Осінній «сезон ток-шоу» на «Прямому» (12 нових програм!) почався 14 вересня символічно так само, як рік тому стартував сам канал: із хаосу, підтримуваного лише досвідом та імпровізацією іменитих ведучих. Матвію Ганапольському та його «Еху України» дісталася честь відкривати цю «унікальну подію в медіа-просторі України». Символічно й те, що ток-шоу Прямого організували їв студії прабатька вітчизняних політичних ток-шоу Савіка Шустера. Перша з дюжини нових програм «Прямого» багато в чому повторила сумний досвід колег по жанру (некоректні запитання, сварки, банальності, дивні рубрики), але також додала до закостенілої формули позитивні зміни, головним чином, активну роботу журналіста й не менш активну рефлексію аудиторії.

Перший випуск «Еха України» почав сипати нелогічностями ще з тематичного поділу. Обговорення навіщось розділили на дві частини: «Вибори в Україні. Фактор Кремля» (півтори години) та «Пропагандистський наступ. Гібридна війна - гібридна журналістика» (сорок хвилин), які не відрізнялися абсолютно нічим: ні гостями, ні запитаннями, ні форматом обговорення. Матвій Ганапольський почав другий блок із презентації прикладів російської пропаганди, але звів розмову до того ж, про що вже говорив із гостями півтори години: російський фактор в українській політиці та можливий реванш проросійських сил.

Звідси ж виникла й друга проблема та нелогічність програми, яка стала для обговорення майже фатальною. Ведучий постійно задавав гостям одне й те ж запитання: на кого з українських політиків (по прізвищам) впливає Кремль. От тільки мікрофон отримували не співробітники СБУ чи журналісти-розслідувачі, а інші «кандидати» й чиновники. Винними очевидно виявлялися їхні опоненти, часткова присутність яких у студії додавала дискусії криків і погроз.

Судячи з того, що питання це в тих чи інших варіаціях вже й раніше лунало на Прямому, й продовжило лунати і в неділю 16-го вересня – наприклад, в інтерв’ю Тараса Березовця в кулуарах Ялтинської Європейської Стратегії (YES) з різними її учасниками (зокрема, американським політологом Тарасом Кузьо), це стане трендом каналу у передвиборчий період.

У Ганапольского російський слід в українській політиці шукали: Артур Герасимов, голова фракції «БПП». Сергій Соболєв, заступник голови фракції «Батьківщина». Андрій Помазанов, народний депутат від партії «Народний фронт». Інна Богословська, екс-нардеп, екс-членкиня «Партії регіонів». Юрій Гримчак, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій. Тарас Чорновіл, політичний експерт. Оксана Корчинська, народний депутат від «Радикальної партії». Ахтем Чийгоз, заступник голови Меджлісу. Ілля Пономарьов, екс-депутат Держдуми Росії.

Варто зазначити, що досвід Ганапольського як ведучого автоматично не трансформувався в уміння професійного модератора великого ток-шоу: гості отримували очевидно різний час біля мікрофону, за що пан Матвій регулярно просив в усіх пробачення. Найбільше - в експертів, які просиділи весь чотиригодинний ефір просто так, та в Іллі Пономарьова, якому постійно обіцяв надати слово наступному й так і не надавав (одну промову росіянина перебила реклама, інша почалася під кінець програми). Дивно по-різному виглядало й представлення політиків: Артура Герасимова описали як такого, що постійно ходить на засідання ВР, Сергія Соболєва та Андрія Помазанова розкрили через їх парламентський досвід, а от Юрію Гримчаку й Інні Боголословській згадали  бійки.

Разом із тим, не зайвим буде підкреслити, наскільки добре на фоні інших ведучих ток-шоу в Матвія Ганапольського виходило імпровізувати, перебивати гостей та десять разів уточнювати в них відповідь на запитання. Його не задовільняли ні пафосні монологи (привіт, «Свобода слова»), ні пусті звинувачення (привіт, «Український формат»). Також він не намагався відкрито нав’язувати свою позицію (як справи, «Право на владу»?) Кожна відповідь гостя шоу перетворювалася на маленьке інтерв’ю, через що Тарас Чорновіл навіть поцікавився, чому його так часто перебивають. Сергій Соболєв узагалі посварився з паном модератором до прохань покинути студію, адже Матвій Ганапольський не надавав слово представнику «Батьківщини» щоразу, як хтось критикував Юлію Тимошенко. Подібний підхід, звісно, порушує неписаний закон ток-шоу із «правом на відповідь», але, з іншого боку, вберігає програму від перетворення на чергове з’ясування стосунків за сотню разів повтореним сценарієм. Загалом, «Ехо» досить сильно нагадувало джазову імпровізацію від Ганапольського, у якого не все йшло за планом, але експериментів і навіть певного драйву від цього менше не ставало.

Проте врешті склад гостей, тема програми та вимоги ведучого утворили непрохідний тромб у дискусії: журналіст запитував політиків про те, хто з їх колег бере гроші в Росії, а потім вимагав  доказів цих слів. Звісно, що документів проти неодноразово згаданих Медведчука, «Опозиційного блоку», «За життя» у присутніх не було, так само як чомусь не було й представників усіх цих сил на програмі. За яким принципом обирали все ж присутніх у студії діячів, теж не зрозуміло: навряд чи Інна Богословська володіє якоюсь інформацією про вплив Росії на українські вибори, а щодо впливовості її самої... скажімо так, вона навіть не фігурує в соціологічних опитуваннях. Звідки аналогічні розвіддані могли б виявитися в більшості інших гостей - теж не ясно. Виходить, Ганапольський просив у присутніх того, чого в них не могло бути, а самі політики використовували подібні запитання для поливання опонентів брудом, згадування минулого один одного, розповідей про власний патріотизм і взагалі диванної аналітики без доказів. Звісно, в розмові інколи виникали й цікаві думки, накшталт тієї, що Кремлю не обов’язково когось напряму спонсорувати, достатньо допомагати зв’язками, погрожувати компроматом чи тиском на бізнес. Але значно частіше на себе звертали увагу неприємні моменти. Від банального: політики чомусь постійно вживали назву компанії (біГборд), замість назви рекламного щита (біЛборд). До дикого: неодноразово звучала фраза, що на сході України живе «проросійський» електорат.

Вистачало й просто дивних речей. Андрій Помазанов заявив, що хоче, аби редакторів «проросійських» каналів перевірило СБУ, а ведучий запитав, чи не перегинає нардеп палицю. Це було єдине обговорення журналістики в блоці «Гібридна війна - гібридна журналістика». На початку програми Ганапольський також двічі якось невпевнено запропонував аудиторії кейс із рублями, який довго не міг відкрити. Що таким чином хотіли сказати в «Ехо України», лишилося непоясненим. Ще була згадка про загиблих українських бійців, коли ведучий відійшов від сценарію й щиро розчулився. От тільки далі відвертість модератора ні до чого в студії не призвела. Усі ці лишені на стіні «рушниці», а також дизбаланс між гостями, незалученість експертів і дрібні технічні проблеми Матвій Ганапольський ще раз пообіцяв виправити наприкінці програми.

А от що шоу змінювати в жодному разі не варто - це роботу з аудиторією. «Ехо» не лише починалося та закінчувалося спілкуванням з глядачами, їм надавали слово постійно. Ефективним подібний прийом виявився з двох причин. По-перше, модератор отримав підтримку своїх позицій, адже присутні теж просили політиків бути конкретнішими й не влаштовувати скандалів. По-друге, це розбавило саме обговорення й створило ілюзію присутності для телеглядачів. Схожий прийом використовується, наприклад, у кіно, коли якусь досвідчену команду супроводжує персонаж ззовні: він виявляє емоції, які відчув би глядач, і задає логічні для глядача запитання. Так і тут: як тільки присутні починали сваритися, аудиторія одразу висловлювала свою думку з приводу таких сварок. Також вона отримала можливість задавати запитання і не лише уже згаданим нами політикам.

Справа в тому, що зовсім проігнорувавши логічну та струнку структуру шоу, Матвій Ганапольський провів протягом програми одразу два окремих, неансованих раніше інтерв’ю. Спочатку до нього завітав міністр інфрастуктури Володимир Омелян, який описав та оцінив для присутніх свою справу у НАБУ, похвалив себе за роботу й відповів на запитання ведучого «хто проти вас працює?». Далі міністр вислухав похвалу від присутніх колег по партії і пішов. Пан Ганапольський ще намагався дізнатися в експертів, чи винен урядовець у тому, що йому закидає НАБУ, але це спільним рішенням все ж вирішили лишити суду.

Останню ж годину програми ведучий присвятив розмові віч-на-віч із Юрієм Луценком. Генпрокурор повиправдовувся за провали, похвалив себе за перемоги, розповів про погрози та вплив тюрми. Також Матвій Ганапольський витягнув із політика зізнання, що той веде перемовини із Віталієм Кличком. А от про ухвалу суду щодо журналістки Наталки Седлецької модератор навіть не згадав. Тобто, Генпрокурор сам підняв цю тему й красиво все пояснив, мовляв, така робота, хочемо лише глянути, де був телефон у цей період часу. Навіщо ГПУ в такому разі доступ до дзвінків та смс розслідувачки, Луценку пояснювати не довелося.

Якось так, в атмосфері приречених на провал запитань та чудової імпровізації, некомпетентних в частині питань гостей та корисної реакції глядачів, випадкових інтерв’ю та прискіпливого факт-чекінгу минулого чотири години, що, насправді, мало нагадували ток-шоу. Це, вибачте за примітивне порівняння, було «ехо» подібних програм, що зберегло базову форми та списки гостей, але десь дорогою все ж набралося цікавих елементів і позбулося чимало зайвого.

Будемо сподіватися, що надалі в мотивах «Еха України» також перестануть чутися мова ворожнечі, дивні прізвища й підозріле відбілювання близьких до коаліції політиків. А от прискіпливої журналістики та «присутності» в розмові глядачів стане ще більше.