Сьогодні вночі «Українська правда» виставила публікацію «20 годин без Бабченка: "список 30" та інші подробиці спецоперації». Формат статті на перший погляд виглядає як зведення основних фактів про «третій день народження» російського журналіста. Такий формат медіа часто використовують для насичених подій, щоб дати читачам, які не залипають у ФБ чи перед екраном, можливість сформувати бодай базову картину події. Втім, уважне прочитання матеріалу в мене викликало дуже суперечливі відчуття. Чи справді нам хотіли зробити зведення й поставити правильні запитання, чи, може, поставити театральні запитання «бути-чи-не-бути»?

Взагалі, постановка запитань — одне з найскладніших завдань журналістики. Навчаючи доступу до публічної інформації, мені самому доводилося довго сидіти й думати, як поставити запитання так, щоб отримати саме те, що мені потрібно. Формулювання запитань визначає те, що отримає споживач продукту журналістської діяльності. Саме запитання виявляють джинсу, саме запитання виявляють, наскільки журналіст у темі, про яку пише чи розказує. Справа Бабченка винесла на береги публічного простору безліч запитань, які лежать в етичній, професійній площинах, у сфері діяльності правоохоронців, геополітики, конспірології й бозна ще чого. Глядачі й читачі, особливо ті, хто погано розуміє, як працює правоохоронна система, не можуть не почуватися розгубленими. Навіть у фахівців поки що запитань більше, ніж відповідей, від «а нафіга цей цирк?» до конкретніших «а яка там роль Луценка?». Саме в таких ситуаціях завдання журналіста — відсіяти зайве і сконцентруватися на важливому, і часто це не те, що хочуть почути, а те, на чому слід фокусувати. Саме тому мене й зачепив матеріал на «УП», тож погляньмо, що з ним, на мій погляд, не так.

Матеріал починається із сухенького набору «дружина повідомила, всі обурились, а потім Василь Грицак його воскресив». Далі журналісти справедливо кажуть: «У журналістів та суспільства залишилося багато запитань, які потребують відповіді». Так, потребують, але чи справді перше запитання має бути «хто з високопосадовців знав про спецоперацію» й «чому не поставили до відома міністра закордонних справ»?!

У кожному злочині, а ми говоримо про замах на вбивство, є перші й вони ж головні питання. Хто є жертва, який мотив і кому це вигідно. Вже потім, у розвиток теми — які обставини, чи є докази, чи були погрози, чим займалася жертва й так далі. Якщо автори хотіли поставити і спробувати відповісти на запитання, то саме з цього мав би починатися матеріал. Хто такий Аркадій Бабченко, ким він був у минулому, які обставини його потрапляння в Україну, про що і як він писав… Далі, наступне питання — коло зацікавлених: які його стосунки як російського громадянина із терористичною Росією й оточенням Путіна, а чи, можливо, були в нього особисті вороги вже тут, в Україні; тобто чи можна розглядати як мотив особисту історію — в контексті Росії чи поза нею? Або ж більше в контексті суспільному — скажімо, чи не була це розправа над тими, хто критикує ліліпутність путінського режиму, чи, можливо, це просто чергова сакральна жертва, щоби показати, що Україна — небезпечна держава, де вбивають журналістів і справи не розкриваються. Тим паче, що вже вчора сам Бабченко заявив, що його вбивство — це лише вбивство дрібної сошки для публічного розголосу.

Тут би не завадило пропрацювати сценарії, що відбулося би далі, якби вбивство справді сталося. Адже ми маємо громадянина Росії, вбитого на території України. І до того ж це журналіст. Із наявних і вже видалених заяв видно два дуже неприємних тренди. Перший: в Україні знову вбивають журналістів і нерозкриті вбивства кидають тінь на українську владу, яка є корумпованою, а по вбивству Шеремета додалося ще більше запитань після розслідування журналістів. Друге: Україні треба допомогти. Тут в унісон заспівали в геть неочікуваній комбінації голосів — Слєдствєнний комітєт, який не впустив можливості нагадати, що це не перше вбивство російських громадян, і.. Freedom House та «Репортери без кордонів». До речі, такі пропозиції є теж делегітимацією української влади, ну, мовляв, туземні правоохоронці не вміють розкривати злочини, треба ж їм справжніх спеців надати на допомогу. Щоправда, чомусь ті ж «Репортери без кордонів» не запропонували допомогу експертів із Польщі чи Скотланд Ярду.

Наступним блоком автори поставили запитання, як правоохоронці дізналися про потенційний замах на Бабченка, як і хто розробляв план спецоперації та які докази наводили, що його хочуть вбити? Ба більше, автори із сумом констатують: «На жаль, усі опитані джерела у правоохоронних органах замовчують історію співпраці з Бабченком».

У мене постає одне-єдине запитання: ви це серйозно?! От на повному серйозі чотири автори просять Службу безпеки України, природа якої базується на секретності, «розкажіть нам, як усе було»? І це при тому, що навіть обвинувального акту немає. Тобто триває досудове розслідування, а ви хочете, щоб вас ще й запросили як спостерігача, який буде твітити кожну процесуальну дію? Так, питання про докази й частково того, як дізналися (але тут точно працюватиме захист джерел; що це таке й чому важливо їх зберігати за сімома замками, журналісти мають таки знати), є важливим, але точно не тепер. Воно буде важливим, коли почнеться слухання в суді по суті, й отоді журналістам треба би сидіти на засіданнях і тримати вуха по вітру. Щоправда, маю великий сумнів, що хтось, крім «Судового репортера», буде здатен це зробити. Вибачте, але судова журналістика в Україні поки що переважно є стримом зі суду.

Більш-менш журналісти описали, хто є замовник і кілер. Якщо до кілера питань немає, то постать замовника, а точніше, як виглядає зі схеми, посередника (бо замовником, як виглядає зі слів Германа, є В'ячеслав Пивоварник із фонду Путіна) є цікавішою. Тут мав би бути найповніший портрет. Не лише це жахливе «ЗМІ називали» (безособове посилання на джерело взагалі має бути моветоном у журналістиці), а детальний аналіз. Скільки співпрацює з Міноборони, які саме справи, чи правда, що він має зв’язок із Медведчуком. І, головне, чому саме на нього вийшли люди Путіна. Ми ж розуміємо, що йому не подзвонили: «Алло, гаспадин Герман, хотите 40 кусков заработать? У нас тут плевое дельце есть». Як заявляє Герман, В'ячеслав Пивоварник є його знайомим. І тут постає ще одне запитання: постачальник зброї для МО має друзів у РФ, ба більше, прямо в оточенні Путіна, який веде війну проти України? Як на мене, тільки ця історія потребує дуже детального журналістського розслідування. Ху із містер В'ячеслав Пивоварник, чи взагалі можна вірити хоча б одному слову Германа, чи, може, все це — лише майстерно продумана адвокатами лінія захисту, — автори не досліджували. Сподіваємося, згодом вони це зроблять.

Особливо цікавою є згадка про Пашинського і про широко відому, але, схоже, в дуже вузьких колах партію «Розумна сила». Як підказують журналісти зі стажем, прізвище Пашинського часто виникає у справах, де стирчать вуха РФ, — чи не привід це показати для загалу? Бо забивання ефіру зайвими деталями, тобто коли відволікають на дражливі речі, не пов’язані з безпосереднім предметом, — теж хороша тактика розмивання фокусу й поширення чергової #зради.

Не менш важливим і цікавим є питання, а що там у нас із СБУ, розвідкою, контррозвідкою. Якнайперше, читачу в принципі треба пояснити, що розвідка — це сфера окремої служби — Служби зовнішньої розвідки, а СБУ займається безпекою. До речі, на цьому прокололася CPJ, яка назвала СБУ розвідувальним органом. По-друге, не завадило би дати аналіз, як у нас «дружать» правоохоронні органи, яка ситуація з «кротами», чи справді є війна різних спецслужб. Це питання потребує окремого матеріалу, але чи не важливо в цьому розібратися, особливо якщо підозрюваний прямо заявляє, що він працював на контррозвідку?

Справді важливим є питання, як фейкове вбивство журналіста загрожує репутації країни. Але його варто ставити в парі з іншим. По-перше, які ризики нам зараз загрожують і чому ми отримали таку дивну реакцію міжнародних партнерів і ЗМІ, які безапеляційно, а подекуди й відверто цинічно заявили, що такі дії є надмірними?

Справді, з огляду на те, що об’єктом спецоперації став журналіст, ситуація безпрецедентна. Ні, не тому що це щось нове. Сер Артур Конан Дойль 115 років тому нам наочно розписав цей прийом в оповіданні «Порожній будинок». Та й українські правоохоронці час від часу вдаються до нього, коли йдеться про замовні вбивства. Саме це, з коментарем слідчих чи бодай тих, хто їх вчить, показало би, що мова про один зі стандартних прийомів, а також пояснило би, коли саме його застосовують і чи справді є альтернативні методи.

Варто проаналізувати й ризики, адже на карту поставлено репутацію України, воюючої країни, репутація в цілому, репутація правоохоронців і спецслужб, а також — чи схопить РФ свого джокера, адже у випадку провалу — «Ми ж казали, що Україна — нацистська держава і взагалі непорозуміння».

Окремо варто було би проаналізувати заяви міжнародних організацій, з особливою увагою на їхні джерела інформації. Так, одна з організацій послалася на газету «Вєсті»; ще одна зацитувала за звичкою голову НСЖУ. Тональність, нерозуміння системи влади в Україні свідчить про системну кризу в багатьох міжнародних організаціях і водночас про дуже слабку роботу наших іноземних представництв. Бо не МЗС мають отримувати методичку, як висвітлювати «воскресіння». Гасити пожежу вже просто не було сенсу. Але задовго до того посли й посольства мають регулярно представляти інформацію про країну, про реформи, проводити зустрічі офрекордз із журналістами, давати ЧАП-и щодо того, як тут що працює, розказувати про історію й сучасність, допомагати бізнесу виходити в ці країни. І це титанічна праця, адже ми, відверто кажучи, мало кому цікаві на Заході.

Тож читаючи публікацію, ми не отримали бриф, адже на початку була відсутня адекватна хронологія подій від повідомлення дружини й поліції до результатів учорашнього суду, відсутні описи того, що справді важливо, натомість достатньо багато питань, яких у принципі можна було би не ставити, принаймні тепер.

Стаття є наочним прикладом кризи журналістики. Журналістика втрачає довіру не через блогерство й інтернет. Медіа давно слід зрозуміти, що щурячі перегони, хто перший напише, — це шлях у нікуди. Із наявністю телефона-камери-мікрофона в кожній кишені — це завідомо провальний шлях, бо кожен може включити стрим і показувати будь-що, від того як рохкає їжачок, до того, як поводиться чиновник. Так, звісно, репортери (тобто ті, хто повідомляє) мають залишитися, бо це база для новин. І тут справді важлива як операторська робота, так і концентрована подача інформації. Але те, що робить журналістику журналістикою, — це пам’ять, широкий спектр знань, якісні фахівці, які можуть дати коментар саме з цього питання, викривачі й, звісно, досвід. А ще в нашому полярному світі зради-перемоги дуже бажано максимально обмежити емоції, особливо там, де потрібна твереза голова.

Фото: «Радіо Свобода»