Терапія відкритістю

Терапія відкритістю

17 Квітня 2018
3499
17 Квітня 2018
17:30

Терапія відкритістю

3499
19 квітня у вітчизняний прокат виходить український фільм «5 терапія», можливо, найбільш радикальний повнометражний фільм у нашому сучасному кіно. Це інша, темна сторона українського суспільства, не популярна сторона, мало обговорювана і без радості, дуже ощадливо висвітлена в ЗМІ. Але проблема, яка зачіпається – проблема наркотиків – є, і вона є страшною.
Терапія відкритістю
Терапія відкритістю

Фільм Аліси Павловської цю проблему розкриває як устрицю – максимально, з хрускотом, ламаючи вихідну форму так, щоб не було можливості все повернути. Гадаю, після «5 терапії» українське кіно буде іншим. Тому що в царині важливої документалістики, патріотичних фільмів, дурнуватих комедій та артхаусного кіно з’явився класний фрік, який, крім того, ще й вивищує собою проблематику соціального підніжжя, смердючої й небезпечної діри декласованих елементів, про які співав ще Єгор Летов. Там, у темряві наркоманів, пияків, злодіїв, божевільних, ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, гепатит і чортзна ще на що, царює невідомий загалу гидкий, але реальний світ. І він поруч з нами. Його треба відкрити, якщо ми цивілізована країна, і «5 терапія» це робить у професійно-правильний спосіб.

Особливо важливо, що головну роль у стрічці виконує її ж прототип. Актор Стас Домбровський грає самого себе, наркомана і злодюжку, і весь фільм – це його спіч, його потік свідомості, його сповідь. Глядач про гидоту наркоти і способи її підчепити дізнається з перших рук, від вправного і знаного гіда закамарками притонів з брудними шприцами і «вмазаними» товаришами, де всі колективно спускають себе в унітаз впевненого невороття, все ближче наближаючись до зрозумілої смерті.

Стас дізнався про позитивний тест на ВІЛ у 17 років. Йому перестали тиснути руку, мати принесла один рушник і нову зубку щітку, і він пірнув назустріч смерті, «проколюючи» життя крок за кроком… Стас «пливе» дуже органічно – цигарочки, планчік, «перевір тягу», барбітурати, ЛСД. І навіть біла гарячка у його виконанні виглядає правдоподібно, коли дикість змішується пополам зі сміхом, і гротеск стає комічним. Та вищого польоту драматизму досягає доля Стаса: він не помер, як йому напророкували лікарі і він сам, і перебуваючи в «п’ятій терапії», відділені для вмираючих, він прозрів: зав’язав з наркотою, завів стосунки, його дівчина вагітна, а він сам весь такий стильний, у капелюшку і з шаликом на шиї, промовляє на зборах анонімних наркоманів про проблему з дитинства – невміння проживати свої почуття… Неможливий гепіенд укотре підтверджує те, що життя більш непередбачуване, ніж кіно.

Головний герой – поет, письменник і журналіст, що пояснює фільмовий текст сценарію, написаний Стасом разом з Алісою: він багатослівний і відчутно літературний, нібито очевидно не кіношний – бо кіно і література, як кіт із собакою, – проте він захоплює своєю грайливістю, парадоксальністю. Так не буває, – каже глядач, і буде правий. Але дивіться – це працює! Театральність у всій цій «праці» теж очевидна, коли реалістичні герої, здерті з документальної дійсності і пересаджені під мікроскопи камер, коли неактори грають акторів, які грають живих людей. Так не буває. Але так є. І воно оригінальне.

Ось ця підроблена реальність – найбільш ріжучий момент фільму. Намагаючись усе зробити під справжнє, максимально реалістичним, Павловська втрапляє в дивну нішу між документом і художністю, а дивна вона тому, що такого, в принципі, не може бути, як не можна бути напіввагітною. Зафільмовані справжні наріки, справжній Стас і його ж справжні друзі видають нам усе ж несправжню картинку, посаджену на каркас штучного сценарію, змонтовану і видану на-гора. Глядач, як і кінокритик, стикається обличчям до обличчя з кентавром чи русалкою – зшитими разом двома половинами непоєднуваних істот. Але це вставляє, як страшна казка. Експеримент доктора Моро-Павловської породив щось нове, химерне, але цілком життєспроможне і критично схвалене.

А колись, ще два роки тому, Держкіно не підтримало «5 терапію», і фільм знімався самотужки, за мізерні кошти в безкоштовних міських локаціях Одеси. І перший представлений шматок знятого матеріалу показав цілком очікуваний жахливий рівень, з невмотивованими польотами камери, істериками героя і цілковитим аматорством. Та несподівано – що сталося, досі нема достовірної інформації – на творців впала істина, сказана Стенлі Кубріком: «Кіно – це монтаж». Певно, прозрілі, як і сам Стас Домбровський, творці передали матеріал доброму монтажеру, і – вуаля! Картина нарешті заграла всіма фарбами свого дивакуватого світла. Саме монтаж – поєднання сцен, динаміка, крупні-середні-дальні плани (може, зроблені за рахунок зумування?) – дав фільму справжній шанс на добре існування. Хоча була пересторога іншого ґатунку: через певну кількість обсценної лексики, сленгу, натуралізму наркотичних сцен, він проходив Експертну комісію з питань видачі прокатних посвідчень на предмет обмеження аудиторії, і якби отримав індекс «18», як ценз у кінотеатрах, шанс був би втраченим. Втім, експертам вистачило здорового глузду віддати перевагу доброчесності «… терапії» та не зважати на її гріхи.

А додатковою доброчесністю є певна концептуальність «5 терапії». Адже він – у плані ідеї, географії і навіть конкретних осіб – є продовженням попереднього, дебютного фільму Павловської. «Не хочу помирати» теж був про такого ж пропащого чоловіка, теж про одесита, теж з ім’ям Стас, і він теж з’являється в «… терапії», в групі серед залежних анонімів, граючи чудову пісню на фінальних титрах. Не маючи значущої ролі в другому фільмі Аліси, він, тим не менше, вже своєю присутністю ототожнює ідею спадкоємності, правонаступництва, перетягаючи з собою проблему «падіння у залежність» і одночасно ключ до її вирішення – відкритість, чистоту й нові орієнтири. Ще трошки, ще один Алісин фільм з ним, і ми отримаємо натяк на Гаспара Ное з його м’ясником. А поки…

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3499
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду