У новій рубриці «Детектор медіа» - «Нотатки вічного революціонера» - ми будемо ставити перед новою владою незручні запитання. В тому числі – можливо, не завжди у політкоректній та 100% виваженій формі, іноді в досить емоційній інтонації. Власне, цінністю цієї рубрики якраз і буде те, що в ній представлятимуться думки щирі, які промовляються відкрито та публічно - без зважання на політичну кон’юктуру. І промовляються тими, хто має, на наш погляд, на це моральне право – тобто, тими, хто вніс власний помітний вклад і в отримання Україною незалежності, і в боротьбу з режимом Кучми… Від конструктивності відповідей на ці запитання цих людей - відповідей не в прямому значенні, а, перш за все, в діях нової влади - буде, на наш погляд, залежати і рівень демократизації нашого суспільства, і рівень діалогу між владою та народом.

Першою в рубриці ми публікуємо статтю співкоординатора акції «Україна без Кучми» у 2000-2001 роках, голови ГО «Республіка» Володимира Чемериса.

Для тих, хто брав безпосередню участь у здобутті Україною незалежності, День Hезалежності - особисте свято. Це – наше свято, бо саме ми, громадянське суспільство України (хоча тоді так і не говорили), вибороли незалежність 91-го. Щороку ми святкуємо цей день з друзями. У цьому році мій приятель сказав після виступу президента: «Дивно, серед тих, хто є у VIP – зоні, немає жодного обличчя, яке б я пам’ятав з 1991 року».

Але моя коротка ремарка не про це. Сьогодні - про те, наскільки по-різному ми бачимо свободу і незалежність досі.

Перше святкування Дня незалежності за “нової” влади запам’яталося кількома моментами.

Найперший і незабутній – Тарас Петриненко, який на святковому концерті з Майдану Незалежності заспівав простеньку пісеньку, зміст якої у контексті сьогоднішніх подій прочитується дуже прозоро. Ось уривок з тексту цієї пісні, опублікованому на сайті “Українські пісні”.

Караван (Хай гавкають собаки)

Слова, музика та виконання Тараса Петриненка “Той караван дратує всіх навколо, бо всі сидять - а він кудись іде.

Як тільки він дошкандибає до околиць, собача зграя неодмінно нападе.

Хай гавкають собаки, хай гавкають собаки - на те вони й собаки. (2)

Скажені їх атаки (2)

нам глибоко байдужі. (2)

Вони бояться, друже, (2)

хорошої ломаки. (2)

У кожного своє уявлення мети.

Собакам треба гавкати, а каравану – йти”.

Якби такий текст Петриненко заспівав за радянських часів, всі б із здивуванням, але й і з задоволенням сказали: “З’явився український Макаревич” (свого часу тексти Андрія Макаревича сприймалися як езопова мова, за якою прочитувалася критика існуючої тоді Системи). Втім, українські Макаревичі були: була “Рутенія” Анатолія Сухого, “Суботів” Андрія Середи, був Віктор Морозов, Андрій Жданкін, Андрій Панчишин та Едуард Драч. Зараз ми їх майже забули, бо півтора десятиліття їх ніхто не “крутив” на ТБ. Але Петриненка серед них помічено не було.

Зараз, в контексті сучасної України, наведений вище текст сприймається як пересторога критикам існуючої влади. Всі знайомі, які чули пісню “Караван” Петриненка (вона транслювалася на кількох українських телеканалах, які вели пряму трансляцію з Майдану концерту, присвяченого Дню Hезалежності), сказали в один голос, що зрозуміли текст однозначно: ті, хто говорить про порушення прав людини за нового режиму, про економічні провали уряду, про сімейні доходи Ющенка та Тимошенко – “скажені собаки”, не гідні уваги «великого каравану». А те, що вони «гавкають», так незабаром отримають “хорошої ломаки”.

Можливо, таке сприйняття – перша емоційна реакція тих, хто сам долучився до здобуття незалежності і, борючись проти режиму Кучми, сподівався, що тепер можна буде вільно “гавкати” на “каравани”, навіть ті, які веде САМ Президент Ющенко. Але все вказує на те, що Тарас із своєю піснею з’явився на Майдані не випадково, а за згодою “свыше”.

Поява такого, як і будь-якого іншого, “номера” у концертній програмі святкового Майдану перевірялася на “патріотизм”, принаймні, такий висновок можна зробити із висловлювань організаторів концерту, коли вони повідомляли у ЗМІ, що виконавців, запрошених на концерт, відбирав ледь не сам Президент. В усякому разі, не “політкоректні” гурти на кшталт “Грін грей” на концерт потрапити не змогли.

Одним словом, свого часу співакам, які прагнули належати до офіціозу, не вільно було критикувати радянський лад – вони цього і не робили. Тепер стало вільно погрожувати критикам влади “ломакою” – вони це й роблять. І цей пісенний меседж було послано у день, коли офіційні промови рясніли закликами до єднання Сходу з Заходом, а ветеранів Великої Вітчизняної один з одним. До речі, кінцівка концерту, коли останню пісню виконували спільно львівсько-донецький дует, на символічності чого наголосили ведучі, доводить – символізму у концерті було відведено значне місце. Тож пісня про собак – і справді символ…

Промова президента на Майдані також запам’яталася кількома моментами.

Перше. Iшлося про “мудру підтримку аграріїв” з боку уряду. “Добре,” – сказали б селяни і ті, хто стежить за перипетіями аграрної політики “нового” уряду, якби зрозуміли: чия ж політика більш мудра – прем’єра Тимошенко чи міністра агропромполітики Баранівського, які прилюдно, з екранів ТБ, “поливають” один одного.

Друге. Президент у своїй промові сказав: щодо підприємців українська держава застосує політику “партнерство замість тиску”. А як же намагання збільшити оподаткування приватних підприємців? Намагання, які отримали законодавче підтвердження у бюджеті-2005. А після того, як під тиском підприємців ця бюджетна норма була скасована, уряд (міністерство фінансів) підготував відповідний проект закону про збільшення оподаткування малих та середніх підприємців. «А караван іде…», як співає Петриненко.

Третє – Ющенко ні словом у своїй промові не обмовився про проблеми нової влади (“Всё хорошо, прекрасная маркиза, и хороши у нас дела…”). В тому числі, “новий” Президент не підняв питання щодо корупції у “новій” владі, про яку говорить опозиційна українська преса.

Четверте. Всі чекали, що Ющенко висловить свою думку про “конституційну реформу”. На фоні заяв президентських людей про те, що цю реформу – насправді єдине системне завоювання Помаранчевої революції – треба якнайскоріше скасувати, логічно було б очікувати, щоб Президент підтвердив свою обіцянку Морозові (за словами самого Мороза), що реформа буде недоторканою. Або підтвердив свою обіцянку Тимошенко (за словами самої Тимошенко), що реформу буде скасовано. Але про реформу Ющенко не випустив ані пари з вуст.

П’яте – теза Ющенка про необхідність збільшення “прохідного бар’єру” для партій на парламентських виборах була сприйнята в його оточенні як заклик до дії і вже наступного дня у парламенті було зареєстровано законопроект із відповідними змінами до виборчого законодавства.

За діючою в Україні нормою партіям треба заручитися підтримкою 3-х відсотків виборців, щоб потрапити до парламенту. З ющенківського ж оточення виходять пропозиції про збільшення “бар’єру” до 7-ми або, навіть, до 10-ти відсотків.

Свого часу ОБСЄ різко розкритикувала українського колегу – грузинського президента Саакашвілі – за те, що той не дав зменшити “прохідний бар’єр” з існуючих 7%. Організація з безпеки та співробітництва в Європі заявила, що такий високий “бар’єр” не сприятиме представленню у парламенті Грузії всіх думок, існуючих в країні. Натомість, семивідсотковий “бар’єр” призводить, фактично, до однопартійної системи влади. Саакашвілі не зважив на думку ОБСЄ. Очевидно, Ющенко цей приклад намагатиметься повторити.

Хоча 7%-бар’єр – це голоси близько 1,5 мільйона українських виборців (залежно від явки громадян на вибори), які у випадку запровадження такого “бар’єру” позбавляться свого представництва в парламенті. Натомість, їхні голоси “автоматично” перейдуть до партій, за які вони зовсім не голосували.

Якщо вірити українським соціологам, то у випадку збільшення “прохідного бар’єру” з 3-х до 7-ми відсотків, у Верховній Раді 2006-го року опиняться тільки три партії: “Наша Україна” Ющенка, Партія регіонів Януковича і “Батьківщина” Тимошенко. Прибічникам комуністів, соціалістів, “зелених” і Литвина прохання не турбуватися.

Колись Кучма говорив, що до нього існує лише одна опозиція – комуністи (бо тільки вони з опозиціонерів були тоді достатнім чином представлені у парламенті). Тепер у Ющенка буде нагода говорити, що до нього є лише одна опозиція – Янукович. Тобто: або підтримуєте “двічі несудимого”, або мене. Іншого не дано. Що ж, це абсолютно в дусі “помаранчевого” Майдану. І в дусі кучмізму, який культивував зручну опозицію до свого режиму.

Шосте. Як і за Кучми, за Ющенка на Майдані з’явилася VIP – зона. Тобто, територія, куди можна потрапити лише обраним. Але за Кучми ця зона була набагато меншою за площею. Саме тому, наприклад, під час святкування нового 2001-го року речниця УНСО Тетяна Чорновіл встигла розповісти на Майдані Леоніду Кучмі все, що вона про нього думає. Тепер до “тіла” матимуть доступ лише за списком.

Сьоме. Ющенко обіцяв, ще на відміну від Кучми “не штампуватиме нагороди відрами”. Але з маси нагород, які на День Hезалежності Ющенко щедрою рукою роздав громадянам, вразила одна – відзначення президентом члена Центральної виборчої комісії Руслана Князевича.

Того самого Князевича, який українському загалові відомий тільки тим, що минулого року не погодився із рішенням ЦВК про обрання президентом Януковича і сприяв на своїй посаді обранню на посаду президента Ющенка. “Маленькому українцю”, який стояв на Майдані восени минулого року, цей вчинок Князевича запам'ятався як вияв власної позиції. Не набагато мужнішої, ніж позиція селянина на Сумщині, який збунтувався проти фальсифікацій виборів сільською виборчою комісією. А тепер українець, який прийшов на Майдан відзначити 14-ту річницю незалежності, вже має звикати до інших месeджів, наприклад: “Ти - мені, я - тобі”?