Після перегляду нової української комедії — стрічки Валентина Шпакова «Зустріч однокласників», — я вийшов зі стійким переконанням: «Свінгерів» і фільми про пригоди Дзідзьо реабілітовано. Дотепер українських кінокритиків мирили самі ці стрічки, коли треба було дружним хором і без дискусій визначити критерії поганого смаку. Й заразом — дешевизни продукту. Грішним ділом подумав: на фоні «Зустрічі однокласників» ті ж «Свінгери» в очах критиків виглядатимуть якщо не гідно, то бодай не так огидно.

Дуже скоро зрозумів помилку. Фахові знавці кіно Ігор Грабович та Сергій Васильєв оцінили нову українську комедію в цілому позитивно. Так, пан Васильєв відзначає повну гумористичну свободу творців, яку варто сприймати не за поганий смак, а як наслідування народній, карнавальній традиції низової культури. Й застерігає від ханжеського (святенницького —  правильніший, але менш поширений, тому й мало кому зрозумілий термін) погляду на «Зустріч однокласників».

Пан Грабович називає стрічку кроком уперед у жанрі української комедії, так само акцентуючи, що традиції брутального гумору треба розвивати. Бо вони — розумна альтернатива радянському комедійному світогляду. Хоча б через те, що радянські реалії та рефлексії, що їх породжували, невідворотно пішли в небуття.

Таким чином, шановані критики мимоволі створили ситуацію, коли будь-яка інша думка та інакший висновок щодо «Зустрічі однокласників» автоматично зараховує її носія до когорти консервативних ханжів-святенників. Дуже близьких за світоглядом до різного штибу «скрепоносців», не готових сприймати нове і прогресивне. Зокрема, брутальний чоловічий гумор та пригоди, які ним супроводжуються. Подальша розмова ризикує зайти — й неодмінно зайде! — на територію «смачно — не смачно», а смакове завжди суб'єктивне. Хоча б тому, що, без перебільшення, кожен, хто оцінює продукт, вважає себе мірилом доброго смаку. А коли заходить про комедію, починаються епічні батли задля з'ясування, в кого почуття гумору краще.

Ось реакція журналістки Галини Петренко, прочитана на її сторінці у Фейсбуку: «Найбільш запам'ятався жарт про те, як в одного друга в бані між дошками застрягла мошонка. І такі жарти там майже всі. Персонаж другого плану, який запам'ятався найбільше — активна екс-однокласниця, котра в дорослому житті стала провінційним масовиком-затійником». Два помічених епізоди є, як не мене, своєрідним ключем для розуміння, чому в «Зустрічі однокласників» не все так добре й по-новаторському для української комедії, як зазначають критики.

За сюжетом, який є українською версією данської комедії 2011 року випуску, троє чоловіків віком за сорок їдуть на зустріч однокласників із нагоди двадцять п'ятої річниці закінчення школи. Оригіналу я не бачив, в українському прокаті стрічки не було. Тож вірю на слово критикам, які переглянули данську версію й мають із чим порівнювати. Відзначається, що наша адаптація не найгірша і суть збережена: кризу середнього віку мужики долають весело. Осідлавши рятівного для переважної більшості чоловіків коника — брутальний, зрозумілий лише мужикам гумор про задницю, геніталії, мастурбацію, алкоголь і секс.

Погоджуюся з тим, що головні персонажі прописані ретельно й акторам є що грати. Льоха (Олексій Нагрудний) — успішний архітектор, у якого в родині ніби все добре, лиш дружина закидає надмірний егоцентризм. Чоловік перейнятий собою настільки, що, готуючи необов'язкову, формальну промову на майбутній зустрічі, ігнорує спроби доньки показати татові малюнок. А геморой, який виник від сидячого життя, перекриває всі інші проблеми. Проте консерватизм і самозакоханість Льохи заважають йому лікувати геморой свічками, тож купує мазь. Валера (Валерій Харчишин) — музикант, зірка сцени, який говорить по телефону й не по телефону без відриву від сексу з випадковими фанатками. Його проблема — безплідність, принаймні, Валера сам так вважає. Андрій (Андрій Бурим) — бізнесмен-аграрій, від якого пішла дружина, захопившись молоденьким тренером із йоги. Проблема Андрія — сексуальна незатребуваність. Молоді дівчата вважають його «старпером», тож мужикові не лишається нічого, крім активної мастурбації.

Їхній шлях на зустріч випускників пролягає через готель, де трійця вирішила зупинитися й відтягнутися, дуркуючи по-дорослому, як колись. Із цього глядач розуміє: сорокарічні чоловіки хочуть бодай на ніч повернути безтурботну парубоцьку юність, коли жоден із них не мав ні перед ким обов'язків. У такому віці підколювати один одного, в тому числі жартами нижче пояса, вважається нормальним, прийнятним, чи не головною складовою парубоцьких стосунків.

У цій частині стрічки, як на мене, починаються її головні проблеми. Порівнюючи версії, Ігор Грабович зазначає: «Від самого початку оригінальна картина задавала правильний тон, який поєднував у собі співчуття до героїв із певною долею іронії. Натомість українська адаптація дорослі проблеми намагається звести до підліткового сприймання. Тема фільму, хоч і доволі банальна, проте сама по собі серйозна, її слід такою і показувати, інша річ, як потім її розв'язувати на екрані. Проте у нашому фільмі кризова ситуація змазана, слабко акцентована, натомість на перший план виходить легка комедія». Немає нічого поганого в підлітковому кіно. Американські «Суперперці» та подібні до них — тому підтвердження. Фільми повинні бути для всіх аудиторій й на всі смаки, навіть невибагливі.

Проте є різниця. Вона помітна і зрозуміла не всім, бо має дуже тонку грань сприйняття. Існують карикатури брутального змісту. Вони не завжди політичні, але їхнє брутальне вирішення показує певну проблему без інтелігентських рефлексій та блукань околяса. Змушує подивитися на неї прямо і сприйняти без натяків, через низову сміхову культуру. А можна намалювати на стінці член в ерегованому стані, підписати трьома буквами для особливо тупих — і це вважати вершиною брутального гумору. Чи мені здалося, чи творці «Зустрічі однокласників» пішли другим шляхом.

Підтвердження тому — згаданий вище допис Галини Петренко. Епізод у лазні, коли Льоха не може витягнути свої тестикули з-поміж дощок у парній, один із найбільш довершених драматургійно. Має експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію та дещо несподіване фінальне рішення. Сама по собі ситуація справді кумедна і, що цікаво, саме через наявність історії брутальність відходить на другий план. Коли троє мужиків ідуть паритися, глядач не підозрює, що може статися така пригода, що сміх і гріх. Тому історія з потраплянням мошонки в полон справді запам'ятовується і зразком поганого смаку в контексті формату даної комедії не є.

Але подібних епізодів небагато. Перших п'ять хвилин фільму Льоха нудно говорить про свій геморой, привертаючи до свого заду увагу всіх другорядних персонажів. У тому, що він та Андрій за прикладом Валери вирішують поголити геніталії, теж немає нічого такого, що б рухало комедійний сюжет і створювало геги. Сцени у клініці фертильної медицини — лише міряння кількістю надоєної сперми. Хоч на перспективу епізод мав спрацювати на користь Валери, бо аналіз насправді потрібен лише йому. Та якби результатname="_GoBack"> довів його безплідність, а вдома дружина порадувала вагітністю — в такому разі це працювало би на історію. Натомість лишається розкриттям і закриттям теми мастурбації (у фільмі — «дрочилова»).

Якщо звернутися до американських традицій брутальної комедії, одразу згадується нещодавня стрічка «Секс-контроль» (Blockers). Сюжетно вони із «Зустріччю однокласників» зовсім не близькі, хоча там теж ідеться про сорокарічних батьків, які намагаються втрутитися в життя дітей-випускників і мимоволі згадують себе в їхньому віці, переосмислюючи власні погляди. Але в американській стрічці є зразок брутальності. Одному з героїв пропонується взяти участь у конкурсі з випивання пива, він радо погоджується, проте не знає — пиво заливатимуть через задній прохід. Гумор, звісно, не на всякий смак. Та його рятує саме несподіваний поворот, той самий, зі способом вживання пива. Тож говорячи про західні традиції подібного гумору й радіючи, що вони починають приживатися в нас, варто також пам'ятати: міру й розмір плінтуса кожен визначає сам. Проте всякий такий епізод потребує оригінального вирішення в сюжеті. Інакше гумор зведеться до намальованого в чоловічому туалеті члена з підписом.

Трошки про фінал історії — він теж запам'ятався Сергієві Васильєву грою Віталіни Біблів, а Галині Петренко — персонажем, якого грає Віталіна Біблів. Вона справді є окрасою зустрічі випускників, бо, за сюжетом, її героїня — єдина, кому все це дійство треба. Зібрання дорослих людей, котрі чверть століття не спілкувалися і яким нема чого сказати одне одному, для цієї жінки — спосіб самовираження. Вона не зважає ані на те, що її ніхто не слухає, ані на те, що під час промови Льоха починає блювати, ані навіть на те, що він вирішив показати зібранню свій геморой. Разом із задом.

Історію варто було розвернути в цей бік: герої долають кожен свою кризу, бо розуміють нарешті — їм весело разом, а не в колі забутих однолітків. Із якими давно немає нічого спільного. Вони роблять, що хочуть, а не те, що комусь треба. На жаль, справедлива й логічна боязнь збитися на пафос перетворила перспективну чоловічу історію в українській версії на змагання, хто з головних героїв більше й голосніше скаже слово «срака».

Фото: YouTube