За сюжетом, після закінчення подій першої серії минуло десять років. Війна із потойбічними страховиськами з іншого всесвіту, гігантськими монстрами кайдзю, закінчилася перемогою, людство відбудувало знищені міста, й гігантські роботи, Єгері, що протистояли монстрам, стоять в ангарах, але, на всяк випадок, готують нові команди, відібрані з молоді, придатної для керування роботами. Однією з обраних є Вікторія, яку і грає Іванка. Вічно набурмосена, з манерою говорити різко, вона не любить, щоб її називали Вікторією, лише скорочено, Вік. До команди Єгерів Вік потрапила з третьої спроби, «важко працюючи», тому й має претензії до новенької, яку взяли відразу й не за «важку працю», а за інтелектуальні та інженерні здібності, позначені вмінням зібрати самотужки Єгера, нехай і маленького. А крім того, Вік — полька, бо новенька в черговій суперечці з Вік посилає її «до дупи» польською, як того навчив один із членів команди.

У «польському» походженні героїні є випадковий (пророчий?) ситуаційний зміст, адже фільм вийшов саме тепер, коли Україна має конфлікт із Польщею. Хоча сиквел «Тихоокеанського рубежу» створювався протягом 2016-2017 років. Може, команда американських сценаристів щось знала?

Важко собі уявити, щоб героїня, маючи українську національність, грала би в тамтешньому фільмі саме українку — з різних причин: і через меншу кількість українців у Голлівуді, ніж поляків, і через елементарне нехлюйство, на кшталт «дакакаяразница», і через вже давню традицію присутності поляків як нації в американському кіно, частіше, до речі, для шовіністичного глузування, хоча часом і для геройського пафосу. Самим голлівудським творцям все одно, Америка є батьківщиною для сотень національностей, чим самі американці пишаються і що завжди випирають на перший план. І тут цей аспект з’являється в повний зріст, коли персонаж Джона Боєги, промовляючи мотиваційний спіч перед сповненими рішучості курсантами, каже: «Не має значення, якої ви національності і звідки ви! Головне, що зараз ми — сім’я!..».

Іванчина героїня вписалася в колектив інших курсантів цілком органічно, уявляючи собою частинку ідеалістично згуртованого людства, де поруч із нею є росіянин і американка, не кажучи про японців і китайців, як головної національної, технологічної та фінансової сили фільму. Більше того, вона органічна й у своїй ролі, нехай і другоплановій та цілковито прохідній: правдоподібна гра, переконливість в емоціях, часто вибухових, — це все є. Але немає заявленої величі. У чому торжество стосунку до цього фільму? В чому перемога? Через що так гнути кирпу й казати про себе «зірка»? Де та зоряність? Початок кар’єри — може бути, але ніякої зірковості наразі немає й бути не може. Особливо з огляду на сам фільм, який ну дуже навряд чи стане блокбастером у сенсі великих зборів. Бо ж недаремно бюджет фільму приховано, а він, бюджет, за кількістю спецефектів, що складають ледь не половину екранного часу, не може бути меншим за 200 мільйонів (шість компаній займалися виробництвом, спеціальні ефекти до фільму готували одинадцять компаній із США, Великої Британії та Австралії, а ще тринадцять компаній були субпідрядниками, й це не рахуючи масштабної рекламної компанії на цілий світ).

У підсумку ми отримали науково-фантастичний рябої кобили сон, марення, що здоровим ніяк не може бути. І таким він виглядає на кожному кроці. І щодо «самотужки» створеного дівчинкою Єгера. І щодо дронів, які легко перетворюються на кайдзю, хоча нібито їхня броня витримує чисельні навантаження й удари. І щодо самих боїв із кайдзю — зал на київській прем’єрі відверто реготав, коли гігантський робот витанцьовував перед кайдзю у прийомі з карате «хай-кік», роблячи удар ногою з розвороту. Це жесть!

Саме по собі тотальне нищення міст виглядає абсурдним. Але вражаючим. Люди, що біжать під хмарочосами, що падають, — це ще абсурдніше. Але драматично. А от коли у стик, відразу після цих кадрів, учений Готтліб, у виконанні харизматичного актора Бьорна Гормана, кричить по рації роботам: «Населення евакуйовано! Можна починати операцію!» — це просто тупо. Очевидна нестиковка сценарного та режисерського відділів, з одного боку, свідчить про складність процесу, а з іншого — про професійні помилки в узгодженні всіх ланок і, головне, в монтажі. Та назагал це чітко говорить, що глядачів тримають за ідіотів, перед якими, мов перед свинями, достатньо посипати бісером, а глядач і клюне на яскраве й рухливе. Виявляється, і в Голлівуді процвітає «дакакаяразніца»…

Жесть фільмового сюжету, сценарних ходів та окремих шматків зашкалює. І все це разом іде майже дві години! Чи можна вважати «за щастя» зіграти в такому кошмарі? Якщо логіка працює в такому керунку — коли тобі платять за зміну десятки тисяч доларів, то яка різниця, в чому грати? — так, це щастя. Особливо якщо потім тобі запропонують зіграти ще раз у чомусь подібному, і бажано з іще більшим гонораром. Утім, це все емоції. Або можна сказати інакше: робота є робота. Голлівудська система працює вже сотню років, а продукт цієї системи дивляться в усьому світі. І в Україні «Тихоокеанський рубіж» подивляться так само, й масово. Адже власники бісеру розкидають його майстерно, користуючись новітніми технологіями, залучаючи масу звукових та візуальних фокусів. Тепер наші — з іншої сторони залу. Круть! Ми всюди!