15 лютого минуло рівно три роки з часу підписання «Мінська-2» — домовленостей, які хоч і не отримали юридичного статусу, але дозволили зменшити втрати України в неоголошеній війні з російським агресором.

Документальний і досить масштабний проект каналу ICTV «Мир и война», який вийшов в ефір 19 березня, знімався не під цю річницю, адже розповідь про те, як підписували «Мінськ-2», є лише одним із багатьох епізодів справжньої хроніки війни, про яку мирне населення України здебільшого воліє згадувати або нечасто, або ж не згадувати взагалі.

Автори, видозмінивши назву відомого роману Льва Толстого, зробили акцент на бажанні миру, якого прагне не лише населення тимчасово окупованих українських територій, а й, як колись писали в радянських агітках, «усе прогресивне людство».

Фільм ICTV, що складається з двох частин, автори спеціально озвучили російською, щоб нагадати про справжні причини війни також мешканцям окупованих міст і сіл. Як казала колись продюсерка програм цього ж каналу «Гражданская оборона» та «Антизомби» Оксана Дихнич, їх дуже активно дивляться в ОРДЛО. Якщо не по телевізору, то в інтернеті.

Сподіваюся, розрахунок редакції, що зробила «Мир и войну», справдиться й фільм виконає свою місію — нагадати про те, що війну почав не Петро Порошенко, український уряд та олігархи, як стверджують деякі політики-популісти. І, на жаль, як продемонструвало опитування КМІСу, проведене в лютому 2018 року на замовлення «Детектора медіа», все ще вважають 15 % громадян України. І про те, що війна не закінчиться з рукостисканням олігархів, яким набридне на ній заробляти.

Здавалося б, українському суспільству вже від серпня 2014 року не треба доводити — війну проти суверенітету й територіальної цілісності України почала саме Росія. Проте, як показують численні «дискусії» на деяких каналах, що називають себе опозиційними, на четвертому році національно-визвольної війни у країні є люди, готові заперечувати очевидні й навіть законодавчо закріплені Верховною Радою України норми щодо визнання Росії агресором. Глядачі, які з насолодою спостерігають студійні баталії на каналах ZIK чи NewsOne, вимикають телевізори у твердій певності: Революція гідності була державним переворотом, а війна — справа рук бридких олігархів, і вона не зупиниться, поки цих злодіїв не повісять на перших-ліпших ліхтарних стовпах. Якщо хтось вважає намальовану картинку перебільшенням, раджу прогулятися до найближчої зупинки громадського транспорту або до торгової точки. Там можна ще й не такого наслухатися!

Отож, «Мир и война» — фільм для нинішніх часів дуже актуальний. Хоча уважний гладач із нормальною, а не риб'ячою пам'яттю нічого нового в ньому не побачить. Адже всі епізоди хроніки неоголошеної російсько-української війни — від захоплення адмінбудівель на сході та півдні України під час «Русской весны» до останніх спроб умиротворення Путіна, свого часу були докладно висвітлені не лише в документальних, але й художніх («Кіборги», присвячені обороні Донецького аеропорту) проектах.

Але перевага проекту «Мир и война» в тому, що всі ці події, нанизані в суворо хронологічному порядку в єдиний рядок, дають переконливу картину причин і наслідків війни, про яку багато хто з мирного населення волів би забути.

Події у фільмі «Мир и война» починаються з березня-квітня 2014 року.

Десант Гіркіна-Стрєлкова у Слов'янську та Краматорську, а далі — захоплення приміщень обласних адміністрацій у Донецьку, Луганську та Харкові.

Оголошення Турчиновим про початок Антитерористичної операції, яка згодом стане абревіатурою-символом нескінченної й неоголошеної війни — АТО.

Мирні мешканці захоплених сепаратистами міст і селищ, які не давали українським десантникам звільняти адмінбудівлі. Розшифровки перемовин Костянтина Затуліна та Сергія Глазьєва з одним із організаторів так званого референдуму на Донбасі, де московські куратори радять наївному українцеві малювати переконливі цифри «за незалежність “ДНР”», не рахуючи навіть бюлетенів.

Затримання, викрадення і страхітлива, по-середньовічному жорстока, здавалося б, неможлива в XXI столітті смерть донецького депутата Володимира Рибака.

Жертви на донецькому Євромайдані 13 березня. Одеський Будинок профспілок 2 травня. Обстріл російськими «Градами» українських бійців під Зеленопіллям. Бій за КПП «Ізваріно» на українсько-російському кордоні. Обстріли Волновахи й Маріуполя. І скрізь — жертви, жертви й жертви.

Фільм «Мир и война» геть позбавлений пафосу. Тут закадровий голос розповідає про жахливі для XXI століття воєнні події в центрі Європи нібито безсторонньо й дещо відчужено. Так, наче йдеться не про Україну. Але саме завдяки цій позірній відчуженості досягається максимальний ефект документалістики, покликаної зафіксувати злочини задля майбутнього суду над тими, хто їх скоював.

Про тріумфальне «українське літо» 2014 року, коли в червні-липні ЗСУ одне за одним визволяли міста й селища від місцевих бойовиків, яким допомагали російські «колеги», тут теж розповідають без пафосу й патріотичної сльози в голосі.

Так само просто й по-діловому закадровий голос розповідає про масштабне вторгнення збройних сил РФ в Україну 24 серпня. Саме тоді, коли ЗСУ вже були готові звільняти Донецьк і Луганськ, зайшовши в Іловайськ і фактично відрізавши сепаратистів від постачання їм російської зброї з Ростова, Росія напала на Україну.

Фраза «В четыре часа утра 24 августа российские войска пересекли границу Украины» в цьому фільмі звучить як злий парафраз початку гітлерівського нападу на СРСР 22 червня 1941 року. Але тут він цілком доречний, адже це відповідь на російську пропаганду, яка почала показувати українців фашистами ще в листопаді 2013 року, відколи розпочалася Революція гідності на Майдані Незалежності в Києві.

Іловайськ і Дебальцеве, точніше, бої за ці міста, авторів проекту «Мир и война» на каналі ICTV цікавлять найбільше. Адже вони — приводи до першого й другого «Мінська».

Звісно, канал ICTV не був би собою, якби не скористався нагодою пропіарити Леоніда Кучму, другого Президента України, точніше, його роль у мирному врегулюванні воєнного конфлікту в Україні. Проте, на мій подив, автори фільму обмежилися всього-на-всього кількома синхронами пана Кучми в контексті його роботи в Тимчасовій контактній групі в Мінську.

Значно більшу увагу тут приділили закордонним експертам. Приміром, Майклу МакФоллу, колишньому послові США в РФ, який із прикрістю констатує: коли в лютому 2015-го Президент США Барак Обама відмовився постачати зброю Україні, він зробив величезну помилку. Але, як досліджено у хронології під назвою «Мир и война» на каналі ICTV, тодішнього президента цілої Америки переконали в цьому його колеги із Франції та Німеччини. Тобто Франсуа Олланд та Ангела Меркель. Які перед розмовою з Обамою літали до Путіна. Саме тоді ці лідери ЄС вирішили, що постачання протитанкових ракет «Джевелін» для ЗСУ лише розлютить Путіна.

Відтак, як повідомляє далі закадровий голос «Мира и войны», ЗСУ залишилися віч-на-віч із російським супротивником без жодної допомоги Заходу.

Тим часом Мінські домовленості від 15 лютого 2015-го, про що говорить той-таки закадровий голос фільму «Мир и война», допомогли Україні зміцнити армію й досягти міжнародних угод щодо ізоляції Росії.

Мені б дуже хотілося, щоб цей фільм показали на каналах ZIK чи NewsOne. Ну просто для того, щоб нагадати їхнім глядачам, що ця війна — національно-визвольна, і триває вона вже сто років. І ворог у нас, українців, один — Росія.