оперетою, ховається величезний пласт української історії, про який багато хто не здогадувався. Як, наприклад, про те, що застільна «Гуцулка Ксеня» — зовсім не народний фольклор, а в неї є авторський текст і ноти. Зрештою, доводить своїм фільмом: не лише оригінальні європейські комедії можуть слугувати засобом для адаптації в Україні. Чимало свого, питомо українського матеріалу.