Рік тому, нагадаю, фільм Андрейса Екіса став рекордсменом українського прокату зі зборами у понад 22 мільйони гривень. Погоду зробили малобюджетність (2,5 мільйони гривень приватних грошей), жанрова складова (експресивна комедія з невигадливим сюжетом) і наявність таких поп-зірок, як Оля Полякова й Даша Астафьєва з одного боку, і Олексій Вертинський та В’ячеслав Довженко з іншого.

Власне, ці складові, вперше добре проявлені «Dzidzio Контрабасом», спонукали український продакшен-ринок перейти на рейки виробництва низькопробного, але комедійного і зіркового шоу-продукту. Втім, за відсутності одного з компонентів формула не діє, тому без зірок у кадрі такі комедії, як «Сотка», «Шляхетні волоцюги», «Пригоди S Миколая», «11 дітей з Моршина», «Продюсери» і «Зустріч однокласників», провалилися. Як і «Секс і нічого особистого», середній бюджет якого (26 мільйонів гривень) мав би залучити утричі більші збори для можливого отримання прибутку, натомість отримані в прокаті 25 мільйонів гривень у кращому випадку повернули виробникам лише 30% витраченої суми.

Тепер у других «Свінгерів» бюджет 9 мільйонів гривень (теж неможлива сума для створення більш-менш якісного українського кінематографічного витвору). А епізодичну роль зіграв той самий Dzidzio (Михайло Хома). Але фільм має ще один, принциповий у формулі успіху компонент. Виробники вирішили дати своїй вдячній аудиторії, яка проголосувала за першу частину гривнею, відчутно більшого драйву, наповнюючи жартомет невичерпною кількістю гумористичних бомб на будь-яку з актуальних тем. А це – несумнівне загравання з публікою, гра на актуальних бідах нашого суспільства, на стереотипах, на нових страхах і новомодних збоченнях.

Тому ми чуємо жарти про політику, президента і президентські вибори, члени, прутні та «пиріжки», імпотенцію та секс утрьох, гомосексуалізм, трансвеститів та всиновлення дітей геями, про те, що «піпл хаває» і від чого його нудить, і як той «піпл» треба задовольняти. Часом сценаристи потрапляли в десятку образності, маючи за ціль сексуальні проблеми («В тебе вісяча карма»), політику («А чого ти пішов в політику, в тебе ж ніби грошей достатньо?») чи соціокультурні та місцеві особливості («Пов'язані як Троєщина і гопники»). Звісно, це порушувало всі межі, встановлені риторикою політкоректного суспільства, – гендерні, статеві й моральні, межі пристойності та доброго смаку, всі культурні надбання й закони професії. Бо жартували про все, опускаючись нижче плінтуса («Я не знав, що ти лазиш по драбинах» – про Полякову), кидали брудні лесбійські порівняння й реготали з цього («На 10 хв залишив, а вони вже пиріжками труться»), влучно й резонно кидали помідори в обличчя президента («Ти – липецька фабрика “Рошен”, яка не знає, кому продатися») і ще влучніше – в обличчя, власне, народу («Хочете, щоб якесь чмо прийшло і все за вас порішало?!»).

Жарти забирають левову частину часу фільму. Певно, вони забрали час і в сценаристів, які не впоралися з одним чітким завданням – ясно розказати історію, щоби глядач не бився в конвульсіях нерозуміння, запитуючи себе й оточуючих – «якого біса відбувається на екрані?!»

Те, що в героя Михайла Кукуюка почалася імпотенція, – зрозуміло. І що він іде у президенти під впливом брата своєї дружини, героїні Полякової – теж. Не зрозуміло, навіщо він приходить до квартири героя Довженка. І чому з персонажем Довженка живе героїня Астафьєвої як коханка, а дружина (Ганна Саліванчук) – побирається на дивані й бореться за кухню і м'ясо для свого зрадливого чоловіка?

Вже на 15-й хвилині події сюжету втрачають зрозумілий хід, і головним чином тому, що чіткість, здається, нікому не була потрібна – ні раніше сценаристам, ні тепер глядачеві. Бо на жарти, спрямовані на фізіологічне, організм подекуди реагував на рівні рефлексів, без залучення мозку – гомеричним реготом із дуже непристойними децибелами (ну, дуже смішно було, коли чулося про «прутневого мольфара» чи «пісюнькового злодія»).

Гадаю, фільм має більшу орієнтацію на чоловічу аудиторію, на яку була спрямована й жіноча акторська складова фільму: всі три артистки виглядали приємно для ока, підкреслено сексуально, мали різний типаж і різні амплуа. До еротизму другі «Свінгери» так і не доходять, смак творців у цьому плані їх зовсім підвів. Хоча опускання культурного рівня до примітивної й наочно-вербальної сексуальності був навмисним ходом, як туалетний гумор у фільмах братів Фареллі. Фраза «з такою пикою тобі і пробірка відмовить» ідеально ілюструє бажаний рівень гумору. Не дивно, що на прем’єрі в кінотеатрі «Оскар» в ТРЦ «Гуллівер» деякі глядачі сиділи з кам’яними обличчями: «Свінгери-2» апелюють до вкрай простих реакцій, бажаючи залучити аудиторію, що фанатіє від «Кварталу 95» із тотальним сміхом і цілковитим забуттям як попередніх надбань цивілізації, так і нинішніх проблем. «Свінгери-2» – це кіно за межами добра і зла, кіно – за межами самого кіно, бо просто не є ним, а є одним суцільним «га-га»...

Хіба що з певним додатком: у фіналі героїня Даші Астафьєвої скидає з себе рушник, і залишається в першоприродній красі божественних форм. Тож задоволення від «Свінгерів» зможе отримати не тільки любитель комедії з невибагливими вимогами щодо пристойності жартів, а й поціновувач краси, втіленій у п’янкому тілі української жінки.

Фото: кадри з фільму