«Доторкнутися до Малевича — це доторкнутися до глиби», — спробувала після перегляду пояснити такий шквал інформації про митця авторка ідеї фільму Ольга Захарова. Але це дуже приблизно характеризує те, що було побачено за півтори години екранного часу. По суті фільм створив ефект, ніби до цього ти нічого не знав про Малевича, й порожня книжка, почата з чистого аркуша, під кінець виросла до грубезного фоліанту, неможливого для переносу. Глядач стає книжкою, а фільм — письменами, що вписуються в неї супрематичним кодом.

Звісно, історія життя Казимира Малевича, всесвітньо відомого художника-авангардиста, зачинателя напрямку в малярстві, творця чорного й червоного квадратів, філософа й поета — це інформаційний скарб, і якщо його відкопати, почистити і представити в повному вигляді, не стане стількох стін, екранів, сторінок, часу і страждання, аби все це вмістити й витримати, і при цьому не втомитися, намагаючись усе осягнути, все запам’ятати, все провести через душу. Адже історія Малевича — суцільна драма, що переросла у трагедію. Чому помер художник й від чого, а також про те, що його катували у в’язниці — про це автори навмисно змовчали, певною мірою даючи глядачеві можливість зосередитися на творчості митця, а документалістам — проговорити замовчану інформацію в наступних фільмах.

Власне, «Малевича» цілком реально «використати» для кількох фільмів, така в нього багата формально-інформаційна палітра. Ми маємо коментарі сучасних спікерів; маємо хронікальні кадри із самим художником, із тогочасними вулицями, будинками, заводами, містами; маємо картини художника; комп’ютерну графіку для відтворення й переробки реальності в художній світ митця; маємо поезії, щоденникові записи, теоретичні праці, зізнання і власний некролог. Спочатку це все не видається чимось особливим — мовляв, так у всіх. А ні!

Промови вітчизняних спікерів на початку — як легке і приємне адажіо, воно вводить у курс справи, хронікально показує, де й серед чого жив і зростав художник. Далі розливається ларго з переходом у ленто — широка інформаційна смуга додає комп’ютерні відтворення, пошуки місця народження художника із пришвидшенням темпу — з’являються спікери вже іноземні. За цим іде алегретто і врешті алегро, коли нам показують і роботи художника, і його закордонні виставки, й захват, і його розпач від слави й усвідомлення власної бідності. Потім усе переходить до помірного анданте, втім, із підкресленою величчю, бо кінематографісти приїхали до Лос-Анджелеса, де підняли архіви німецького режисера Ганса Ріхтера, і ми вперше побачили кадри, на яких Ріхтер говорить про знайомство з Малевичем, про задум спільного супрематичного фільму і про роботу над ним. Як відомо, після смерті художника 1936 року, вже після Другої світової, Ріхтер прагнув поєднати свій недороблений фільм з ідеями фільму Малевича. І він так і вчинив. Що нам і показують. Але, на думку сценаристки Тетяни Філевської, він даремно це зробив. Що саме хотів Малевич, натомість, спромоглися зробити наші кінематографісти, в стик до фільму Ріхтера додаючи відтворений фільм Малевича…

Це все треба бачити. І чути. Й відчувати. Бо фільм активно працює на органи сприйняття, заразом вимагає залучення інтелекту, щиро і щедро даючи матеріал для аналізу, захвату, гордості. Наприклад, було несподіванкою, втім, із доведенням на чітких прикладах — із картинами й науковцями перед очима, — дізнатися про витоки ідей Малевича, які, виявляється, художник брав із ужиткового українського мистецтва, а часом беручи мотиви у свого вчителя Миколи Пимоненка. Жовто-блакитні кольори в нього — повсюдні, і, як кажуть спікері, не випадкові. Більше того, він усе своє мистецтво базував на українських орнаментах, українській природі, формах, селах, людях, тваринах. І супрематизм теж на цьому заснований! А стиль цей і досі сучасний, чи навіть не так — він і є сучасність, бо використовується у графічному й технологічному дизайні, в архітектурі й машинерії, в моді та кіно. Кажуть, iPhone — це теж супрематична креатура…

Кода фільму не така радісна, як початок. Похмура, важка, але зрозуміла, як смерть, і впевнена, як слава. Бетховенська кода. Для свого поховання Малевич завчасно придумав супрематичну труну, закінчуючи свій життєвий шлях по-мистецьки, урочисто й зухвало.

Очевидно, що за десять місяців, через які фільм таки дійде до українського прокату, в акурат на 140-річчя з дня народження митця, може багато змінитися, як у фільмі, так і у зовнішньому світі. Та вже зараз зрозуміло, що «Малевич» стане невід’ємною частиною, якщо не наріжним каменем концептуального святкування важливої для України дати, дати, від якої, сподіваймося, розпочнеться нове, глибше дослідження малевичевської піраміди — осередку таємного, поки не розкритого знання, прихованих знаків і символів, заснованих на Божественному принципі з людиною в центрі.