А журналісти все це красиво показали і розписали. Відтак, український політикум увійшов у новий цикл. Чи то у стадію циклічності. Вона скорочується у виборчих круговертях і розтягується у дворічних паузах між ними. Але такого підігрування з боку мас-медіа не було ще, мабуть, із часів втечі з України Павла Івановича Лазаренка.

На поверхні лежить дата 5 вересня. Рік тому з неї почалась Помаранчева революція, сьогодні – „помаранчева” контрреволюція. Таке собі дежавю з подіями двадцятирічної давнини, коли все важливе у житті народу прив’язували до дат.

Утім, зараз дивує не те, як усі експерти й аналітики від влади повторюють в один голос, що було відпрацьовано чітко спланований сценарій (дехто і самій революції приписує те ж саме). А те, як у гру включились медіаканали, які сьогодні краще називати медіабатогами. Ще б пак - після тихоплинного літа такий вибух! І за ним – цікаві тенденції.

Стисло. Майже одразу після своєї заяви про відставку Олександр Зінченко, ніби підкреслюючи власну незалежність, дає перший розлогий коментар. І не децибельно-популярному „Інтеру”. І навіть не „каналу чесних новин №5”. А скромному „Тонісу”. Дивно, адже якби сценарій дійсно існував, Зінченко просто повинен був би знайти іншу трибуну для розхитування маятника під назвою „боротьба за правду Майдану”, чи не так?

Наступний крок – відставка Юлії Тимошенко. На той момент усі провладні канали із позначкою „екс” починають активно підтримувати саме позицію прем’єрки. І саме до них в обійми йде із високо піднятою косо... головою Юлія Володимирівна, а саме – на „Інтер”. Тут уже з’являються чутки про можливу коаліцію БЮТ і СДПУ (о), і всі одразу забувають, як займались „членоушкодженнями” пані Т. і пан С. у парламенті. Або які стосунки між іншими чільниками соціал-демократичної (о) партії та колишніми вже сьогодні опозиціонерами. Головне – добре попліткувати, бо є інформаційний привід.

Згодом - Томенко на "1+1". Він на боці Зінченка і Тимошенко.

І знову на горизонті Олександр Зінченко. Цього разу він уже відкидає усю зайву скромність і приходить на „допит” В. Піховшика та О. Герасим’юк, які за півроку набагато краще від нової влади змогли „реструктуризуватися” і створили каналові по-справжньому чесний імідж. Втім, переформатування каналу – це вже збита тема, головне ж, звичайно, що „1+1” дійсно намагається тепер подавати події об’єктивно, і, на відміну від триголового каналу пана Пінчука, „плюси” не демонстрували шоу під стінами НФЗ. В сенсі виконання конституційних зобов’язань перед громадою, даючи їм право на інформацію, дуже добре, що Олександр Зінченко з’явився в ефірі загальнонаціонального каналу. Хоча поки що ми не побачили там Петра Порошенка, а, значить, знову однобокість у подачі інформації. Але, вочевидь, в тому поки що більше вини самого колишнього секретаря РНБО, аніж каналів. Бо кожен би з радістю підігрів собі рейтинг ефіром з основним фігурантом скандалу.

Однак ці рядки пишуться не для того, щоб переповісти хронологію скандалу та його розвиток. Просто знову, у запалі, ніхто не помітив, що ми, журналісти, вкотре стали маріонетками в руках тих, кого генеральний прокурор називає „владоможцями”. Нас усіх знову гарно дурять, а ми дуримо людей. Адже ані Зінченко, ані Порошенко не показали і не покажуть на люди докази. І не тому, що їх немає... На екранах і на шпальтах газет розігрується словесний пінг-понг, а, точніше, – гейм чи сет, бо мова йде не про настільний, а про великий теніс. Так, Зінченко помахав перед камерами стосиком паперів, назвавши їх доказовим матеріалом щодо корупції у владі. Але чи то справді були докази? Чи, може, роздруківка файлів „Української правди”? Не довів своєї безвинності і його опонент. І вже точно нічого серйозного не розкаже і не покаже нам ані Святослав Піскун, ані новий голова СБУ. У них є геніальна, як для каламутних часів, „відмазка” – таємниця слідства! Ми спостерігали за зовнішнім боком того, як певні люди з оточення Порошенка активно борсаються за краще місце під сонцем і за наймарніший шмат владного пирога, начинкою якого є і бізнес, і корупція, і ресурси, і навіть людські душі. Тобто - ми з вами. Більше того – ми навіть трошки показували це і пояснювали людям, що й до чого. Наскільки самі могли второпати. Отримати на руки бодай один документ, який би фактологічно доводив правоту однієї зі сторін навряд чи хтось зміг. Інакше б скандал розвивався як справжній „уотергейт”. І це, на мій погляд, є ще одним доказом, що ЗМІ і далі маніпулюють гравці, що сидять у великих і світлих кабінетах: скандал, який винесли з хати господарі, є лише політичною забавкою. І по-справжньому до розмірів скандалу він не доросте ніколи.

І тут доречно навести дві цитати із „гордієвої” заяви Президента Віктора Ющенка (не дослівно). Він сказав, що його команда „слухала його, але не чула”. Власне, ми також всі слухали промову Президента, та якось пропустили повз вуха „маячки”, так вдало розставлені ним. Ще 8 вересня, до того, як справою впритул займуться прокуратура і слідчі органи, Віктор Андрійович стверджує, що розслідування покаже: жодної корупції не буде встановлено, бо її не було. Це можна розцінювати і як тиск на слідство, і як пряму вказівку нашим „незалежним” прокуратурі і судам? А потім він дає СБУ лише 10 днів на розслідування всіх обставин скандалу. Це вже мабуть стиль у пана Ющенка виробився.

І ще про висловлювання. Буквально вчора мені довелося поговорити зі старим приятелем, якого я ніколи раніше не міг запідозрити в зацікавленні політикою. Він живе у невеличкому містечку, де ще за часів Кучми-1 зникла гаряча вода і центральне опалення, а політичне життя розквітало лише тоді, коли приїжджав політик другої ланки. Однак майже з перших слів він почав говорити зі мною про останні події у владних структурах. І я в прямому сенсі слова "прозрівав" з погляду людини з периферії, з провінції, на те, що відбувається нагорі. На думку мешканців маленького міста, яке майже всім складом виїжджало на майдан Незалежності, Ющенко таки вчинив дурницю. Оскільки, спостерігаючи за виступами політиків, він помітив те, на що так і не звернув свою увагу Ющенко. А саме: економічний спад є швидше не наслідком недолугого управління Кабміну, а вдалій протидії його роботі. Мені, людині, яка „вариться” в інформаційних потоках, він розповів про те, що ціни на паливо могли б не підвищуватись до такої високої позначки, якби не зірвана домовленість із нафтотрейдерами. І що ціни на м’ясо та птицю його взагалі дивують – без особливих труднощів мій колега дізнався, що оптова ціна на них у 3-4 рази нижча за ту, яку ми бачимо на прилавках. Все почуте мною - не є щось надзвичайне. А є лише підтвердженням того, що там, в маленькому містечку, люди розбираються в ситуації не гірше за тих, хто живе тут, у центрі країни. І тому він вірить таки Тимошенко, а не Ющенку чи Порошенку. І не вірить у „сценарій”. А ще він знає, як важко почати сьогодні власний бізнес. Аж ніяк не легше, ніж рік тому. Бюрократичні лабіринти як були, так і залишилися недоступними для такого коханого Президентом „маленького українця”. І навіть гірше – рік тому все можна було вирішити хабарем. Сьогодні і хабар не вирішує нічого.

А ще мій друг побоюється, що новий уряд буде сформований не за професійними якостями людей, а за ступенем „вірності”. Чому? Як не дивно, але відповідь на це питання йому дав старенький дідусь у селі (я не фантазую, мій колега – тим більше! Його робота полягає у щоденному спілкуванні з людьми, і ці люди постійно з ним радяться). Поставивши на міністерський пост професіонала ти ніколи не будеш мати гарантії, що цей професіонал не гратиме на користь твого ворога. А от вірна людина – то базальт. З нього можна зліпити професіонала так само легко, як мавпу навчити читати газету, а ведмедя – їздити на мотоциклі.

А ми, журналісти, замість справжнього аналізу ситуації, один поперед одного виловлюємо „скандалістів” і радіємо, як малі діти, що сьогодні саме на нашій кнопці впродовж 5 хвилин „висіло” найбільше люду. Значить, нас самих, вже не як журналістів, а як звичайних громадян звичайної країни влаштовує все те, що відбувається?

І наостанок. Коли я почув, як 6-го вересня аплодували в „Інтерфаксі” Олександрові Зінченку мої колеги, спочатку зрадів. Але одразу і засмутився. Бо вони порушили одне з основних правил професії – ми не можемо дозволити собі давати оцінки, тим більше - тим, хто нас використовує для власних цілей (немає значення, яких, важливо, що використовує). І ми не маємо жодного права фарбувати цих людей у „хороших” і „поганих”. Бо нема ані хороших, ані поганих людей (слів, явищ, подій). А тоді, в „Інтерфаксі”, завдяки прямій трансляції, я, звичайний глядач, таки зрозумів – Зінченко хороший, Порошенко поганий. Хоча потім від тих же ж колег чув: Порошенко був переконливішим від Зінченка. Але чому?!! І в чому? Він просто ТАК ВИГЛЯДАЄ. Це ж як гарно поставлений дикторський голос, чи добре скроєний піджак: нехай я двісті разів буду казати правду невпевненим голосом, повірять брехні, вимовленій голосом із кращим тембром і спокійнішою манерою. І сприйматимуть мене також „по одежині”. А оцінити тих самих „владоможців” сьогодні я можу лише за одним параметром: вони так і не навчились відділяти в собі чиновника від людини. Це продемонстрував Ющенко на прес-конференції, коли зачепили його сина. Це продемонстрував і Порошенко, прибігши, як наївний розбишакуватий хлопчисько, на прес-конференцію Зінченка. Аналогічно поводилась і Юлія Тимошенко, влаштувавши мелодраму в ефірі „Інтера”. Можливо, я б не звернув на це увагу, якби мені в житті не доводилось стикатися із подібною ситуацією, коли емоції і якісь суто особисті інтереси зашкалюють, в результаті чого з’являються на перший погляд жорсткі і рішучі рішення. А насправді – елементарне гримання чи то кулачком по столі, чи то ніжкою по підлозі, чи дверима об одвірок. Ніби й порожній звук, а наслідки непередбачувані.

Читайте також:

Куди йтимеш, Україно?

Як розрубати гордіїв вузол дамокловим мечем