Мої побоювання щодо змісту анімаційного фільму «Викрадена принцеса» до прем'єри поділяла частина колег. Зокрема, директор київських кінотеатрів Boomer та «Магнат» Сергій Зленко у своєму дописі у Фейсбуку визнав: «За більш, ніж два роки, поки знімався мультфільм — на різних заходах були показані окремі уривки з “Викраденої принцеси”. Чесно скажу — ці уривки сформували помірно-стримане ставлення до продукту». І тут же додав: «Подивився кіно повністю — увесь скепсис як рукою зняло. І я цьому дуже радий».

Допис з'явився в день прем'єри «Викраденої принцеси». Ще раніше журналістка Олена Солодовникова зазначила: «Пушкіним у зрозумілому на загал сприйнятті тут узагалі не пахне». Визнавши: прихильників теорії про утиски російської культури в Україні цим мультиком загнали у глухий кут. Водночас колега звертає нашу увагу на очевидне: творцям удалося обійтися не лише без «русского мира», а й без українського, без лапок, світу.

Тут контраст із попередником — «Микитою Кожум'якою». Там герої мешкають у намальованих декораціях українського хутора заледве не з садком вишневим коло хати, а одяг їм намалювали максимально наближений до питомо українського. У «Викраденій принцесі» місто, де живе князь, називається Києвом — але вулиці більше нагадують звичні для європейських міст. Із черепичними шпилястими дахами. Руслан — мандрівний актор, кілька разів названий трубадуром, що так само відповідає європейським реаліям, у даному випадку — казковим. Швидше прочитаються брати Грімм, Шарль Перро, навіть Вільгельм Гауф, та аж ніяк не казки українського, точніше — фольклор слов'янських народів. Реверанс у нашу сторону — виконання «Заповіту» Шевченка в дещо несподіваному, комічному варіанті, що зовсім не виглядає наругою чи блазнюванням.

Можна перерахувати всі елементи, передусім візуальні, які можуть образити українських «ґрунтівців» та роздратувати доморощених «правих». Ці групи наших співгромадян легко звинуватять «Викрадену принцесу» не в заграванні з Росією, але — в космополітизмі. Проте виправданням для авторів продукту слугує цілком зрозумілий підхід до своєї праці як до бізнесу. А бізнес-модель вимагає продавати плоди своєї праці. Перші успіхи вже є: «Викрадену принцесу» купили для показу в Португалії, й це один із недавніх контрактів. Бо ще до офіційної української прем'єри стрічку купили для прокату 30 (!) країн світу. Росії в переліку, здається, немає.

З огляду на сказане вище «Викрадена принцеса» після перегляду лишає по собі одне, але важливе питання: до чого тут узагалі російський класик Олександр Пушкін і чи не можна було взагалі обійтися без його ідей? Сюжет міг би й має право бути автономним. Народитися в голові українського сценариста й бути проданим українському ж продакшену з такою ж метою: виробити й продати глядачеві якісний продукт. Із таким же успіхом референси можна черпати з європейських класичних казок.

Гра на тому, що в нас із росіянами якась спільна ментальність, вже не актуальна. Адже діти, цільова аудиторія фільму, навряд чи знайомі з пушкінським оригіналом так масово, як свого часу ми, народжені в СРСР. Добре пам'ятаємо двосерійний кінохіт Олександра Птушка «Руслан і Людмила» — як на момент виходу, 1972 рік, спецефекти вражали. Заспів про зелений дуб біля Лукомор'я взагалі завжди жив окремим життям. Якщо вже шукати в мультику аналогів до чогось, то хіба до сатиричної пісні Володимира Висоцького «Лукомор'я більше немає». Проте, повторюся, українські діти й напевне — діти інших країн, де покажуть «Викрадену принцесу», подібними знаннями не обтяжені. Й імена персонажів, якими населили мультик, їм нічого не скажуть.

Тож шукати подібності з Пушкіним доведеться дорослим глядачам. Для цього варто напружитися. Й вийшовши з залу визнати: давній радянський мультик «Пес у чоботях», зроблений за мотивами «Трьох мушкетерів», на роман Дюма схожий більше, ніж «Викрадена принцеса» на пушкінську поему «Руслан і Людмила». Від неї в історії лишилося два знакових персонажі, але й вони волею українських творців набули протилежного з російською класикою звучання.

По-перше, Вчений Кіт. У нього немає золотого ланцюга, зате повна бібліотека казок. А ще він може збільшуватися, перетвname="_GoBack">орившись на монстра, навченого східних єдиноборств. Відповідно, дає тягла різним зайдам, котрі не сприймають його серйозно. Віддалено нагадуючи при цьому Котя в чоботях, одного з друзів Шрека. По-друге, відтята Голова, яка лежить на полі битви серед полеглих воїнів. Вона, як і в Пушкіна, стереже диво-меч, проте віддає його Руслану без проблем. Веселуха починається потім: заволодіти мечем наш герой зможе, здолавши зомбі, на яких перетворилися мертві богатирі. А живих мерців, як відомо, перемогти неможливо. Додамо, що нерівний бій відбувається під музику «Воплей Видоплясова» — і немає вже тут російської класики й близько.

Руслан — не богатир, а актор. Його друг Нестор — поет і сценарист. Людмила взагалі стала Милою. Чорномор лишився бородатим карликом і єдиний, хто зберіг прописану Пушкіним ідентичність. Зате Фінн і Наїна виглядають, чесно кажучи, не лише другорядними, а й навіть випадковими тут персонажами. Взятими з класичного твору для годиться й наділеними новими якостями. Наїна в поемі — відьма, замолоду прекрасна, чийого кохання безуспішно домагався Фінн. У мультику Наїна зачарована Чорномором і майже не з'являється, а Фінн — пафосний невротик, хоч користь героям від нього таки є. Навмання діє трійця Фарлаф-Рогдай-Ратмир. У Пушкіна вони — конкуренти Руслана в боротьбі за серце Людмили, в мультику — незграбні хлопчики для биття, із яких знущаються всі казкові персонажі. Вони присутні лише для підсилення комічного ефекту. Хоча, як і решта дійових осіб, старанно продумані й наділені індивідуальними рисами.

Сценарій вартий окремого абзацу. Знову погоджуся з паном Зленком: він невибагливий, без надмірностей, максимально спрощений і зроблений за підручником зі сценарної майстерності. У цьому — лише перевага історії. І в цілому — перевага анімації над «дорослим» художнім кіном в Україні. Намальованого актора значно простіше змусити відповідати характеру, затвердженому у сценарії, ніж живого. На жаль, мальовані герої виходять у нас переконливішими. Втім, «Викрадена принцеса» — перший такий випадок у новітній практиці української анімації.

Проблема «Микити Кожум'яки» була і є саме на рівні сценарію, автори якого помітно перемудрили. Настільки ускладнивши свою історію, що під кінець важко було зрозуміти, як героям вдалося здолати Змія і взагалі знайти спільну мову. Автори «Кожум'яки» мислили епізодами, тоді як творці «Викраденої принцеси» розглядали історію в цілому, дбаючи про причинно-наслідковий зв'язок кожного попереднього епізоду з наступним. І даючи героям максимально зрозумілі мотивації. Коли дитяче кіно зрозуміле дітям і цікаве дорослим, у прокаті воно матиме успіх. Що тепер дуже важливо для української кіноіндустрії.

Ілюстрація: кадр із мультфільму