Зона та кіно

Чорнобиль уже кілька десятиліть збуджує фантазію величезної кількості кіномитців, які шукають ключі до розуміння цього феномену. Чорнобиль унікальний, оскільки йдеться і про єдину у своєму роді аварію на атомній станції, і про неповторне життя після неї, яке аж ніяк не вписується у стереотипи. І до Чорнобиля можна прикладати безліч слів-визначень, які обумовлюватимуть погляд на нього. Серед таких слів: трагедія, біда, апокаліпсис, радіація, зона, сталкери, мародери, повертанці в зону відчуження, а також відродження природи через відсутність антропогенного чинника.

Ключовими словами «Брами» стали «Зона» та «Апокаліпсис» (останнє позначає не просто кінець світу, але кінець саме нашого, відомого нам світу й народження світу нового).

Вперше Зону в кіно ми побачили у «Сталкері» (1979) Андрія Тарковського, надзвичайно впливовому і навіть пророчому фільмі про групу людей, яка проникає на заборонену територію. Зона ця виникла з невідомих причин, серед яких називають падіння метеорита й відвідання чужопланетянами. У тій Зоні існує потаємна кімната, яка здійснює бажання, проте не офіційно декларовані людиною, а потаємні, справжні бажання.

Себто Зона вперше постала перед нами як фактично сакральне місце, куди допущено буде далеко не всіх, а серед допущених не всі посміють увійти в потаємну кімнату, тим паче залишитися в Зоні. Однак Тарковський не шукав простих відповідей і мандрівка його героїв не стільки зовнішня, скільки внутрішня. Відповіді його персонажі в Зоні не знайдуть, оскільки Зона — це просто покинуте місце, наповнене розмаїтим мотлохом, тут справді нічого немає.

Відтоді багато змінилося, Зона з кінообразу стала реальністю, набула цілком конкретних обрисів, постала як політична, економічна, екологічна та ще бозна-яка реальність, із якою ми вже живемо більше тридцяти років.

«Брама» Володимира Тихого використовує контекст Зони як забороненої території, додаючи до нього певні апокаліптичні та соціальні елементи. І Зона тут постає не стільки місцем техногенної катастрофи, скільки місцем, де законсервовано й певний соціальний устрій, і певну метафізичну складову, яка існує поза часом.

Мешканці Зони й метафізика

Перший і найпростіший пласт контексту Зони, себто радіаційна чи якась інша загроза, фактично відсутні у фільмі, радіація як була невидимою, так невидимою й залишається, ми не бачимо жодних її слідів, тільки покинуту Прип’ять.

Постапокаліптичні елементи у фільмі також доволі умовні, оскільки світ поза Зоною хоч і виглядає загрозливим, проте про нього ми знаємо тільки з чужих слів — із радіорепортажів, які можуть бути й мареннями баби Прісі, та зі слів дільничного міліціонера, який описує українську соціальну реальність поза Зоною як розгул беззаконня та корупції, але він людина зацікавлена і йому немає віри.

Одна з героїнь цього фільму, Слава, цієї соціальної реальності поза Зоною боїться більше, ніж радіації, саме Слава була ініціаторкою повернення своєї родини до Зони, до матері, після невдач у зовнішній реальності. Її син Вовчик прагне вирватися звідти, бо вірить у добрих людей поза Зоною, яких він у першу чергу асоціює зі сталкерами.

Натомість баба Пріся представляє у картині третій пласт Зони — позаісторичну стихію, своєрідне втілення метафізичної Вічної України, завжди пригнобленої чужинцями, проте цілком здатної дати відсіч своїм ворогам. Власне, баба Пріся — головна героїня фільму в усіх сенсах цього слова. Вона тут історикиня й мислителька, і головна ініціаторка дії, і головна посередниця між людьми та силами природи, саме від неї залежить життя та смерть людей, що її оточують. Проте загадкою залишається походження баби Прісі — вона начебто місцева, поліська, завжди жила тут, хоча мова її, інтонації видають радше галичанку, особливо оце її звернення до доньки: «Славка!».

Історія України у викладі баби Прісі виглядає доволі міфологізованою, оскільки тут реальні факти й події переплітаються з довільним їх трактуванням, а також із вигадкою та фантазією. Головне послання цієї історії — це розповідь про спроби чужинців завоювати Україну. А сама поява України подається дуже своєрідно: «Бог створив рай земний. Проте люди не тримали берегів, то Бог створив Україну, аби у біді спокутували зраду свою».

І цей незвичний виклад історії України має частково навіть радянський присмак через ситуацію із сталінськими партизанами, яких свого часу врятувала баба Пріся. Радянський присмак, власне, може бути найбільшою нашою проблемою, яка нам дісталася разом із Зоною, хоча не менш небезпечним є світ сучасної України, як він подається у фільмі.

У цьому сенсі «Брама» не надто віддаляється від міфологічного світобачення, свідомо утримуючись від політичних інвектив та конкретики, єдине ім’я політика, яке звучить у фільмі, — Ющенко, проте він давно не при владі.

Головними злочинцями в картині є «конкретні люди, депутати, прокурори», як їх називає дільничний міліціонер, для яких закон, за його ж словами, «пердьож». Врятуватися від таких людей законним чином не вийде. Проте соціальність тут знову ж таки притлумлюється історіями про чужопланетян та прокопане метро від Києва до Чорнобиля. Власне, на такій амбівалентності й побудовано весь фільм, який прагне утримати все й одразу — і соціальність, і міфологію.

«Брама» та інші картини

«Брама» — доволі незвичний фільм для західного кінематографа, який зазвичай мислить більш приземленими категоріями. Проте в українському кіно ми бачили щось подібне за духом та навіть за деякими виражальними засобами. Маю на увазі фільми Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих» (1966) та «Вечір на Івана Купала» (1968). Тут також присутні теми національної історії як чогось позачасового, метафізичного, а також тема Апокаліпсису та водночас стриманий оптимізм.

Звісно, «Брама» — фільм набагато більш войовничий, ніж картини Іллєнка, й у цьому сенсі його можна зіставити з деякими стрічками Еміра Кустуриці, наприклад, із «Підпіллям» (1995), де тема війни як чогось метафізичного та нездоланного проходить через усю історію колишньої Югославії. «Браму» також варто порівняти з картиною «Пагорби мають очі» (2006) Александра Ажи, в якій вільно поєднуються граничне насильство та політичні й соціальні алюзії.

Так чи так, проте «Брама» радше притча, ніж реалістична історія про справжніх мешканців Чорнобильської зони відчуження з їхнім способом життя та способом мислення. Це ще одна спроба глянути на нашу історію загалом, відшукати в ній певні закономірності та врешті-решт спробувати обернути ці закономірності собі на користь. У тому сенсі «Брама» є прикладом стриманого оптимізму. Його нам подає все та ж баба Пріся. Життя триває.

Фото: кадр із фільму