Нічого такого особливого не почалося. Все – за планом. Навіть реприватизаційні скандали, які, судячи з документів, могли розігратися раніше чи пізніше, - розгорнулися саме до початку парламентської сесії. Висновок перший: без парламентської “сцени” в нас вже нічого не відбувається. Може, й справді настав час нової, парламентської форми правління?

Можливо. Але спектакль – не надто цікавий. Проблеми з виконавцями.

Одразу зазначу, що в суперечці між Зінченком та Порошенком більш переконливим мені видався саме секретар РНБО з вимогою надати докази звинувачень, - тоді як в постановці прес-конференції екс-держсекретаря мені не сподобався намір розкрутити з конфлікту чергову багатосерійну “мильну оперу” – мабуть, в судах саме в розпал виборчих перегонів. Читаючи відверті інтерв’ю новітніх лідерів української олігархії Григоришина та Коломойського я віддаю належне певній інтелігентності першого і очевидній далекоглядності другого (при однаковій сумнівності решти їхніх ділових та людських характеристик як гравців мільйонними статками). Між Тимошенко та Богословською, звісно, обираю Тимошенко – бо всім решті жінок-політиків треба ще багато вчитися і модеруванню вигуків перед натовпом, і вмінню тихим голосом на прес-конференції зробити такий перелік ворогів, щоб фани не питали “Ім’я, сестро, ім’я!”, а одразу бігли знищувати негідника, плюс мистецтву так тримати свій імідж, щоб у вбранні, про ціну якого ходять злостиві легенди, стійкий електорат жінок післябальзаківського віку впізнавав образи своєї молодості і кращих часів... Натомість між прямими ефірами 5 каналу та медіагрупи Пінчука не вибираю зовсім, а аплодую обом: прямий ефір завжди краще будь-чого іншого, бо там справді дурість кожного героя і виконавця не потребує додаткових коментарів.

Але, звісно, ці мої смаки не мають жодного стосунку до аналізу ситуації та причин, які покладені в сценарій розпочатого політичного сезону.

А заперечити наявність самого сценарію – це значить зневажити український політикум в усіх його складових, включно з геополітикою та досить віддаленим майбутнім.

Але, звісно, не треба шукати захованих десь по таємних “ничках” Печерських пагорбів або навіть Кремля чи Білого дому злобних політтехнологів. Вони свою справу вже зробили, примусивши 8 грудня минулого року проголосувати Верховну Раду за зміни до Конституції. Не маючи наміру переказувати всю цю страшну історію, можу лише з позиції сьогодення зазначити, що особливо “злобними” вважаю тих технологів та політиків, які буквально за години до того голосування переконували супротивників реформи, що, мовляв, все це не насправді, все потім елементарно відміниться, а президент Ющенко, отримавши владу, за рік переконає суспільство та парламент, що за його правління нічого кращого, ніж Конституція 96-го року, не було й не треба.

Не можу доказово стверджувати, що серед тих “оптимістів” (які безпосередньо розповсюджували ефемерні і нездійсненні плани) був особисто пан Порошенко, але нині він першим розплачується за той міф. І лише йому знати, чи справедливо.

Втім, не будемо про справедливість. Зловживання моральними стандартами доведено до абсурду особисто президентом Ющенком, - за що він теж, до речі, влітку почав розплачуватися, а коли це закінчиться – не відомо. Поговоримо про прагматичні і дуже прості речі, себто про сценарій.

Отже, сценарій теперішніх подій написаний в законі 4180, який нині офіційно має номер 2222. Він має дві особливості, про одну з яких всі пам’ятають і нині дуже дбають, а про другу намагаються публічно не згадувати ті, хто не забув змісту закону.

Особливість перша, добре відома: прем’єр-міністр, спираючись на віддану собі коаліцію політичних сил в парламенті (більшість чи фракцію) отримує більші за президента повноваження по керівництву державою. Виходячи з цього, в майбутнього прем’єра немає іншої проблеми, крім того, щоб створити собі до виборів відповідну потенційну коаліцію – чи то одразу у вигляді свого блоку (з якого потім завдяки імперативному мандату немає виходу для депутатів), або у вигляді групи союзницьких сил, що, не торгуючись довго (бо довго – не можна), об’єднаються в наступному парламенті в більшість.

Особливість друга: президент має можливість розпускати парламент в разі нездатності ВР створити уряд, себто за відсутності швидко (за два місяці) формованої більшості. На випадок, якщо такої більшості немає і парламент треба розпускати – президент має потребу керувати струнким апаратом та силовиками, які б втримували країну в спокої під час тривалих політичних криз.

Тепер про те, як цей сценарій виконується на наших очах.

Запропонувавши парламенту – нехай і всупереч щойно підписаним лише “технічним” змінам до виборчого закону – підвищення прохідного бар’єру, президент Ющенко тим самим задекларував свою добру волю: своїм правом розганяти новообраний парламент не користатися, загрозою такої перспективи не зловживати. Натомість, звісно, від політиків вимагається створити умови для формування майбутньої більшості вже тепер, чому, безперечно, підвищений бар’єр сприятиме. Створення більшості в парламенті теперішньому – в цьому контексті річ радше технологічна, так би мовити, тренування зогляду на те, що склад наступного парламенту обіцяє бути майже ідентичним теперішньому. Але, як відомо, більшість у ВР до виборів Ющенка турбує не особливо, він про неї і згадав колись вже давно. Інша річ, що вона потрібна прем’єрові Тимошенко для відомих цілей, і це теж прозоро... Ну, і будь ласка – президентська НСНУ не проти.

Отже, Ющенко запропонував мирний сценарій принаймні на перший час обживання нової Конституції. І я б не стала перебільшувати в цьому намірі президента лише його особисту щиру нелюбов до конфліктів. Ні, судячи з того, як Ющенко стійко переносить свари в тому середовищі, яке пан Зінченко пропонує більше не називати оточенням президента, - вони його не дуже й дратують. Є навіть версія, ніби Ющенко чекав до певного часу, що члени команди самі, як діти до 5 років за японською системою, “перебісяться” й увійдуть в норму.

Але час підганяє, “діти” не перебісилися, а тільки увійшли в смак публічних взаємних звинувачень. І тут, не в останню чергу завдяки тій-таки публічності, президент мав розгледіти, що перспектива мирного розвитку подій все зменшується, а він як глава держави і головнокомандувач навіть не має досі під рукою цивілізованих і дисциплінованих силових структур, які зарадили б йому тримати країну на період парламентських криз після 1 січня. Причому йдеться саме про структури – оскільки їхні начальники, як відомо, за нової Конституції матимуть також фактично подвійний формат призначення, а відтак – і подвійний політичний цивільний статус. Як на мене, це гірке видовище, яке вже просто немає часу покращувати – навіть негайно змінивши всіх перших силовиків разом із самим секретарем РНБО, - саме й мало примусити Ющенка вдатися до мирної пропозиції парламенту про підвищення прохідного бар’єру, себто підвищення вірогідності створення майбутньої владної більшості, себто безконфліктного початку нової конституційної епохи.

Хочеться вірити, що наразі ті, хто вже фактично відповів Ющенкові “ні” – особливо зі справжніх помаранчевих – просто не зрозуміли, про що йдеться. Інші – і головне з “нових” помаранчевих – вже зробили ставку на Тимошенко як майбутнього прем’єра, і відверто грають в розкол колишньої широкої (розширеної перед третім туром виборів президента, коли вони самі й потрапили до неї) коаліції. Маючи на увазі не лише перемогу Юлії Володимирівни як прем’єра на чолі майбутньої більшості, але й обов’язкову поразку Порошенка з його командою і одночасно повну ліквідацію особистісного політичного впливу президента Ющенка в умовах офіційно зменшених повноважень. Щоб довго не розмірковувати на цю важливу і цікаву, але окрему тему, - зауважу, що ці люди плекають віру в те, що крутитимуть Тимошенко як фактично першою особою не гірше, ніж, на їхню думку, Ющенком крутять нині ті, кого перелічив в своїх філіпіках пан Зінченко. Що про це думає сама пані Тимошенко, ми не знаємо, а здогадуватись не варто – адже ми бачили її лише в умовах боротьби з ворогами та заклятими друзями, і ніколи публічно – в умовах безпосереднього керування справжніми підлеглими (теперішній Кабмін, звісно, таким не є) і безпосередніми політичними союзниками (парламентська фракція БЮТ до виборів і революції була надто малою).

Але повернімось до нашого, себто записаного в оновленій Конституції, сценарію. Він має два можливих підсюжети. Вони залежать від глибини розколу в помаранчевій коаліції.

Перший, поміркований. Прохідний бар’єр не підвищується, але Ю. Тимошенко, “вимушена” після запеклого, але безуспішного спротиву руйнуванню єдиної команди (не беруся формулювати палкі слова, які краще за прем’єра ніхто не вигадає і не вимовить) створити власний переможний список, береться вчергове врятувати країну. Вона після виборів створює більшість у ВР не лише з фракцій НСНУ, правих і власного блоку, але й з дрібних “напівопозиційних” фракцій колишніх кучмістів, яких не випадково так багато наплодилося, і які так чи інакше отримуватимуть бонуси від падіння рейтингу провладних сил. Хто там гратиме “золоту акцію” – питання також окреме, хоча і не таке складне. Принципово, що ці “золоті акції” шантажуватимуть прем’єра самоліквідацією більшості (думаю, СПУ нині із насолодою спостерігає за розвитком подій в Німеччині навколо взірцевого для себе канцлера), а також гратимуться з Ющенком на предмет можливих дострокових парламентських виборів і чергової наступної більшості. Але для початку покладуть основні сили на розповсюдження свого впливу на силові структури. Мир буде поганий і, мабуть, недовгий.

Другий сюжет, радикальний. Криза у владній команді вже негайно розгортається на повну котушку, рейтинги влади падають з тією ж або більшою швидкістю, ніж влітку. І стикаються із стійким електратом пана Януковича, якого влада, грайливо намагаючись не дуже боляче вкусити за кримінально-політичну “п’яту”, ніби навмисно не дає забути решті виборців. Плюс як гриби – дрібні “трієчники” з напівопозиції, і ось уже вимальовується перспектива... Ні, не реваншу кучмістів, а першого розгону парламенту, якому навряд дадуть сформувати опозиційну до президента більшість та уряд. На це у Ющенка, чия мирна пропозиція була відкинута, ще вистачить сил і влади...

Реванш кучмістів відбудеться вже наступним разом, десь всередині 2006 року... Між іншим, радість міністра Луценка, що йому ніби вдалося вигнати всіх їх за кордон, виглядає знущанням, а не просто жартом, - бо в сучасному світі немає кордонів для таких речей. Особливо коли йдеться про повернення колишніх владців.

Можливі варіації, але все одно на тему нестабільності майбутнього уряду в умовах відсутності консолідованих політичних сил. Як казав свого часу Литвин, рекламуючи конституційну реформу – “роззосередження влади”. Не можу не висловити захват на його адресу, коли він “оптимістично” лічить сучасний (не остаточний в своїй тенденції падіння) рейтинг влади – більше 40%. Так, більше за всіх інших. Але вже менше 50%, потрібних для стійкої парламентської коаліції. Такий собі міноритарний владний акціонер...

Правду кажучи, мені теж дуже цікаво, що там “нацарював” пан Порошенко на своїй посаді, і я також дуже сподівалася, що пан Зінченко скаже про це щось більше, ніж натяки, зібрані з усього інтернету, куди вони, судячи зі стилю викладу, регулярно потрапляють виключно через цілеспрямовані витоки із самого ж оточення президента. Але ще більше мене цікавить, що то за громадську раду з поважних людей пропонує екс-держсекретар замість (тут було не зовсім зрозуміло в його викладі) повноважень секретаря РНБО. І чому, замість запропонувати свій ідеальній проект закону про Кабмін та про президента, - знову якісь ефемерні структури, конституційний рівень яких зовсім ніякий. А новий комітет національного порятунку – дубль два після Майдану, і вже третій після попередніх подій ще за Кучми – не запропонує нам пан Зінченко? Щоб, так би мовити, революційний процес не припинявся, і все було за класикою – аж до пролетарської? Про це в законі 4180 нічого не написано, але автори, мабуть, знають...

Але наразі матимемо спробу “консолідації”, яка без парламентських “пакетів”, що закладають нові й нові “міни” під майбутні процеси, - не обійдеться. Для цього навіть не пишуться сценарії, бо це вже наша національна політична традиція. Може, якби президент запропонував парламентові пакет з закону про підвищення бар’єру, законів про Кабмін та президента й інші виконавчі структури, але без кадрових хабарів та економічних бюджетно-СОТівських “заначок” – з цього вийшла б якась користь? Можливо. Але чомусь же він цього не робить. Бо – не за сценарієм?