Ні, панове, це безнадійно. Хоча, з іншого боку, в цьому є навіть неабияка інтрига: вмикаючи трансляції урочистих церемоній відкриття або закриття Олімпіади, Паралімпіади тощо, глядачам залишається тільки гадати — й ніколи не вгадувати, в який спосіб трансляцію спаскудять цього разу. Вигадливість коментаторів на предмет цього є безмежною й креативною.

НСТУ збирається організувати школу спортивних коментаторів. То дуже хотілося б, щоби навчання в ній починалося зі словника. Звичайного тлумачного словника української мови, який чітко роз'яснює зміст і значення слів «коментувати» й «коментування». Бо от уявіть собі: якесь політичне ток-шоу запросило би гостя студії прокоментувати британсько-російські відносини під приводом відомих подій — а той гість студії почав би довго й натхненно згадувати, як колись був у Лондоні, а колись іншим разом був у Москві, й порівнювати обидві столиці. Можливо, це було б навіть цікаво й змістовно — але чи було б це, власне, коментуванням?

Трансляція церемонії відкриття Паралімпійських Ігор у Пхенчхані 9 березня на «UA: Першому», з прямою трансляцією вдень та повторенням увечері. Вели її незмінний Дмитро Лазуткін та багаторазова паралімпійська чемпіонка Людмила Павленко — та, що чотири роки тому в Сочі на церемонію закриття тодішніх Паралімпійських Ігор вийшла в українському віночку та футболці з антивоєнним закликом.

І сама пані Павленко, і її вчинок викликають велику повагу, але це не скасовує факту: вона — не фаховий телекоментатор. Тож от цікаво: чи інструктував її хтось перед ефіром, чи давав поради, бодай найзагальнішого плану? А ще здавалося б логічним, коли Павленко в ефірі була б таким собі стажистом, асистентом, а напрям і зміст розмови визначав би досвідчений Лазуткін. Насправді все було рівно навпаки: керувала розмовою Павленко, а Лазуткін був у неї, скажімо так, на бек-вокалі.

Почалося все дуже обнадійливо. Ведучі повідомляли найважливіші деталі того, що відбувалося на стадіоні, й іншого часу не заважали бачити й чути те, що там відбувалося. Це було чудово: сидячи перед телевізором, відчував себе майже там, у Пхенчхані — настільки долинала атмосфера дійства, його енергетика. Між стадіоном і глядачем не було ніякого бар'єру, не стояв ніхто третій-зайвий...

Тривало так, утім, досить недовго. Запитання трохи вбік — відповідь зовсім убік, усе довше й довше й довше, детальніше й детальніше, розлогіше й розлогіше. Й дуже скоро до того, що відбувається на стадіоні, ведучим уже не було ніякого діла, вони занурилися у власну бесіду. Паралімпіада — то всесвітній захід. А які країни є у світі? Із розмов коментаторів випливало, що у світі є Україна, Україна й іще раз Україна. Є, мабуть, і якісь інші країни, але кому вони, ті інші, потрібні, правда ж?

Бо розмова точилася й точилася про те, які українські паралімпійці сильні та мужні, як чудово вони виступали у Нагано, Солт-Лейк-Сіті, Турині, Ванкувері та Сочі, скільки медалей вони там завоювали, які умови в них там були, як зростала й зростала українська команда кількісно. Про те, як чудово виступлять українські паралімпійці у Пхенчхані, як ми їх підтримуємо й за них уболіваємо. Коли вони вийдуть на старти, як вони вийдуть отут, на церемонію відкриття, і як це буде урочисто. Як вони у Пхенчхані тренуються, як улаштовують свій побут. Пані Павленко щиро ділилася своїми враженнями та спогадами — подеколи надто вже приватного характеру — про минулі Паралімпіади та про товаришів по команді України.

Детально розповіли нам, де розташована паралімпійська тренувальна база в Україні — й так мінімум чотири рази; одного разу пані Павленко назвала не лише область, район і село, а й навіть точну адресу цієї бази, вулицю та номер будинку. Детально розповіли, які області України приєдналися до паралімпійського руху останнім часом. Розповіли про нашу збірну на Кубку світу, про те, в якій спортивній формі підходять до Паралімпіади українські спортсмени.

Чимало інформації повторювали по кілька разів. Так, демарш у Сочі чотирирічної давнини був видатною й гідною пошани подією. Але коли про нього в усіх деталях, із епітетами й компліментами мужнім українським паралімпійцям розповідали вп'яте, чесне слово — хотілося вже завити.

Зрозуміти, що нам показують щось усесвітнього масштабу, з розмов ведучих було просто неможливо. І тут укотре вже під час подібних трансляцій виникали й виникали аналогії з російськими традиціями спортивного коментування. Росія прямо дає зрозуміти: вона любить не спорт, а себе у спорті. Точніше, свої перемоги у спорті — й тепер ми всі знаємо, яким чином здобуті. То чи варто наслідувати такий от «гарний» приклад? Павленко: «Наші — найкращі. Наших уже всі бояться, й це дуже приємно». «Лишь бы боялись» — так?

Парад країн-учасниць. Коли проходили перші кілька країн, подумалося: як чудово, просто блискуче! Називали країну, прапороносця, казали кілька слів про збірну цієї країни загалом. Тривало це кілька хвилин — і розмова знову з'їхала на тему глобусу України. Деякі країни називали одним словом і скормовкою, часто вже після того, як її спортсмени давно пройшли. Так сталося зі збірною Північної Кореї: ведучі й не подумали привернути до неї увагу. Деякі країни взагалі не називали, не згадували, ніби їхніх спортсменів і не було на стадіоні. Серед них були екзотичні країни, сама присутність яких на зимових Паралімпійських Іграх є дуже цікавим фактом. І не лише вони. Не сказали про Велику Британію. Не назвали Італію. Не згадали про Канаду. Не звернули уваги на Францію. Проігнорували паралімпійських атлетів із Росії, не привернули увагу навіть до того, що під час їхнього проходження стадіоном, на відміну від інших делегацій, навіть титрів із англомовним зазначенням команди на екрані не було. Проігнорували Фінляндію. Не до того було.

Якось під час параду Лазуткін попросив Павленко познайомити слухачів із паралімпійською термінологією. Павленко підхопила: «Раз на чотири роки ми маємо нагоду спостерігати за виступом наших (отак, лише наших, і все. — Б.Б.) паралімпійців...» — і понеслося чергове соло про наших українських паралімпійців, які вони чудові й найкращі. Тема плавно перетекла в розповідь про ветеранів АТО — які вони сильні та мужні і яке значення в їхньому житті має паралімпійський спорт.

Павленко: «Цих людей (паралімпійців. — Б.Б.) не страхують». Тобто в Україні не страхують. А як у світі? А про це й згадки не було.

Довго й детально розповідала пані Павленко про те, якою була погода на всіх минулих Паралімпійських Іграх і хто з українських паралімпійців яку погоду полюбляє, в кого з них які кліматичні смаки.

Кілька разів здавалося: ведучі схаменулися, згадали, навіщо вони перебувають в ефірі. Починали справді коментувати. Витримки вистачало на кілька хвилин. Після параду паралімпійців почалися музичні номери. Під час перших — зауваження по справі й мовчання. І — все: далі танцювальний номер було геть забалакано, і якби ж то хоча би змістовно! Павленко: «Ми бачимо зображення спортсменів з високотехнологічних діодів». А лунала ж пісня! Інше її змістовне зауваження під  час іншої пісні: «Заряджаюча пісенька!» То, може, й глядачам би дозволили «зарядитися»?

Лазуткін про Росію: «Держава втрутилася в допінгову програму». Та не втрутилася — вона ж, російська держава, й організувала її!

Смолоскип із паралімпійським вогнем несла пара — представники Південної та Північної Кореї. Лазуткін привернув до цього увагу. Не привернув до того, що за поведінкою можна було чітко сказати, хто звідки: представник Південної Кореї щиро посміхався, махав рукою, надсилав посмішки трибунам, повертаючи голову то туди, то сюди. Представниця Північної Кореї посміхалася й махала рукою немовби механічно, мов автомат, і — жодного повороту голови, жодної уваги до трибун, жодного зорового контакту! Адже такі речі і є родзинкою подібних церемоній!

Пан Лазуткін, цілком відповідно до дійства на стадіоні, розповів, як змінювалася емблема паралімпійського руху. От би ще ведучі розповіли про паралімпійський рух та не таку вже довгу історію Паралімпійських Ігор узагалі! Ні, завершення знову потонуло у схвальних вигуках на адресу українських атлетів.

Патріотизм, тим паче за нинішніх умов — це не просто добре, а дуже добре, чудово. От тільки коли на екрані починається гіпертрофований патріотизм до місця й не до місця — чесне слово, він перетворються вже на щось інше.

А під завершення церемонії на стадіоні пролунали імена людей — не лише спортсменів, чия сила духу здолала фізичні вади. Першим серед них ішло ім'я Стівена Хокінга...

Фото: facebook.com/uasportnews