Випуск «Грошей» від 21 вересня обвалив на глядачів суперсенсацію. На сайті каналу сторінка з цим сюжетом має заголовок, мов вирок: «Медведчук: Як і за чий рахунок кум Путіна крокує у велику політику в інтересах Порошенка». Отак от категорично.

Не менш категоричним був і самий початок: «До президентських виборів залишилося дуже мало часу, і поки що Президент (після цього — тривала пауза, щоб до всіх дійшло оце «поки що». — Б.Б.) Порошенко хоче зробити все, аби опинитися у їх другому турі. Опинитися із дуже комфортним для себе суперником, якого, незважаючи на колосальний антирейтинг, зможе перемогти». Як відомо, посади «поки що Президент» українська Конституція не передбачає, але саме таке формулювання в позааргументаційний спосіб навіює негативне ставлення.

Ведучий повів далі: «Хто ж буде таким кандидатом для Порошенка? Звичайно, він — сірий кардинал часів Кучми, кум Путіна й найодіозніший український політик». Яка же шкода, що в тексті не можна передати інтонацію та жестикуляцію! Це був просто тобі другий Дмитрій Кисельов, коли інтонація та жести несуть мало не більше інформації, ніж слова. Але ми не про інтонацію. Докази, перепрошую, де? Або, якщо йдеться про версію, — де застереження, що це — версія? Втім, сказано ж: «звичайно» — то хіба ж це вам не доказ? Хіба ж треба доводити самоочевидне?

Слухаймо далі: «Але як зробити людину, яку ненавидять українці, кандидатом в президенти? Треба дати їй політичну вагу та гроші». І тут не посперечаєшся: «звичайно» ж, усі українські політики, які мають високі рейтинги, отримали свою політичну вагу безпосередньо з рук Порошенка. Тимошенко, наприклад. Або Рабінович. Бо де ж іще можна здобути ту політичну вагу?

Втім, от де: «Із першим пунктом чудово справляється Кремль… А от доступ до фінансових ресурсів Медведчуку забезпечує безпосередньо Порошенко». Ну так, відомо ж, що в самого Медведука — ну просто геть ніяких фінансових ресурсів. А у Кремля — й поготів: організаційно допомогти він іще може, а от фінансово — даруйте, вже ніяк. Ну й тонкий натяк на співпрацю Порошенка з Кремлем.

Докази? А от вам і вони: «Бо саме за його (Порошенка. — Б.Б.) мовчазної згоди Медведчук отримав можливість скуповувати телеканали та будувати власну нафтову імперію». Чергове «звичайно»: всім же відомо, що телеканали в Україні належать тільки тим, кому Порошенко дозволить. Й «1+1», виходить, теж має свого власника саме в такий спосіб?

А тепер трохи поміркуймо. По-перше, Медведчук якщо й скуповує канали, то не відкрито, а через підставних осіб — тож і доказів, що ці канали належать йому, немає. Точніше, їх не бракує, але всі вони — непрямі. А по-друге, припустімо навіть, що Медведчук скуповував би канали відкрито. Як Порошенко міг би цьому завадити? Видати царський наказ: Медведчукові канали не продавати? Чомусь виникає припущення, що в такому разі ті самі «Плюси» звинуватили б його у волюнтаризмі й придушенні медіабізнесу та свободи слова.

Це все був вступ — де, цілком за російськими пропагандистськими стандартами, було розставлено всі акценти, зроблено всі висновки. А ви хіба ж не знали, що висновки мають передувати фактам, аргументам і доказам? Що це найменшою мірою не справить враження підтягування фактів під висновки?

Й от — завершення вступу: «Як і за чий рахунок кум Путіна крокує у велику політику в інтересах Порошенка?» «В інтересах Порошенка» — це аксіома. «Звичайно» ж. І сумнівів бути не може.

Починається основна оповідь. Ведучий розповідає про мережу заправок «Глуско». За словами журналіста, вона купує пальне з Росії, а то й навіть із окупованих територій, а головний її бізнес — вона продає те пальне іншим мережам і державним структурам: «Укрзалізниці» й навіть Міністерству оборони. Факти, приклади, цифри — бодай задля ілюстрації? Ні, немає, навіщо вони — чергове «звичайно».

«Якщо ви як клієнт купуєте паливо таким чином, то маєте з собою ось таку штуку — отоді це буде чесно», — каже ведучий, дістає зі своєї машини, розгортає й показує на весь екран… прапор «ДНР». Це, мабуть, був такий доказ?

А в кадрі видно, як на заправці написано назву: «Glusco Swiss», тобто «Глуско швейцарське» або навіть «Гласко швейцарське». Але повної назви ведучий не називає. І щодо стосунку цієї компанії до Медведчука ми мусимо просто вірити йому на слово — ну хіба ж ми маємо підстави сумніватися в його словах? Так само мусимо вірити й у те, що стосунки Медведчука з цією компанією є прозорими й відкритими, і якби Порошенко хотів — просто взяв би й заборонив її. Бо саме це випливає з оповіді.

«Пояснюють нам експерти», — каже ведучий. Але в кількох синхронах з’являється один і той самий експерт — Андрій Герус, голова Асоціації споживачів енергетики та комунальних послуг. Інших експертів, які б не були політиками й, до того ж, відомими як непримиренні супротивники Порошенка, в усьому сюжеті так і не з’явилося. А Герус розповідає, наприклад, що компанія не вкладає коштів у розвиток мережі. Жодних фактів ані щодо зв’язку з Порошенком, ані щодо зв’язку з держструктурами Герус не наводить — про це він узагалі не веде мови. Типовий, до речі, прийом, за яким завжди можна визначити маніпулятивний матеріал — коли експерт не доводить і навіть не ілюструє слів журналіста, а є в матеріалі лише «задля солідності» й веде мову про другорядні щодо основної теми обставини.

А в кадрі з’являється Сергій Лещенко, ведучий його представляє — до речі, ані у словах ведучого, ані в титрах тут і далі жодного разу не названо фракцій, до яких належать «синхроновані» депутати. Лещенко щось промовляє, але без звуку (!). Нарешті звук з’являється: «Є швейцарський трейдер, називається “Протон Енерджі”. Цей “Протон Енерджі” володіє “Глуско”. І “Глуско”, й “Протон Енерджі” належать одній людині, яка стверджує, що він є її власником, — це Нісан Моїсеєв. Але реально за цими структурами стоїть Медведчук». На цьому синхрон завершується, все. Доказово ж як, чи не правда? Один із типових, відомих ще з античних часів маніпулятивних прийомів — посилання на авторитети: Лещенко сказав, що стоїть — тож і стоїть, хай навіть ніяких доказів у його синхроні також немає. Ведучий веде далі: «Віктор Медведчук — скандальний проросійський політик, кум Володимира Путіна», — ну, й таке інше, що й без того є загальновідомим. Наповнювач, що мусить додати сюжету солідності.

Синхрон народного депутата Сергія Висоцького: мовляв, Америка вводить проти Путіна санкції, а Україна дозволяє кумові Путіна купувати телеканали, мати власність… Даруйте, то «кум Путіна» — це вже сам по собі склад злочину, який дає підстави вживати юридичних заходів?

А сюжет набирає детективної швидкості. Новий короткий синхрон Лещенка, в ньому він називає народного депутата Тараса Козака з «Опоблоку» як людину, пов’язану з Медведчуком. Фотографії Козака крупним планом. На екрані — вже Ігор Луценко, народний депутат від «Батьківщини»: «Для того, щоб укласти будь-яку крупну угоду в Україні, звісно, необхідна підтримка влади». Незабаром — ще один синхрон Луценка: депутат стверджує, що створити в Україні потужну мережу АЗС «неможливо без того, щоби мати потужну інфраструктуру поставок з Росії». Ми вкотре мусимо вірити на слово. Й, до того ж, «не росте» в Україні нафта в достатній кількості.

Нарешті — довгоочікувані цифри: динаміка закупівель із Росії компанії «Глуско». І знову Лещенко: «Я можу стверджувати, що компанія “Глуско” й пов’язана з ним компанія “Протон Енерджі” — вони отримали з боку Порошенка зелене світло на все». Підводку до цього синхрону ведучий оформив так: «Народні депутати стверджують…» — звучить, ніби йдеться про багатьох народних депутатів. Єгор Соболєв: «Я знаю, що без згоди Порошенка, без згоди Служби безпеки України це неможливо робити. Медведчук, якби його не прикривали — він би давно відбував покарання в українській тюрмі за державну зраду». Знову те саме посилання на авторитети й таке саме голослівне. Що ж до народних депутатів, то вони, як законодавці, мають знати: «державна зрада» в юридичному розумінні — це не просто емоційне визначення, а цілком чіткий склад злочину, звинувачення в якому вимагає наявності певних злочинних діянь і доказів їхньої злочинності: «зрада» як моральна характеристика та «зрада» як кримінальна стаття не дорівнюють одне одному. І було б дуже добре, якби в синхроні Соболєва пролунало, які саме дії Медведчука, на його думку, становлять склад кримінального злочину — бодай для того, щоби глядачі чітко це розуміли.

Так, слизький момент — але які дії Медведчука є загальновідомими? Він критикує владу — ні, не критикує, а таврує. Так, його звинувачення на 100 % збігаються з тезами російської пропаганди. Але до загарбання України Росією Медведчук прямим текстом не закликає, до легалізації російської належності або незалежності окупованих територій — теж, до повалення влади в насильницький спосіб — так само. То просвітили б нас усіх: за що можна було би реально віддати Медведчука під суд так, щоби перший-ліпший адвокат не зруйнував ущент усе звинувачення в перший же день розгляду справи!

Й от, нарешті, нібито прямі докази. Лещенко: «Ринок автомобільного газу два роки тому був дуже конкурентним, там було багато трейдерів… На сьогоднішній день це знищено руками СБУ…». Герус: «У нас СБУ, на жаль, дуже часто бере участь у таких неринкових перерозподілах ринку…». Стоп-стоп-стоп. У синхроні Лещенка немає жодного слова про Медведчука — аж до такої міри, що може видатися: цей синхрон узято із зовсім іншої частини його оповіді, ніж синхрон про «Глуско». У цьому синхроні Геруса — жодної згадки про «Глуско», він міг сказати це, ведучи мову про що завгодно — наприклад, про стан ринку взагалі. І зовсім уже дивно: тут ідеться про автомобільний газ, а на початку сюжету, коли ведучий описував діяльність «Глуско», йшлося про нафту, бензин та дизельне пальне, про газ не було жодної згадки. Й сам ведучий, коли під’їжджав до заправки й витягав на камеру прапор «ДНР», просив заправити: «Мені дев’яносто п’ятий», — тобто бензин, а не газ. Не було нічого про газ і далі — аж до цього самого моменту.

До речі, таке от подрібнення синхронів і нічим не виправдане подання їх маленькими шматочками дозволяє маніпулювати ними, вириваючи окремі фрази з контексту й вставляючи до іншого, склеюючи в підсумку, як захочеться.

Ведучий: «Спецслужби до розвитку бізнесу кума Путіна Медведчука підключені не тільки в Україні, але й — це логічніше — у Росії». Ну то як це можна назвати? Припущення раптом стає доконаним фактом і править за доказ буцімто тотожності українських та російських реалій, для проведення між ними аналогій і навіювання цих аналогій глядачам. Далі — нібито факти, але насправді лише допоміжні щодо теми: «Роснефть» (точніше, її підрозділ) була засновником «Глуско-ретейл», потім вийшла із «Глуско». І такі ж фрагментарні синхрони — Ігоря Луценка про те, що «без зв’язків України як держави та Росії як держави за нинішніх умов неможливо було б нікому, окрім Медведчука» (знову голослівно) й Сергія Лещенка: «За часів Порошенка відбулося відчуження нафтопродуктопроводу, який належав російській державній компанії, на користь ще однієї швейцарської компанії Моїсєєва». Й майже тут само Ігор Луценко в синхроні веде мову про нафтопродуктопровід, «який фактично був конфіскований в держави Україна російськими приватними структурами». То хто ж у кого що конфіскував?

І — фінал: ведучий згадує про розслідування НАБУ стосовно нафтопродуктопроводу. На екрані з’являється народний депутат Андрій Левус, який, утім, нічого не каже ані про владу, ані взагалі про будь-які зовнішні стосовно компанії обставини — фактично просто описує її діяльність, зокрема й контрабанду пального. Пробіл заповнює ведучий: «Щоправда, перспектив у цієї справи за цієї влади, як нарікають експерти, небагато». Які експерти — невідомо, от просто експерти. І далі: «Збудований цілком на ресурси країни-агресора, освячений особисто кумом Медведчука Путіним, цей бізнес має процвітати і приносити гроші, звісно, не тільки кумов’ям, а й тим хто їм в Україні, не покладаючи рук, усіляко допомагає». Під час цих слів на екрані — крупним планом Порошенко. От він, головний і чи не єдиний доказ — Порошенко крупним планом на екрані. Лещенко: «Знаючи Порошенка, я можу бути впевнений, що він просто так не створює преференції Медведчуку». Все, завіса, кінець фільму. Бракує тільки фрази: «Совпадение-не-думаю».

Сухий залишок. Так, уся ця історія може мати дуже поганий присмак. І стрімке зростання бізнесу «Глуско» викликає підозри. Але в матеріалі ці підозри й сумніви подано, мов доведені й безсумнівні факти. Водночас жодних не лише доказів, а й спроб знайти докази в сюжеті немає. Натомість є маніпулювання припущеннями, натягування й «художнє оздоблення». Аргументація на тому самому рівні «звичайно» та «очевидно». Якщо це розслідування — то вкрай неякісно зроблене. Непереконливе. Не доведено й тезу, що пролунала на самому початку, — що нібито Порошенко хоче витягнути Медведчука у другий тур виборів. Хоч би який був Порошенко, але він — далеко не дурний. І мусить розуміти: Медведчук до другого туру не вийде за жодних обставин.

Хоч би яким був Медведчук, а він — теж не дурний і має розуміти те саме. Розраховувати, що завдяки масованій агітації в Україні можна зробити політикові рейтинг, можуть лише російські політтехнологи, що виходять із російських реалій — на чому вони, російські політтехнологи, вже неодноразово обпікалися. Власне кажучи, досі немає впевненості, чи піде взагалі Медведчук на президентські вибори. Його раптова активізація в медійному просторі радше пов’язана з виборами до парламенту, про що казав в інтерв’ю Соні Кошкіній і близький соратник Медведчука Нестор Шуфрич. А ще вона дуже схожа на спецоперацію. Яку саме, з якою метою?

Далі йдуть лише версії, підкреслюю це, але, як на мій погляд, не позбавлені логіки.

Перша ймовірна мета. Від самого 2014 року в українське суспільство з різною мірою успіху запускаються версії: Порошенко п’є, Порошенко — насправді Вальцман, Порошенко от-от узурпує владу, запровадить жорстоку цензуру й запроторить до в’язниці всіх опонентів, Порошенко проголосить воєнний стан і скасує вибори. Усі ці тези підхоплювали певні українські ЗМІ. Поки що нічого з цього не підтвердилося, але, наявне в інформаційному потоці в такій кількості, все це створює певне ставлення, упередження. Створює очікування якнайгіршого й високої ймовірності найгіршого. То теза «Порошенко — друг Медведчука» може мати таке саме призначення й таке саме походження.

Друга ймовірна мета — просто вести масовану вже не проросійську, а просто російську агітацію. Таку саму, як на окупованих територіях — у сподіванні, що на сході та півдні це подіє і проект «Новоросії» вийде відновити.

І третя ймовірна мета. Звернімо увагу: надто вже надмірно в інфопросторі лунає оце «кум Путіна» — мало не частіше, ніж прізвище Медведчука, як обов’язковий титул. Ніби більше нічим Медведчукові й дорікнути немає, й ніби цього факту хтось іще не знає. В аналізованому сюжеті «Грошей» слово «кум» лунало понад десять разів — протягом 11 хвилин. Тобто йде демонстративна демонізація Медведчука. І звернімо увагу: на тлі його і його телеканалів якось уже збляк «Інтер», про нього згадують усе менше.

Поза всяким сумнівом, Медведчук — то російський проект. Поза всяким сумнівом, він — далеко не єдиний російський проект в Україні. Але всю увагу тепер прикуто до нього, весь суспільний гнів спрямовано на нього, всі шишки летять у нього. Тож виглядає, що Медведчук свідомо грає роль такого собі Бармалея, за яким інші проросійські проекти можуть сховатися, сховати свою проросійськість. Відвернути від себе увагу, стати непомітними або непоміченими. Виглядати на його тлі мало не респектабельними.

Отут і спадає на думку один дивовижний збіг обставин. Програма «Гроші» виходить на каналі «1+1». І на тому ж самому каналі в «Танцях із зірками» з’явилася Оксана Марченко, що привернуло до себе потужну суспільну увагу й мало потужний резонанс. У часі це збіглося з різкою медійною активізацією Медведчука. То чи можна розглядати ці дві події окремо? А чи вони є ланцюгами однієї й тієї ж кампанії привернення уваги до Медведчука? А якщо є, то чия це ініціатива — керівництва самих «Танців», а чи керівництва і власників каналу? І якщо останнє, то постає запитання про форми й мету співпраці каналу з Медведчуком. І — дивіться трохи вище, третій пункт.