16:30
Вівторок, 13 Листопада 2018

Якось під Ворошиловградом…

Фільм «Дике поле» постає перед нами як добре скроєна оболонка, під якою дуже мало змісту.
Якось під Ворошиловградом…
Якось під Ворошиловградом…

8 листопада вийшов на екрани фільм «Дике поле» Ярослава Лодигіна за романом Сергія Жадана. Читачі «Детектора медіа» вже мали змогу ознайомитися з враженнями Ярослава Підгори-Гвяздовського. Нині до вашої уваги рецензія кінокритика Ігоря Грабовича.

Екранізація роману Сергія Жадана «Ворошиловград» – загалом доволі дивна ідея. Роман відверто некінематографічний, у ньому немає необхідної для кіно вагомої центральної ідеї: це і не персональна історія Германа, і не історія регіону, і не історія рейдерського захоплення підприємства, і навіть не історія кохання. Це ніби про все і ні про що конкретно. Сюжет роману розчинено в словах: у ледь намічених сюжетних лініях, які нікуди не ведуть, у ліричних відступах, у переказах якихось легенд чи неіснуючих книг.

Сама структура «Ворошиловграда» неоднорідна, ми знаходимо тут кілька великих важливих епізодів, які, однак, жодним чином не просувають сюжет далі, проте виглядають загалом цікаво, як вставні новели. Серед таких епізодів варто назвати футбольний матч із газовиками, сцена в колишньому піонерському таборі, похорони тещі Кочі, епізод у літерному потязі, пригода в таборі кочівників, які мандрують із Монголії до Європи. Усе це цікаво написано, з розмаїтими стилістичними знахідками, дотепними деталями, окремими жартами, проте воно існує само по собі, безвідносно до головної сюжетної лінії. Більше того, навіть важливі епізоди на кшталт спроби захопити заправку рейдерами Жадан примудряється максимально розрідити й пустити шляхом опису відчуттів маргінальних персонажів, замість того, щоб зосередитися на самій дії.

Номінально центральна сюжетна лінія, оте саме рейдерство, подається в романі вкрай приблизно, відчувається, що автор або не в темі, або йому нецікаво описувати, як працює схема рейдерського захоплення підприємства.

Відтак «Ворошиловград» існує насамперед як певний літературний феномен, як прозовий твір знаменитого поета, який комусь подобається, а комусь не дуже, проте екранізація якого потребує включення до тексту додаткових сенсів, аби цей роман на екрані зміг належним чином спрацювати.

Однак, з’ясувалося, що автори фільму вирішили роман жодним чином не доповнювати. Тобто якщо в романі головний сюжет з рейдерським захопленням був поданий пунктирно, то так тому й бути, якщо професія головного героя не уточнювалася, то залишаємо і це. Якщо в романі не вказано, чому брат записав заправку на Германа, то нехай, і якщо в одному місці зазначено, що заправка була «золотою жилою», а в іншому, що справи йдуть так собі, то залишимо і це, без уточнень. І якщо в романі діяльність тієї самої заправки ледь змальована, а заправка ця була єдиною на багато кілометрів, тож мала мати неабиякий успіх і постійно була би завантажена роботою, то нехай все це залишається незмінним. І саму начебто успішну заправку ми покажемо як фактично запущене малофункціонуюче підприємство.

Жадан усіх цих подробиць уникав, оскільки оповідав про героя, який жив ефемерним життям і все навколо сприймав як щось ефемерне. Чому він став таким, письменник так само не пояснював, натомість одразу занурив свого героя в метафізичний туман, у якому годі було розгледіти щось конкретне. Героя несли невидимі хвилі, тягли нечутні потоки, і він ішов за ними, не чинячи спротиву. Те, що він зрештою відстояв свою заправку, у романі бачиться радше результатом дій усіх цих невидимих хвиль та нечутних потоків, ніж результатом якихось вольових дій головного героя. Усе начебто склалося саме собою.

Головне ідейне (чи ідеологічне?) послання роману в тому, що не варто легко відмовлятися від того, що належить тобі (це формулює партієць із 50-річним стажем Гнат Юрович); іншу тезу сформулював пресвітер, коли розповідав Германові, як він потрапив у місцеву громаду і зумів у ній вижити. Пресвітер сказав, що найважливішими речами є відповідальність і вдячність: «У нас спільна відповідальність. І спільна вдячність». Отже, мова про певну колективну ідентичність і колективну волю.

Усе це доволі дивні формулювання для не так давно колонізованого Донбасу (якщо ми припускаємо, що дія відбувається саме в Донбасі), куди переїхали і звідки виїхали мільйони людей. Усе це трохи віддає радянською пропискою.

Суть, однак, не в ідеології, суть узагалі не в ідеях чи віруваннях, а в тому, що все це дуже абстрактно, позбавлено будь-якої конкретики – історичної, соціальної, правової, політичної. Фактично це все поетична історія, чиста фантазія, у якій на перший план виходять речі вторинного плану: у романі Жадана це – слово, «красне письменство», у фільмі Ярослава Лодигіна – візуальний стиль оператора-постановника Сергія Михальчука.

У романі конкретики було мало, проте у фільмі її ще менше. Навіщо було скорочувати сцену з бухгалтером Олею, яка в парку за портвейном розповідала Германові про те, хто і чому хоче захопити заправку? Там звучало не абстрактне «кукурузники», а цілком конкретне прізвище Пастушка Марлена Владленовича, депутата від компартії, який створив мережу заправок на Донбасі і тепер «тут усе скуповує». Себто одразу вимальовувався політичний та соціальний контекст, у якому героєві доводилося діяти. Натомість тепер Марлен Владленович став просто невідомим голосом по телефону.

Не варто протиставляти роботу режисера та сценаристів роботі оператора-постановника, проте це той випадок, коли візуально фільм запам’ятовується більше, ніж якимись іншими своїми складовими. Сергій Михальчук вкотре підтвердив свій клас, оскільки зумів створити цілісний образ світу, у якому фактично немає розривів, як у більшості українських фільмів, де камера відверто скована, де немає ні пейзажів, ні портретів, ні дня, ні ночі, ні сонця, ні неба. Перед нами дуже технічна та виразна робота.

Іншою удачею фільму бачиться монтаж Дениса Захарова. Фільмові, попри незв’язаність історії, все ж вдається не розпастися на окремі епізоди. Монтаж і камера підтримують фізичний рух картини на суто формальному рівні, а це дуже важливо, оскільки дозволяє стрічці вільно дихати.

Звісно, всі ці удачі фільму, до яких можна додати і роботу художника-постановника Влада Одуденка, не компенсують того факту, що стрічка на сюжетному рівні фактично порожня – перед нами добре скроєна оболонка, під якою дуже мало змісту.

Крім відсутності самої історії в усіх її можливих контекстах та проявах, картина також лежить за межами жанру. Претензія на вестерн не витримує жодної критики, оскільки у вестерні йдеться не про колективну волю, а насамперед про волю індивідуальну, і тут важливим є сильний персонаж, фактично герой, який спроможний постояти і за себе, і за певні принципи. А Герман таким героєм не є, ні на початку історії, ні в її фіналі.

Бійки та перестрілки, майстерне володіння якимось видом зброї  – необхідна умова та складова жанру, одним пострілом тут не обійдешся. І тематично вестерн торкається принципових речей – закону, честі, помсти. Саме ці теми заступають у вестерні соціальні складові, і тут справді неважливо, де відбувається дія. Автори «Дикого поля» зупинилися на півдорозі, створивши фільм,у якому немає ні чіткої соціальної адреси, ні жанрових конвенцій та умовностей.

Проте ця картина мимоволі творить новий образ сходу нашої країни. І це доволі принципово для українського кінематографу, який усю свою славу здобув на заході України, експлуатуючи місцеву екзотику. Натомість схід і південь були віддані на відкуп або російському кінематографу, або так званому історико-революційному кіно, яке почасти творилося на Одеській кіностудії за участі українських фільмарів.

Саме там знімалися та звані істерни про встановлення радянської влади в Україні з усіма відомими компонентами такого кіно – мужніми героями-чекістами, підступними куркулями з обрізами, невротиками-отаманами, солом’яними стріхами, які палали, заплаканими дітьми над убитими матерями і тому подібною радянською іконографією. Звісно, там були і кінні трюки, й ефектні перестрілки, і кулачні бої, і перегони на тачанках, проте сама Україна подавалася винятково селянською. І селяни тут були україно- чи суржикомовні, зате чекісти розмовляли російською.

У «Дикому полі» ми бачимо східноукраїнське місто, нехай і фрагментарно, і бачимо україномовного містянина, який прибуває на місце протистояння і продовжує говорити українською. Можливо, я трохи перебільшую, проте цей факт можна вважати першим кроком до зміни усталених і діючих дотепер радянських кінотрадицій.

Фото: Фейсбук-сторінка фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1410
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop