Ситуація напередодні

Наприкінці листопада стартує парламентська виборча кампанія. Мабуть, немає потреби пояснювати її важливість. Проте позиції тих сил, що їх колись об’єднав Майдан, виглядають сьогодні як ніколи слабкими. І в першу чергу це стосується саме політичної команди Віктора Ющенка.

Адже українське суспільство й міжнародне співтовариство досі не отримали чітких сигналів щодо стратегічного плану дій Президента на майбутні місяці й роки (що дає багатьом підстави ставити під сумнів наявність такого плану взагалі). Навіть передбачене Конституцією президентське послання до Верховної Ради так досі і не прозвучало.

З січня наступного року (а в повному обсязі – з часу формування нового парламенту) набуває чинності конституційна реформа – але формат функціонування влади за нових умов досі не вироблено. Це тягне реальну загрозу колапсу виконавчої вертикалі – з усіма відповідними наслідками.

Сьогодні де-факто Президент України втрачає вплив на регіони (очевидно, цим і була викликана ідея заміни ряду губернаторів, - що, однак, на момент написання цієї статті так і не відбулася). Більшість президентських вказівок і доручень саботуються. Відбувається відвертий розвал судової системи, де на всіх рівнях править бал голий “чистоган”.

Силові відомства працюють неузгоджено, без єдиного продуманого плану. А перипетії навколо призначення нового генерального прокурора ще раз показали всім рівень підготовки й вирішення найважливіших кадрових питань.

Відбувається очевидна пробуксовка на стратегічних напрямках закордонної політики (особливо це помітно на прикладі ЄС та СОТ, де шанси на вступ уже цього року остаточно втрачено). А нещодавній візит українського прем’єра до США замість очікуваного підписаного СОТівського протоколу й обіцянки бодай скасувати анахронічну поправку Джексона-Вейніка приніс єдиний наслідок – дипломатичний скандал у відносинах із сусідньою Білоруссю.

Президентська команда, по суті, програла опонентам симпатії медіа і за таких умов навіть її безсумнівні успіхи (як-от продаж “Криворіжсталі” за безпрецедентно високу ціну) не дають того ефекту, який могли б дати. Натомість на 24 мільярдах почала активно піарити Юлія Тимошенко – запропонувавши подарувати всю суму потерпілим вкладникам “Ощадбанку”.

Напередодні початку виборчої кампанії середовища НСНУ значною мірою деморалізовані. В партії триває жорстка боротьба за “місце під сонцем”, посилювана бажанням тих, кого було публічно звинувачено в корупції, повернути втрачені позиції. Тверезі голови розуміють, що “Болівар партійного списку” не витримає могутніх постатей Порошенка, Третьякова, Червоненка і Жванії – але протидіяти бажанням “помаранчевих олігархів” здобути рятівні мандати не в силі.

На цьому тлі заробляють очки Блок Юлії Тимошенко та Партія Регіонів. Відтак існує реальна небезпека, що саме ці дві сили можуть стати основою урядової коаліції в новому парламенті. Як протидію цій небезпеці на Банковій придумали хіба що блок у форматі НСНУ – Партія регіонів – Народна партія Литвина. Але це також означатиме втрату завоювань Помаранчевої революції, згортання реформ, повернення України в сферу впливу Кремля.

Внаслідок усього цього росте розчарування новою українською владою як у самій Україні, так і поза її межами, а ситуація на початку листопада є вкрай загрозливою з погляду можливості продовження європейського курсу реформ після парламентських виборів березня 2006 року (і, навпаки, вельми оптимістичною для тих, хто прагне реваншу за болючу торішню поразку).

Що робити?

Автор цих рядків достатньо скептично ставиться до всіх, хто змарнував блискучі шанси, що їх відкрила перед Україною Помаранчева революція. І, хоча провина президентської сторони в виникненні сьогоднішньої кризи сподівань є начебто більшою за провину команди колишнього прем’єра, автор відверто побоюється месіанського популізму Юлії Володимирівни.

Переконаний: обіцянка роздати 24 мільярди вкладникам для Тимошенко є більше, ніж передвиборча обіцянка, про яку завтра забудуть. Лідерка БЮТ насправді зробить це, ставши “народним канцлером” (бо це відповідає її уявленням про власну місію відновлювача справедливості) – з прогнозованими наслідками у вигляді чергового витка інфляції. Відтак автор, усвідомлюючи критичну важливість відновлення принаймні після виборів союзу Ющенко–Тимошенко, водночас сподівається на реалістичнішу політику, аніж та, що її проводив уряд протягом лютого – початку вересня. Тому й статтю цю написано в формі порад саме президентській команді – а не команді БЮТ.

Почну з очевидного: якщо команда Президента не планує покірно очікувати неминучої березневої поразки, вона просто приречена на надактивні дії. Проте тут вона наштовхується на суттєву проблему: на основі залучення авторитетних політиків та експертів має бути терміново розроблено не лише концепцію першочергових кроків, але й вироблено чітку систему її реалізації. А системників рівня Анатолія Гальчинського в розпорядженні Банкової сьогодні очевидно немає – їх просто розігнали на хвилі революційних перетворень у лютому. Відтак почати доведеться, зокрема, і з повернення “старих спеців” – достоту за Леніним часів реконструкції та НЕПу...

Головні завдання найближчих тижнів для Ющенка виглядають більш-менш очевидно:

- повернення контролю над регіонами, виправлення помилок, допущених у кадровій політиці (публічне звільнення кількох неефективних і непопулярних міністрів і губернаторів – що обіцяли почасти зробити 7 листопада, але так і не зробили);

- вироблення формату функціонування системи виконавчої влади в умовах конституційної реформи (сьогодні ще не пізно спробувати забезпечити стабільність цієї системи на рівні закону через інститут призначуваних Президентом державних секретарів), приведення структури Секретаріату Президента і РНБО до потреб роботи в нових принципово інших умовах (з різким посиленням аналітичної складової);

- наведення порядку в судовій системі;

- належна координація роботи силових відомств;

- наступальна й ефективна програма присутності Президента в медіа (добре, що виступи Юшенка на радіо й телебаченні почастішали – але якщо ці виступи й далі не міститимуть реального наповнення, то інтерес до них буде скоро втрачено);

- вироблення найефективнішої з погляду можливості формування майбутнього уряду конфігурації пропрезидентських сил у майбутніх виборах.

Проте кожен з цих кроків потребує низки складних і продуманих підтримчих заходів. А спроможність Банкової сьогодні забезпечити такі заходи викликає великий сумнів.

Сигнали, яких чекає суспільство

Аби бодай трохи мобілізуватися, українське суспільство (і насамперед – дезорієнтовані і розчаровані сьогодні учасники Майдану) повинні отримати чіткі сигнали:

- Президент має яскраву й монолітну команду. Ця команда не оперує обіцянками. Вона діє і показує конкретний результат;

- ця команда не корумпована, в ній немає людей, щодо яких звучали публічні звинувачення;

- ця команда має чітку стратегію, зрозумілу й симпатичну для людей. Важливим прикладом реалізації цієї стратегії на рівні внутрішньої політики вже в ближчі місяці має стати ефективне використання коштів, одержаних за приватизацію “Криворіжсталі” (найкращим, на думку автора, варіантом є підтримка дрібного й середнього національного виробника, а також 2-3 резонансних масштабних проектів у сфері високих технологій, що дасть можливість одержати значне число нових робочих місць). Стратегічним пунктом у зовнішній політиці має стати питання СОТ та хоча б 1-2 моменти у відносинах з ЄС, де ближчим часом можна досягнути реальних успіхів (наприклад, спрощення візового режиму хоч щодо певних категорій українських громадян – переговори щодо цього вже розпочалися й критично важливо, щоб вони завершилися швидко й успішно).

Тільки таке послання зможе стати основою майбутньої ефективної виборчої кампанії.

Президентська команда і вибори

Упродовж стислого часу (найбільше – 2-3 тижні) із залученням достовірних соціологічних даних слід остаточно визначитися з тим, що мусило бути зроблено вже давно: на яку електоральну базу розраховує президентська команда і за кого найперше вона повинна боротися. На підставі цього слід чітко позиціонувати цю команду щодо політичних сил Юлії Тимошенко, Олександра Мороза, Віктора Януковича, Володимира Литвина. (Комуністів і “вітренківців” свідомо не згадую – їхній електорат із ющенківським майже не перекривається).

Має бути скориговано публічний імідж самого Президента. Наголос, на мою думку, слід зробити на риси, які вигідно вирізняють Ющенка від опонентів (професійність, моральність, людяність, духовність, європейськість). Разом з тим, Ющенкові не слід боятися визнання своїх власних помилок – таке визнання буде витлумачене суспільством як гарантія від їх повторення.

Сьогодні для президентської команди надзвичайно важливо випередити бодай на піввідсотка сили Януковича й Тимошенко (це дає великий додатковий козир при формуванні нового уряду). Виходячи з цього, в команді не має бути жодного політика з виразно негативним іміджем, і її має бути розширено за рахунок усіх сил, які готові підтримати проєвропейський курс і мають реальну електоральну базу.

На сьогодні вже немає часу для великих новацій. Отже, базовим проектом для Ющенка має стати таки НСНУ (попри всі можливі помилки, допущені при творенні президентської партії), - бажано, очищена від політиків, які мають сьогодні неоднозначний імідж.

Водночас користь Ющенкові може принести за певних умов і “Українська правиця” (чи “Український народний блок”, список якого, можливо, очолять Юрій Костенко, Анатолій Матвієнко, Іван Плющ). Адже вони, схоже, забиратимуть насамперед голоси сьогоднішніх прихильників БЮТ у Західному й почасти – Центральному регіоні. Проте на основі аналізу соціологічних даних оптимальнішим може виявитися й рішення про входження “Правиці” в блок з НСНУ (адже коли “Правиця”, яка сильно затрималася зі стартом, не подолає бар’єру – це призведе не до акумуляції потенційно пропрезидентських голосів, а до їх втрати).

При цьому найкращою стратегією відносин президентської команди з БЮТ на час перед виборами виглядатиме своєрідний “пакт про ненапад”, супроводжуваний обіцянкою спільно утворити урядову коаліцію після виборів. (Що не виключає принципової полеміки з ряду стратегічних питань, як-от: що краще, “проїсти” гроші, отримані від продажу “Криворіжсталі”, чи таки інвестувати їх у майбутнє?)

Превіркою на щирість намірів може стати й стратегія щодо Партії регіонів. Адже різка критика БЮТ і примирлива позиція щодо Януковича і Литвина чітко покаже суспільству, якими є справжні наміри керівництва НСНУ на післявиборчий період.

Можливо, все те, що написав автор, є черговою утопією. Дуже ймовірно, що й останні передвиборчі місяці стануть для Ющенка часом чергових помилок і змарнованих можливостей. І тоді ми виявимося приречені або на уряд Тимошенко–Януковича, або на більшість Ющенка–Януковича–Литвина (при всьому бажанні авторові важко сказати, який з цих двох варіантів є гіршим).

Проте важливим нагадуванням для автора є відома фраза герцога Веллінгтона, мовлена при Ватерло, коли Блюхер був ще далеко, а Груші – вже близько, і коли терези явно схилялися на бік Наполеона. “Чи не вважаєте ви, що час дати наказ відступати”? – запитав один з ад’ютантів. “Я вважаю, що потрібно виконувати свій обов’язок”, – незворушно відповів герцог. І таки переміг.