Увімкнувши телевізор на трансляцію урочистої церемонії закриття Паралімпійських ігор («UA: Перший» 18 березня — пряма трансляція вдень і повторення увечері), був налаштований критично — надто вже привчили коментатори до того, що від подібних церемоній варто чекати чого завгодно. Але критична налаштованість швидко випарувалася. Цього разу ніщо не псувало настрій, ніщо не заважало відчути атмосферу того, що відбувалося в далекому Пхенчхані. Усе було просто чудово — саме так хотілося би підсумувати враження.

Вели трансляцію Людмила Павленко та Дмитро Лазуткін — ті самі, що коментували й трансляцію церемонії відкриття трохи більше, ніж за тиждень до того. Але якою ж була різниця!

Головне враження: коментатори не забивали дійство своїми розмовами. За традицією останніх років, церемонія закриття містила значну кількість музичних номерів і до значної міри перетворилася на концерт. Імена виконавців і назви пісень називали або швиденько на самому початку пісні, або ж уже по її завершенні. Так само давали необхідну пояснювальну інформацію — справді необхідну. Цього разу глядачі не лише бачили музичні номери, а й нарешті чули їх, їм ніхто не заважав.

Те саме стосувалося й решти коментаторських реплік. Передусім, не було або майже не було сміттєвої інформації — тобто дозвільних розмов, розлогих і затягнутих розжовувань того, що й саме по собі є очевидним, повторень одного й того самого. Не було розмов «довкола теми», не було надто далеких відгалужень. Не було називань нікому не відомих авторів костюмів, постановників номерів або чогось подібного.

Цього разу коментатори виявили блискуче почуття інформативності — тобто того, що глядачам справді треба знати, про що їм і справді цікаво довідатися.

Так само коментатори продемонстрували бездоганне почуття доречності, тобто почуття моменту, коли й про що саме варто вести мову. Зокрема, для загальних міркувань та вражень вони обирали ті моменти вистави, які не містили власного звукового ряду й не вимагали від глядачів концентрування уваги. І — дивина: таких моментів цілком вистачало, зокрема й для спогадів, і для емоцій.

Були й спогади про закриття минулої Паралімпіади в Сочі, про демарш української збірної. Але цього разу вони не повторювалися безкінечно, були стислішими й — цікавими! Бо їх було подано для глядачів, а не для себе. Не для активації власних спогадів і власних емоцій, а як розповідь глядачам про подію, якої ті на власні очі не бачили. Зокрема, про те, як російська охорона в Сочі вимагала зняти стрічки зі словом «мир», і яке обурення серед спортсменів це викликало. А слова Павленко: «Ми не знали, чи повернемося в Україну, чи будуть живі наші рідні, чи будуть цілі наші будинки, наші міста» — вони вийшли не лише напрочуд щемливими, від душі, а й глядачів ніби на мить повернули в той жах, який усі ми відчували чотири роки тому.

Порівняно з коментуванням церемонії відкриття, це був наочний урок: одну й ту саму інформацію можна подати зовсім по-різному — цікаво, динамічно й інформативно в одному випадку, під час закриття, й нудно, лише щоби не мовчати, в іншому, під час відкриття. І ще один урок: коли вже коментатори вдаються до особистих спогадів, ті спогади мають бути най-най-найщирішими, спогадами про те, що й дотепер найбільше зачіпає душу. Спогади ж, виголошувані просто так, ніби від третьої особи, холодно й беземоційно, як це було на церемонії відкриття, виходять нудними й нікого не зачіпають.

Щоправда, був у цьому дещо кумедний момент: розповідаючи про український віночок і футболку з гаслом-закликом до миру, пані Павленко повсякчас казала: «Дівчина, що вийшла на стадіон у Сочі», або ж просто: «Дівчина». Аж поки пан Лазуткін не уточнив: «Ця дівчина зараз знаходиться поруч зі мною, й звати її Людмила Павленко». Трошечки перестаралися, як то зветься. Але, зрештою, це лише викликало посмішку й нічого не зіпсувало.

І — так, експеримент дав позитивний результат: тривалі паузи в розмовах, тривалі інтервали мовчання коментаторів, коли на стадіоні лунала музика й відбувалося театралізоване дійство, зовсім не створювали відчуття порожнечі чи недопрацювання ведучих. Навпаки: на думку спадали такі поняття, як тактовність та делікатність. Дійство саме по собі заповнювало ефір, і коментатори просто йому не заважали.

Хіба що, можливо, цей мінімалізм подеколи був завеликим — скажімо, про підсумки виступів української збірної, все ж, варто було розповісти досить детально — тим паче що це було б недовго, якщо по справі.

Людмила Павленко розкрила зміст емблеми Паралімпійських Ігор — теж украй корисна й доречна інформація. Коли виступали з промовами офіційні особи, коментатори винятково чітко називали, хто це, й із динамічними інтонаціями переповідали зміст, а ще привертали увагу до цікавих моментів, як от репліки корейською мовою у промові голови Міжнародного паралімпійського комітету.

Не хотілося би привертати увагу до обмовок та невдалих формулювань — їх було небагато, та й під час прямих ефірів вони з будь-ким трапляються. А от зовсім позбутися ляпів, на жаль, не вийшло — хоча цього разу їх було дуже мало. Мабуть, виявила себе ще одна об'єктивна закономірність: коли коментатори розповідають те, що й їм самим цікаво, коли не базікають, аби лише не мовчати — а це відчувається навіть за тоном, за інтонаціями, за темпоритмом, — то й розмова виходить не лише жвавою й динамічною, а й осмисленою, не на автопілоті, не просто набором чергових загальних слів та фраз у стилі «от-от і самі заснемо».

Тож ляпи. Павленко: «В Південній Кореї дещо (siс. — Б.Б.) краще, ніж у Північній». Лазуткін поправив: «Значно краще». Павленко: «Натхненний гімалайським ведмедем, який символізує силу й витривалість...» — це про образ ведмедя, традиційний корейський символ, учасника театралізованого дійства. Але де Корея, а де Гімалаї? Такий зв'язок — якщо він і справді був — треба було бодай пояснити. Пані Павленко: ведмідь «дуже часто ставав талісманом Олімпіад». Одним з усього лише трьох прикладів того «дуже часто» в її розповіді став Пхенчхан, двома іншими — Москва та Сочі; щодо двох останніх — ото вже дивина! Лазуткін додав до переліку ще Ванкувер.

Лазуткін: «Не буде (на церемонії закриття. — Б.Б.) Північної Кореї та незалежних паралімпійських атлетів». Павленко: «Тобто вони взяли з нас приклад?» Але ж представники України, хай і небагато, на церемонії закриття були, був і прапор України! Знову: такі речі неодмінно треба пояснювати.

Ще Павленко: «Підняти з колін систему паралімпійського спорту в Україні». Мабуть, не варто вживати цей штамп — «підняття з колін», зважаючи на його російське першоджерело й початковий зміст. Адже тоді неодмінно має виникнути запитання: а перед ким таким злокапосним той спорт стоїть на колінах, хто поставив його на коліна? Бо сам по собі вислів «стояти на колінах» означає покору, приниження, капітуляцію перед кимось!

Ото, мабуть, були й усі відверті ляпи — й тут варто зважати не лише на недосвідченість пані Павленко, а й на те, що переважна більшість з них пролунала на самому початку, під час такого собі «розігріву».

Загалом же Людмила Павленко та Дмитро Лазуткін цього разу встановили досить високу планку, якій тепер завжди доведеться відповідати.

Фото: oisphotos, facebook.com/uasportnews