Коментування закриття Паралімпійських Ігор: треба міняти систему

Коментування закриття Паралімпійських Ігор: треба міняти систему

21 Вересня 2016
1602
21 Вересня 2016
10:00

Коментування закриття Паралімпійських Ігор: треба міняти систему

1602
Трансляція церемонії закриття ХV Паралімпійських Ігор («UA: Перший», ніч на 19 вересня з повторенням уранці) стала четвертою за останні півтора місяці подібною телеподією. Й викликала бажання висловити деякі загальні враження
Коментування закриття Паралімпійських Ігор: треба міняти систему
Коментування закриття Паралімпійських Ігор: треба міняти систему

Але спочатку про цю трансляцію. Організатори спланували її як концерт — загальна тенденція церемоній закриття Олімпіад та Паралімпіад останніх років, у цьому разі доведена до абсолюту: окрім офіційних церемоній та концерту, не було практично нічого. Епіграфом же до української трансляції цілком могли стати слова Дмитра Лазуткіна (він, як і церемонію відкриття, коментував у партнерстві зі Світланою Трифоновою): мовляв, ми коментуємо цей концерт – «а це й справді концерт». І тут стало моторошно: уявилося, що одного далеко не чудового дня на «UA: Першому» приставлять коментаторів до всіх концертів, показуваних цим каналом.

Виокремити якусь систему коментування цього разу було не те, що важко — просто неможливо. Деякі номери коментатори давали послухати повністю, деякі затеревенювали від початку й до кінця, деякі — лише частково. Від чого це залежало — мені так і не пощастило збагнути. Хіба що здалося: ті пісні, що були менш традиційними й мали модерний саунд, коментатори заглушували старанніше. Хіба що на самому початку коментування було дуже стриманим. Утім, одне правило лишалося незмінним: паузи між номерами дуже часто правили за перепочинок і для коментаторів.

Збувся й персональний прогноз вашого автора: зважаючи на успіх української команди, саме про неї й про цей успіх коментатори й вестимуть мову, начхавши на все решту. Це вийшло, взагалі-то, так, але набагато меншою мірою, ніж ми побоювалися. У тому розумінні, що просто розмовляли коментатори менше, ніж зазвичай.

А тепер про загальні враження. Що таке, взагалі-то, коментування? Як на нашу думку — це допомога глядачам якомога більше не лише зрозуміти, що відбувається на екрані, але й відчути це, відчути дух, настрій, атмосферу трансльованого дійства. Перейнятися тим настроєм і забути, що сидиш усього лише перед телевізором.

Так от, головне, що відрізняло усі чотири трансляції відкриття та закриття, — це повна відсутність настрою в коментуванні. Голоси, інтонації коментаторів щоразу були такими, ніби вони виступають із якоюсь доповіддю на якомусь засіданні. Або, час від часу — такими, якими зазвичай діляться випадковими враженнями люди, що зібралися й переглядають телевізор від нема чого робити: от що спало на думку — те й кажуть. Подеколи здавалося: коментатори люто ненавидять те, що їм доводиться коментувати, згоряють від нудьги й от-от почнуть просто тобі в ефірі, даруйте, хропіти. Й репліки коментаторів подеколи здавалися сказаними мало не крізь дрімоту, щоб остаточно не заснути.

І навіть коли заходила чергова розмова про небачений успіх української збірної, у словах коментаторів не відчувалося ані радості, ані захвату, ані навіть задоволення.

Що відрізняло всі церемонії, й особливо церемонію закриття Паралімпіади — то це повна відсутність коментування. Бо те, що глядачі чули в ефірі, коментуванням не було — якщо зважати на викладене вище зауваження. Було заповнення ефіру всім, що на язик спаде — аби було. Був випадковий потік випадкових слів та речень. Зрозуміти, що відбувається, отримати якнайповніші враження, а тим паче настрій, це не допомагало аніякою мірою.

От іде парад прапорів. Один прапор (іранський) — і це показують крупним планом кілька разів — із жалобною стрічкою. Що сталося? Коментатори навіть уваги на це не звернули, взагалі не звернули. Вже потім, далеко потім, вони сказали, що під час змагань загинув іранський велогонщик — але так і не сказали, що саме сталося.

У програмі наступних Паралімпійських Ігор не буде футболу, — про це сказала Трифонова. Чому не буде, чим він завинив, які до нього претензії? Вилучаючи його з програми, Міжнародний паралімпійський комітет мав же це якось мотивувати! Повідомити про це коментатори не вважали за потрібне — не буде, то й не буде.

Зате глядачів годували й годували «коментарями»: «Те, чого немає, замінюють іншими функціями організму». Або діалогами: «Нічого неможливого немає. – Так, немає нічого неможливого». До того, що відбувалося безпосередньо на стадіоні, нікому знову не було діла. «Все пройшло мирно, спокійно, без терактів» — то невже без терактів уже й Паралімпіада не Паралімпіада? Мирно, спокійно — то й нецікаво?

Ще дуже інформативний діалог: «На відкритті були пляжні декорації, а тут усе зелене. – Уявляєш себе у тропічному лісі». А раптом глядачі, бачачи все це на власні очі, уявили б себе ще де-небудь?

А ще церемонія закриття тільки закріпила враження: навіть усе, що казали коментатори, можна було казати набагато лаконічніше — й, напевне, враження було б зовсім іншим. Довго й мляво розповідали коментатори про те, що наступна Паралімпіада пройде в Токіо, й тут, у Ріо-де-Жанейро, має бути церемонія передання паралімпійського прапору: «Варто сподіватися, що й цього разу буде». Варто сподіватися — то ви коментуєте чи майбутнє передрікаєте? Та люди добрі: от коли буде ця церемонія — тоді ж про неї й розповісте! Бо в даному разі це знову було що завгодно, тільки не коментування того, що відбувається на стадіоні! Трофимова: «Безумовно, в Токіо все буде на найвищому рівні, бо в японців така традиція — все проводити за останнім словом техніки». І до чого це? Після того Трофимова пожвавилася, бо почала розповідати про свою поїздку на Паралімпіаду до Нагано. Й це теж називалося коментуванням?

А кілька разів протягом трансляції повторена одна й та сама фраза: «Всі потроху починають танцювати»? «Завершила свій виступ Ванесса Дамата у своїй яскравій сукні, й тепер починається інша частина концерту» — так, це можна назвати коментуванням, тільки от глядачі й самі все це бачили, а ще й почути хотіли сам концерт, а не розповіді про його іншу частину! «Після офіційних ритуалів продовжується концерт» — ніби самі глядачі того ну ніяк би не збагнули. А скільки разів протягом трансляції закриття коментатори повторили: «Тепер спортсмени можуть розслабитися» та: «Останній день, трошки сумно», а протягом усіх чотирьох: «Всі хочуть завоювати медалі» (це ж, виявляється, он як!) — ми й із ліку збилися.

На стадіоні вручають нагороди Міжнародного паралімпійського комітету. Серед нагороджених — Ібрагім Аль-Хуссейні. З якої він країни? Так і не сказали. Отаке було коментування. Лунає пісня. «А українці вже танцюють», — повідомляють нам коментатори й починають розповідати про найтитулованіших українських паралімпійців. Звук накладається, системи в розповіді немає, хто й коли скільки медалей завоював, уже й не збагнути, взагалі не зрозуміти нічого — зате всю пісню проговорили. Найтитулованішим виявився білорус — оце й був єдиний неукраїнський спортсмен, якого протягом усієї трансляції назвали в контексті перемог.

Й от — церемонія передання паралімпійського прапору до Токіо. «Юріко Коїке — представниця Японії» — але ж вона не просто «представниця», а губернатор Токіо! На екрані — підпис англійською мовою: «Перші Паралімпійські Ігри в Токіо, 1964». Трофимова розповідає: отак, мовляв, усе починалося в Японії, отак починався в них паралімпійський спорт — і в нас так само. Але ж СРСР не підтримував паралімпійський рух і не брав у ньому участь, навіть 1980 року, коли Олімпіада була в Москві, Паралімпіада відбулася в Нідерландах, в Арнемі!

І насамкінець: «Спортсмени видали по повній», «Часто нашу увагу фокусують на цьому полум'ї паралімпійському... Паралімпіаду буде завершено (це, мабуть, щоб ніхто не сумнівався. – ДМ)... З усіма атрибутами буде це завершення», «(Спортсмени) вже, може, готуються повертатися додому, а хтось, може, й ні» — а далі пішло про те, як успішно виступлять українські спортсмени на зимових Паралімпійських Іграх через півтора роки. Називайте це як хочете, тільки не коментуванням.

І спало на думку от що. У церемоніях відкриття та закриття Олімпіад, Паралімпіад та подібних спортивних подій, узагалі-то, не буває нічого специфічно спортивного. Нічого такого, що вимагало б особливих спортивних знань. Для спортивних коментаторів такі церемонії — річ непрофільна й, судячи з усього, нецікава. Тут, радше, потрібні загальна ерудиція й почуття міри. То, може, надалі було б варто, щоб такі церемонії коментували телеведучі, люди з акторського світу або інші, хто вміє тримати увагу публіки й відчувати цю публіку? Так чи інакше, а з цим треба щось робити. Бо те, що є, — це знущання.

Фото - sport.unian.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1602
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду