Як «Інтер» Петра Толочка використав

Як «Інтер» Петра Толочка використав

27 Лютого 2018
5435
27 Лютого 2018
11:30

Як «Інтер» Петра Толочка використав

5435
Фільм «Петр Толочко. Учебник истории» — це класична спроба увібгати неоднозначного героя в прокрустове ложе радянської ідеології, яку телеканал Фірташа — Льовочкіна нахабно, цілеспрямовано й нестримно пропагує не перший рік.
Як «Інтер» Петра Толочка використав
Як «Інтер» Петра Толочка використав

Телеканал «Інтер» 25 лютого дуже хотів зробити подарунок академікові Петру Толочку з нагоди його 80-річного ювілею, який відбувся 21 лютого. І зробив, показавши спеціально створений до цієї дати документальний фільм авторства «07 продакшн», щоправда, без зазначення режисерів, сценаристів, редакторів чи звукорежисерів разом із журналістами. Тож глядачеві, який присвятив цілих 45 хвилин свого часу перегляду цього спецпроекту, не повідомили, хто ж саме з названого продакшену вирішував, які саме фрагменти з величезного життєвого шляху академіка-історика Петра Петровича Толочка увійдуть до парадного ювілейного портрету, а які — ні.

У підсумку виявилося, що анонімних авторів «спецпроекту» під назвою «Петр Толочко. Учебник истории» зацікавили тільки ті погляди історика, які лягають у концепцію суто імперської російської, а згодом — і радянської, історичної теорії про «триєдиний слов'янський народ».

Хоча книжка Петра Толочка «Откуда пошла руская земля» (саме з однією літерою «с» у слові «руская», і це принципово для автора!), зі зриву презентації якої в Російському культурному центрі 2016 року починається інтерівський спецпроект, судячи з деяких відгуків на неї, набагато глибша й цікавіша за апологію пласкої концепції про спільне походження трьох «братніх народів» — українців, білорусів та росіян.

Приміром, автори матеріалу «Хроники гибридной войны: академик Петр Толочко как лидер антипутинского подполья» заявляють: «Её (книги. — Авт.) презентация должна была проходить как минимум в клубе Кабмина под чутким руководством лично МинСтеця. И министр культуры должен был немедленно изыскать средства на её издание тиражом 300 тыс. экземпляров и перевод на ключевые иностранные языки. И все радиостанции страны под угрозой закрытия должны дважды в день по полчаса в прайм-тайм транслировать избранные места».

Нижче автори відгуку вагомо аргументують свою думку, виділивши головні тези праці Петра Толочка, який, на їхню думку, доводить за допомогою наукових інструментів такі положення:

«... изначальная Русь — это Среднее Поднепровье. Что народ русь — это никакие не гребцы-руотси и им подобное. И что именно на Среднем Поднепровье, из окрестностей Киева и прилегающих территорий началось строительство восточнославянской сверхдержавы Русь, которая почти триста лет доминировала на пространстве от Черного до Белого моря, от Карпат до Волги; “норманнская теория” появления государственности на Руси — несостоятельна. Толочко на большом фактическом материале раскрывает специфику руско-варяжского взаимодействия, подчеркивая, что варяги, равно как и хазары, безусловно, оказали определённое влияние. Но варяги прибыли в уже существующие грады-города, с уже существовавшими политическими институтами — “племенными княжениями”. Они начали княжить, а не ярлствовать. И Киев за 100 лет до них уже торговал с Востоком. И в 860 г. поход на Византию был организован из Киева, когда о варягах еще никто не вспоминал. И никаких серьезных нововведений варяги не привнесли, напротив — достаточно быстро “русифицировались”. В общем, варяги дополнили автохтонный славянский элемент, который проявлялся, например, в наличии собственной княжеской династии у древлян в Искоростене аж до усмирения их княгиней Ольгой».

А також: «Христианскую церковь Киев заимствовал из Константинополя. Из Константинополя — а не из Москвы. Задолго до официального крещения Руси христианство было представлено в Киеве, в т. ч. — действующими храмами. А Москву надцатый по счету киевский князь учредил только через 150 лет. И если “крестоходцам” так хочется нести образа какого-нибудь императора, то больше подходит Константин VII Багрянородный или Василий ІІ Болгаробойца, а не Николай ІІ».

Нічого з переліченого автори спецпроекту «Петр Толочко. Учебник истории» до уваги не взяли.

Засудивши в перших кадрах зрив націоналістами презентації книжки академіка про історію Русі, а опісля давши синхрон самого академіка, який звернувся до «екстремістів» із пропозицією спершу прочитати те, проти чого вони протестують, автори ювілейного телепортрета зробили, точніше, не зробили те саме, що й свободівці. Тобто — банально не прочитали праці свого героя.

Може, вони щось таки й читали, але на основи наративу в фільмі телеканалу «Інтер» це ніяк не вплинуло.

Перед нами — класична спроба увібгати неоднозначного героя в прокрустове ложе радянської ідеології, яку телеканал Фірташа — Льовочкіна нахабно, цілеспрямовано й нестримно пропагує не перший рік.

Отож, що пропонує глядачеві інтерівський життєпис історика-академіка, людини-легенди, яка нібито започаткувала київську археологічну школу, як каже молодший колега академіка на розкопках городища в Пастирському, селі в Черкаській області?

Це суцільний панегірик у стилі якогось совкового телебачення. «Петр Толочко. Учебник истории» цілком можна переплутати з ретропоказом радянських документальних стрічок про героїв праці в 70-х роках минулого століття.

До речі, саме з них і починається фільм, коли голос за кадром розповідає про головну заслугу Петра Толочка перед столицею Русі-України. Тобто — що саме цей молодий і на той час нікому не відомий історик завдяки своїм розкопкам визначив вік Києва. Адже, на думку авторів ювілейного кіно, в 70-х роках минулого століття археологи на чолі з Петром Толочком довели: саме на Старокиївській горі, там, де з нагоди святкування 1500-річчя Києва, біля Історичного музею, поклали камінь із цитатою з «Повісті временних літ» («Откуда есть пошла руская земля»), й було стародавнє місто. Вік якого налічував на момент розкопок не менш ніж півтора тисячоліття. І люди в ньому жили не в землянках, а в кам'яних будинках.

Сам герой спецпроекту гуляє тут-таки, на Старокиївській горі, де в 70-х роках вів розкопки, й твердить, показуючи на згадану плиту з цитатою: «Вот отсюда и пошла руская земля».

До речі, Петро Толочко впродовж усього фільму переходить на українську мову лише в кадрах, де він блукає рідним селом, від якого з часів його дитинства лишилася одна хата, де вже давно ніхто не живе.

Історія зі встановленням точної дати заснування столиці Русі завдяки виключно Петрові Петровичу Толочку, здається, потрібна авторам лише для того, щоби показати кадри радянської хроніки з масштабних святкувань 1500-ліття Києва 1982 року.

З усіх кілометрів тієї хроніки вони обирають гасло, складене глядачами на трибунах Республіканського стадіону — «Навеки вместе!». І це явне ностальгійне нагадування про офіційний слоган 300-річчя «возз'єднання України з Росією», що святкувалося 1954 року.

Про цей акт такої собі «злуки» України та Росії герой фільму теж згадує, й не десь у київській квартирі чи кабінеті Інституту історії та археології НАНУ, де він нині почесний директор, а в самому Переяславі-Хмельницькому. Біля монумента з нагоди «ратифікації» угоди між Україною та Росією, ухваленої перед тим Земським собором, Петро Петрович стверджує: ця угода зберегла українську мову та православну віру українського народу, а українці внаслідок цього пакту отримали власну державу, «хай і всього лиш на правах автономії». Щоправда, на відміну від радянських підручників історії, академік ніде не називає цей акт «возз'єднанням», але так само щиро, як його російські та радянські попередники, вважає — якби Богдан Хмельницький не пішов на уклін до московського царя, Україна була б ополяченою й покатоличеною, відтак просто переставши існувати.

Голос за кадром при цьому стверджує: «Переяславська рада стала вінцем тривалих шестирічних переговорів гетьмана Хмельницького з Московськими царями». Із проханнями українців до російського царя прийняти їх у своє лоно.

Так само палко академік Толочко в ювілейному спецпроекті «Інтера» захищає стару, як московська ідеологія та історична імперська школа, думку про спільне походження трьох східнослов'янських народів. Ілюструючи цю думку зображенням так званого східнослов'янського дерева, де в кореневій системі клубочаться поляни, древляни, кривичі, радимичі, словєни та інші слов'янські племена, стовбур цього спільного великого дерева зветься «Русь», а над ним росте пишна крона з дуже промовистими й дикими для сучасних істориків та свідомих українських громадян поняттями «Бєлая Русь», «Малая Русь» та «Великая Русь».

Простодушно, як учень-семикласник радянської школи, академік пояснює, мовляв, «Бєлая Русь» — це Білорусь, «Малая Русь» — Україна, тобто «Малороссия», бо ніякої України в часи Русі та й пізніше не було, а «Великая Русь» — це Росія.

Жодному опоненту академіка, проти яких він, як виявилося, відважно бореться все своє життя, не змінюючи поглядів на догоду політичній кон'юнктурі, слова в фільмі не дають. Цих кон'юнктурників від історії називають «вони», як Лариса Скорик у своєму пристрасному синхроні. На додачу пані Скорик заявляє, що ці кляті «вони» бояться слова правди, бо не читають книжок Толочка, ба більше, забороняють їх, і так ми скоро дійдемо до того, що книжки почнемо спалювати, як у фашистській Німеччині. Ну отак, не більше й не менше.

Спецпроект наголошує, що Петро Петрович знайшов підтвердження спільного походження трьох східнослов'янських народів у своїх численних археологічних знахідках. Адже артефакти IX–XII століть, тобто часів розквіту Русі, знайдені в розкопках Києва, Новгорода чи Володимира, нічим не відрізняються. Для чистоти експерименту, щоб це довести, Петро Толочко запропонував колегам-історикам перемішати артефакти, знайдені в різних містах Русі, а потім визначити, з якого саме розкопу вони походять.

Виявилося, що предмети побуту часів Київської Русі (чи просто Русі, як вона завжди називалася в літописах, про що каже й сам Петро Толочко) неможливо класифікувати за місцями знахідок. І це нібито є неспростовним доказом теорії про єдність походження «Бєлої, Малої та Вєлікой Русі».

Тобто все, що цікавить авторів ювілейного кінопортрета історика-академіка, — це відстоювання ним абсолютно радянської, а перед цим — шовіністично-російської теорії про кревну й нерозривну єдність трьох східнословянських народів.

Є в розповіді авторів про наукові заслуги героя в галузі київської археології момент, у якому йдеться про розкопки на місці спорудження другої гілки київського метро. Тоді, каже голос за кадром, будівництво метро зупинили на цілих три місяці, коли археологи знайшли на глибині кількох метрів ціле стародавнє місто часів Київської Русі. Петро Петрович згадує, що в часи його молодості й будівництва метрополітену до археологічних робіт київських археологів величезну цікавість виявляли можновладці. В дужках зауважу, що про долю знайдених тоді артефактів сам Петро Петрович Толочко нічого не повідомляє. Що не заважає йому заявляти, що знайдене нині під Поштовою площею ціле середньовічне місто Княжої доби владу не зацікавило.

І це дивно, адже всі ми чудово пам'ятаємо ажіотаж, який серед київських чиновників найвищого рівня зчинило те відкриття і як реагували на нього міністр культури Євген Нищук  та київський голова Віталій Кличко. Обидва демонстрували найвищий ступінь приголомшеності й навіть захвату.

Слова Петра Толочка про ігнорування нинішньою владою сенсаційних археологічних знахідок, на відміну від його радянських начальників, які в 60-х роках минулого століття аж на три місяці зупинили прокладання другої гілки київського метрополітену, коли археологи відкрили перші поселення часів Русі, можуть свідчити про два моменти.

Перший — банальні ревнощі академіка-археолога до Михайла Сагайдака, керівника київських археологів, які й відкрили середньовічне місто під Поштовою площею. Другий — кіно про Петра Толочка знімали дуже заангажовані люди. Ну, гаразд, зрозуміло, що свій «...Учебник истории» ТОВ «07 продакшн» знімав задовго до 25 грудня 2017 року, коли Постійна комісія Київської міської ради з питань власності одноголосно підтримала рішення створити на місці розкопок на Поштовій площі Києва історико-археологічний музей замість торговельного центру.

Але від цього рішення Київради до випуску фільму «Петр Толочко. Учебник истории» в ефір минуло рівно два місяці. Автори ювілейного панегірика принаймні одне суперечливе твердження свого героя могли легко спростувати одним кліком. Але вони цього свідомо не зробили. Чому? Чи не тому, що цей факт (рішення про музеєфікацію знайдених археологами середньовічних артефактів у Києві. — Авт.) геть не вписується у пропагандистське річище фільму.

Тим часом у нього цілковито вписується розлога розповідь про тяжке дитинство героя у фашистській окупації під час «Великої Вітчизняної війни». І його біль за те, що цей термін зник із ужитку сучасних істориків, які (от же ж вороги!) вважають, що це була війна між Гітлером і Сталіним. Мовляв, а куди ж тоді подіти шість мільйонів українців, які загинули на полях тієї війни? Саме тому академік опирається знесенню пам'ятників радянським героям. І саме тому він потрібен телеканалу «Інтер».

Хоча Музей історії Великої вітчизняної війни, який тепер називається Музеєм історії України в Другій світовій війні, разом із монументом «Батьківщини-матері», було споруджено того самого 1982 року, коли святкували встановлену Петром Толочком дату заснування Києва, ніхто зносити не збирається. Тобто якраз пам'ятників героям Другої світової війни декомунізація не торкнулася, за винятком занадто вже одіозних постатей.

Автори спецпроекту «Петр Толочко. Учебник истории», звісно ж, не забувають вустами свого героя подякувати радянській владі за те, що його мати, проста селянка, зуміла всіх своїх трьох дітей вивчити, давши їм не лише середню, а й вищу освіту.

Тепер, коли освіта платна (а про бюджетні місця у вишах шановний академік не чув? — Авт.), розмірковує герой, навряд чи він зумів би досягти таких висот.

Не знаю, як щодо Петра Петровича з його висотами, яких, згідно з версією наратора за кадром, він обіцяв досягти мамі-селянці, але телеканал «Інтер» зі своєю нинішньою ностальгією за «великим» Радянським Союзом, гадаю, набагато перевершив би всіх своїх радянських колег-пропагандистів. Щоправда, за однієї умови — будучи частиною державного телебачення на кшталт «ЦТ» чи «УТ». Бо інших телересурсів у ті часи просто не могло існувати.

Але уявімо собі, що в 70–80-х роках минулого століття в загальносоюзному чи загальноукраїнському ефірі з'явився би приватний телеканал, де пропагували б альтернативну державній пропаганді точку зору. Скажімо, якби там показували синьо-жовтий прапор чи тризуб. Боюся, що подібний ресурс не протримався би в ефірі більше хвилини, а його засновники дружно пішли би по етапу або загриміли би до психушки.

Але в незалежній Україні телеканали, які або ж відверто пропагують «цінності» СРСР, формуючи негативне ставлення до самої ідеї української незалежності, або ж не менш відверто закликають до повалення української влади, обіцяючи зубожілому населенню золоті гори в разі чергового «возз'єднання» з Росією, функціонують без жодних обмежень. Використовуючи при цьому навіть поважних людей із таким-сяким міжнародним науковим авторитетом.

Фото: прес-служба каналу

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5435
Читайте також
09.12.2019 13:50
Інна Долженкова
для «Детектора медіа»
3 630
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Володимир
2412 дн. тому
Музей війни відкрили 9 травня 1981 року.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду