Церемонія відкриття зимових Олімпійських ігор у південнокорейському Пхенчхані («UA:Перший» транслював її вдень 9 лютого з повторенням у записі наступної ночі — на жаль, уже з рекламними паузами) залишила майже позитивні враження.

По-перше, сама церемонія. Останніх років церемонії відкриття всіх зимових Олімпіад транслюють кожна свою наскрізну ідею. У Ванкувері 2010 року такою ідеєю була єдність у різноманітності, канадські розмаїття й різнобарвність. У Сочі 2014 року це була, звісно ж, (здогадайтеся з трьох разів) російська велич і тяглість від СРСР. Надування щік. У Пхенчхані такою домінантною ідеєю була технологічність на межі з футуристичністю. Картинки спортивно-художнього дійства найбільше нагадували картинки на моніторі комп'ютера, й часто-густо неможливо було помітити, де закінчується реальне й починається віртуальне. Люди — учасники постановки — не лише розчинялися в тих зображеннях; дуже часто навіть не було видно ані їхніх облич, ані їхніх фігур. Вони були невидимими елементами загальної картинки, мов ті точки, з яких складається зображення на тому ж комп'ютерному моніторі.

Можна, звісно, сперечатися, чи таким уже веселим було б отаке майбутнє з його повною деіндивідуалізацією й повним підпорядкуванням людей технологіям, але, якщо не шукати підтекстів, видовище було фантастичним. Режисура, добір картинок та кольорів, виконання — усе було бездоганним. І, на відміну від Сочі, все бездоганно спрацювало, не було жодних помітних глядачам накладок.

А ще церемонія вразила своєю незатягнутістю — ані на мить не виникало враження: «Ой, як же воно довго». Ба більше: організатори й автори сценарію церемонії спромоглися зробити неймовірне: незатягнутими вийшли навіть офіційні фрагменти церемонії із їхніми неодмінними промовами, винесенням прапорів тощо. Лаконічними й динамічними вони вийшли.

Коли настав час кульмінації — запалення олімпійського вогню, вражені видовищем українські коментатори навіть вигукнули: «Невже олімпійський вогонь запалюватимуть живі люди, а не дрони та роботи?». І, як на мене, в цьому була велика символічність: так, високі технології, так, доріжка до факелу, що раптом піднімається, мов до неба, так, «ліфт», що підносить запалений вогонь до самої верхівки факелу. Але несли той факел, передавали одне одному, запалювали вогонь люди. Немов промовисте нагадування: хоч би якими були технології, а керуватимуть ними люди, хазяями й розпорядниками тих технологій залишаться люди.

Коментували дійство Тетяна Терехова та Дмитро Лазуткін, співкоментатором був біатлоніст, учасник кількох Олімпіад Андрій Дериземля.

Перед подією саме коментування викликало найбільше побоювань: надто великим є глядацький досвід того, як коментатори можуть дощенту зіпсувати враження. На щастя, ці побоювання не виправдалися. Точніше, майже не виправдалися.

Спочатку все було досить сумно: як і зазвичай, коментатори ніби вичавлювали з себе кожне слово. Але швидко розігрілися, й надалі коментування було живою, досить емоційною розмовою. Неможливо було не помітити величезний прогрес у мові — як у лексиці, так і в граматиці. Кричущих помилок практично не було (припуститися нечастих обмовок може хто завгодно). Спало навіть на думку: може, й коментатори зробили свій внесок у те, що загальне враження виявилося таким позитивним?

Бо цього разу майже не було пустопорожніх реплік. Цього разу коментатори не вивалювали на глядачів тонни сміттєвої інформації. Майже все було цікавим, інформативним і доречним. Не затеревенювали коментатори й музичні номери, а виступи офіційних осіб не переповідали у стилі «казала-мазала», а перекладали, за що теж велика подяка.

І все ж... Якби довелося ставити коментаторам оцінку за старою шкільною системою, це не була би п'ятірка. Четвірка — можливо, навіть із мінусом. Бо зовсім позбутися застарілих хвороб коментатори так і не змогли.

«Як там усе насправді, що відчувають спортсмени та вболівальники?» — раптом спитала Терехова в Дериземлі. Відповідь на це запитання була заздалегідь відомою, оскільки а) всі відчуття є суто індивідуальними, й розписуватися за всіх спортсменів ніхто не зміг би, б) подібні відчуття дуже важко змалювати словами й в) по-справжньому розкривати душу перед кількамільйонною аудиторією геть чужих і незнайомих людей, зрозуміло ж, ніхто не став би. Повірте, це не прискіпування, бо тема «а що відчувають спортсмени?» у виконанні Терехової проходила через усю трансляцію наскрізним рефреном і чи не найяскравіше з-поміж усього іншого врізалася в пам'ять. При тому, що, окрім загальних пафосних і банальних слів, ніяких інших відповідей завідомо не передбачала, а отже, провокувала й провокувала співкоментатора на банальності. Втім, одного разу сама ж Терехова й відповіла (навіщо тоді було питати?): «У величезній черзі вони стоять».

Було сказано, що нібито було навіть трохи змінено назву міста Пхенчхана, щоби його не плутали з Пхеньяном — столицею Північної Кореї. Чи справді це так — а чи лише було дещо змінено транскрипцію назви міста латинською абеткою?

Виявилося, що «птаха Фенікс (от саме так: птаха. - Б.Б.) — один з традиційних персонажів корейської міфології». А я, наївний, досі так і вважав, що Фенікс — то аж ніяк не корейське ім'я. А ще Терехова згадала про «еліанську культуру». Здогадалися, що воно таке — ті еліанці? Давньогрецька культура — от що!

А Лазуткін постійно розповідав то про «тридцять тищ глядачів», то про «тища дев'ятсот» якийсь там рік.

«Ця Олімпіада (не лише церемонія відкриття, а загалом уся Олімпіада. — Б.Б.) буде високотехнологічною», — додала Терехова; що це мало означати — здогадуйтеся самі. Вона ж потішила глядачів згадкою про «хор РейнбОу» — от саме так, із наголосом на О.

«На Олімпіаді 1948 року в Лондоні вперше виступила збірна Кореї», — просвітила глядачів Терехова; нині відбувається зимова Олімпіада, 1948 року в Лондоні була літня, коли корейці дебютували саме на зимових Іграх — так і залишилося невідомим. «Тричі Пхенчхан намагався здобути право...» — почав був розповідати про цікавий та значущий факт Лазуткін, але Терехова перервала його на півслові, щоби вчергове спитати в Дериземлі про «а що відчувають спортсмени». Натомість згодом сама Терехова розповіла: «Корея двічі намагалася... їй удалося прийняти Олімпіаду». А, перепрошую, літні Ігри в Сеулі 1988 року?

Дериземля: «Можливо, ми доживемо до того часу, коли в Олімпійських іграх братимуть участь не лише люди, а й роботи. Чи знайдеться у спорті майбутнього місце людині?» Зовсім недоречно пригадалася пародія Александра Іванова на Роберта Рождественського: «Неужели в тридцатом веке тоже будут дрова лямзить?» Тему підхопила Терехова, відповівши: «Це вже — нанотехнології". Інтелектуальненько так вийшло.

Розповіли коментатори про те, що обидві корейські команди йшли під одним прапором. От тільки не сказали, що то за прапор — а от його глядачі якраз цілком могли й не розгледіти. А це був білий прапор із силуетом Корейського півострова — без кордону. Розповіла Терехова й про те, що північнокорейським спортсменам подарували мобільні телефони, але може статися, що через санкції проти їхньої країни вони не зможуть їх забрати. Тут виникло цілих два запитання, що так і залишилися без відповіді. По-перше, що то за санкції такі — а чи знову якісь підступи світового імперіалізму? Надто вже доброзичливо розповідали коментатори про Північну Корею. По-друге ж, а чи існує в Північній Кореї мобільний зв'язок як такий, чи його не заборонено? І, до речі — отут це було б саме до речі — коментатори могли б спробувати спрогнозувати (а чи пофантазувати — стисло, двома реченнями), як сприймуть північнокорейські спортсмени те, що побачили в Південній Кореї. Чи буде це момент прозріння, а чи зазомбованість є такою, що єдиною реакцією на будь-що буде «все погано»?

Парад країн-учасниць. Щодо більшості країн, коментатори давали точну, стислу й значущу інформацію: хто несе прапор, скільки спортсменів, у яких видах спорту вони беруть участь. Але деяких моментів вони забувалися й починали довгі розмови про «глобус України», тобто про українську збірну, її чесноти й усе таке. Тож про деякі країни вони згадували вже постфактум, поспіхом й одним словом: мовляв, за цей час, поки коментатори пішли в себе, пройшли делегації країн А, Б, В та Г. Серед цих «А, Б, В» виявилася, зокрема, Польща. І майже виявилися олімпійські атлети з Росії: про них було сказано навздогін, дуже стисло й виключно про те, що допінг-скандал триває, й це надовго. А от цікаво: чи знає більшість росіян, що, за «очищеними від допінгу» результатами, в Сочі Росія посіла шосте місце, а зовсім не «всіх порвала»? Чи повідомляють про це російські ЗМІ? Що ж до таких провалів у коментуванні, то під час них коментатори розповідали про цікаві факти — от же в чому річ! От тільки розповісти про них цілком можна було б під час іншого епізоду церемонії.

Розповіли коментатори про те, чому прапор Канади виносили двоє людей, хлопець та дівчина — це були фігуристи, що складають пару. А от про те, чому прапор із Корейським півостровом несли двоє хлопців, коментатори не розповіли й навіть уваги до цього не привернули.

Нарешті, під час запалення олімпійського вогню вони називали імена й титули учасників церемонії. Запалювала вогонь Йон А Кім (або Юна Кім — ім'я її пишуть по-різному). Коментатори сказали, що вона — фігуристка, й забули вточнити, що вона — ще й олімпійська чемпіонка Ванкувера та срібна призерка Сочі.

...А після репортажу про церемонію відкриття був репортаж про змагання з фігурного катання. Й оце був аут. Повний і безповоротний. Дві коментаторки не змовкали ані на мить. Ні, це не гіпербола: вони не змовкали в абсолютно буквальному розумінні. Й розмовляли нібито не про погоду й не про природу — про щось близьке до теми, але пригадати, про що саме, за хвилину було вже неможливо. Абсолютно точно можна було сказати, що вони практично не коментували дані конкретні виступи спортсменів — за деякими винятками. Але застосоване ними ноу-хау так і провокувало зняти перед ними капелюха й тут саме його з'їсти. Зазвичай фігуристи виступають під музичний супровід; цього олімпійського циклу в усіх видах цього спорту нарешті було дозволено музичний супровід із вокалом. Так от: той музичний супровід було зроблено тихесеньким-тихесеньким — майже нечутним. Щоб не заважав коментаторкам щебетати. Тож виглядало так, ніби їхнє щебетання й було тією музикою. Високі технології, й справді...

Фото: «UA:Перший»