У фільмі йдеться про ситуацію у Міністерстві закордонних справ у переломні для майбутнього України дні Помаранчевої революції. Цю позицію визначила невелика група молодих людей, працівників МЗС, які 23 листопада 2004 року вирішили кожний для себе, що підтримувати опозицію лише на власній кухні – це вже замало, що час визначитися і публічно заявити про позицію і свою особисто, і того відомства, де вони служать.

Маркіян Лубківський: „Ввечері, 22 числа, ми з братом Данилом вперше фактично потрапили на Майдан Незалежності. Вражень було маса, від дуже неприємних і болючих, бо люди по-різному сприймали появу, деякі впізнавали, деякі перешіптувалися і одні казали: „Так дипломати з нами?”, а інші в спину кричали: ”Дипломати, коли ви визначитися, що і як вам робити?!”

Отже, 23 листопада працівники міністерства - брати Маркіян та Данило Лубківські, Володимир Бевза, Леся Божко, Олександр Нечитайло, Олексій Макєєв, Сергій Круглик - склали заяву від імені МЗС на підтримку опозиції, розмножили її і пішли по поверхах збирати підписи своїх колег. Не всі виявили одностайну рішучість. Були такі, хто спочатку запитували: а хто вже підписався? Були такі, що вагалися: а що, мовляв, нам за це буде? Мабуть, внутрішню боротьбу, свій остаточний вибір, з ким і як бути, пережив у ті хвилини кожний, хто підписав або ні цю заяву. Адже на карту була поставлена кар’єра, право на професію. Таких сміливців з 3000 працівників відомства, якщо рахувати і працівників українських посольств, і консульств у інших країнах, виявилося 500. Чесно кажучи, цікаво було б почути думки цих людей, які вагалися між службовим обов’язком бути вірними владі, яка уособлює державу, і між громадянським почуттям і прагненням до справедливості. Цікаво було б почути думку тих, хто обрав вірність, і тих, хто пішов у революцію…

Але автори фільму зосередили свою увагу на ініціативній групі, на їхніх діях, внутрішньому стані. Тому недостатньо, на мою думку, навіть на прикладі цих сміливців у фільмі показаний конфлікт між службовим обов’язком і обов’язком громадянським, психологізм вчинку дипломатів. Адже у законі про дипломатичну службу є параграф, який зазначає, що в разі незгоди працівника МЗС з політикою держави, він мусить написати заяву про звільнення. І вже тоді, як цивільна людина, має оприлюднювати свою особисту думку.

У нашій історії заява була підписана працюючими дипломатами. Поставивши підпис, ніхто з них у відставку не подав. Принаймні, такий висновок напрошується після перегляду фільму.

Про унікальність ситуації, що трапилася з українським МЗС, коли вперше в історії світової дипломатії зовнішньополітичне відомство перейшло на бік опозиції і, фактично, виступило проти існуючої влади, говорить в фільмі Президент України В. Ющенко, екс-міністр закордонних справ Анатолій Зленко, закордонні дипломати. Вони констатують факт і не наважуються його оцінювати.

Не роблять цієї спроби, на жаль, і автори фільму. Хоча, можливо, вже настав час від захоплення вчинками тих чи інших героїв революції перейти до їхнього аналізу і осмислення. Думаю, суспільству не завадила б розмова про обов’язок і моральність, про те, чи має право лейтенант знехтувати приказом генерала і не стріляти в неозброєних людей або чи повинна була сурдопрекладачка Наталя Дмитрук, порушуючи службову інструкцію, замість точного перекладу тексту ведучої новин повідомити нечуючих глядачів Першого каналу: „Не вірте, вибори сфальсифіковані”. У переліку цих вчинків – і позиція 500 дипломатів та працівників МЗС, які підтримали опозицію і тим самим відмовилися служити діючому Президенту Кучмі.

Коли і як можна поступитися службовими правилами, які для кожної професії такі ж важливі, як клятва Гіппократа в медицині? Коли моральність переважує над професійним обов’язком, а службовий злочин стає громадянським подвигом? Відповіді на ці запитання або, принаймні, її пошуків ми в цьому фільмі так і не побачили.

Що, втім, не применшує значення та цінності проекту – завдяки якому ми дізналися ще про одну сторінку Помаранчевої революції, ще про кількох людей, які своєю сміливістю і громадянською активністю допомогли подолати брехню. Саме цей аспект подій – більш інформаційний, ніж аналітичний – був актуальним для творців фільму - автора сценарію Федора Сидорука, режисера Дмитра Середіна, оператора Анатолія Кузьменка та інших. І, мабуть, вони в чомусь і мають рацію: справжній аналіз може відбутися лише на ґрунті доброго знання фактів. «Закрита зона» та 5 канал до першої річниці Помаранчевої революції великою кількістю документальних проектів нам, глядачам, це знання намагалися дати. Осмислення тих подій – мабуть, ще попереду.

Світлана Божко, „Детектор медіа”

Говорить і показує Помаранчеве свято

„Рік свободи” у форматі документального кіно

Володимир Ар'єв: “Я щасливий, що Помаранчева революція припала на моє життя”

Очередная помаранчевая сага будет о любви Запитання „Детектор медіа”: Які ваші враження від телекартинки Дня свободи? Чи вдалося телеканалам адекватно відобразити і емоції, і події, і політичну суть того, що відбувалося в країні протягом "помаранчевого марафону" 19-22 листопада?

Річниця Помаранчевої революції очима телевізійників(оновлено)

Революція помаранчева чи радянська?

Переведіть мене через Майдан

Луканово посміхаючись Як Ющенко і Тимошенко спаплюжили мій виступ на телебаченні

Закордонна преса про річницю Помаранчевої революції

Річниця революції на телебаченні: фанфари й мовчанка

В Українському домі розпочався фестиваль "Рік Свободи"

На Першому каналі - телемарафон з нагоди річниці Помаранчевої революції