Бурхлива історія життя львівського співака Василя Сліпака і воїна з позивним «Міф» так само бурхливо викладена в годинному документальному фільмі про нього, переглядаючи який глядач без зупинок, галопом, несеться з музичного дитинства Василя, крізь його сенсаційну юність, до приголомшуючої молодості, де було місце для оперної слави, жіночої уваги, Майдану і, врешті, війні, як завершального етапу земного перебування людини, згустку енергії, таланту і з почуттям любові до України-понад-усе.

Вже від початку історія подається у надзвичайно насиченій і динамічній структурі. Архівні кадри йдуть в стик з коментарями українських викладачів та друзів Василя, читанням перед французькими дітками казки про Джельсоміно й її анімованої візуалізації, а на додаток, звісно, йде військова документалістика. І – ніякої води! Це все, так би мовити, змішано і збовтано в одному шейкері. Хоча, треба сказати, смак кожного інгредієнта відчувається виразно і зрозуміло. Наприклад, про голос Василя глядач дізнається з убивчою силою однозначності безапеляційної експертної оцінки: унікальний для чоловіків контратенор – найвищий альтовий голос – з безпрецедентним поєднанням низького голосу, баритону, що у Франції, після виїзду співака у мандри світом, «збагатився» бас-баритоном, найнижчим голосом, і проявився у всій своїй величі в партії Мефістофеля з опери «Фауст». Потім глядач наочно знаходить підтвердження фізіологічної довершеності героя, який мав атлетичної статури 2-метрове тіло красивого і харизматичного чоловіка, від чого, за твердженням польської співачки-партнерки Василя, «жінки падали як мухи».

Революція гідності сильно поміняла Василя, і фільм дає це зрозуміти у повній мірі: його російськомовна дівчина каже про це з відчутним негативом, характеризуючи появу у нього жовто-блакитних стрічок як чогось надмірного і божевільного; інші французькі друзі розказують про захоплення Василя волонтерською діяльністю, організацією благочинних концертів для збору коштів на потреби Майдану, щонедільних мітингів на вулицях Парижу, і все це – як прояв відповідальності людини, що відчувала себе невід’ємною частинкою далекої, але незабутої батьківщини.

Характерна деталь – Василь почав співати важкий рок, таким музично-естетичним чином реагуючи на енергію спротиву українців під час зими 2013-2014 років; поголив голову, зостаючись із чубом; одягся в національне; і розірвав стосунки з дівчиною, що не підтримувала його збуреної душі. А відтак записався добровольцем і пішов на фронт…

Вся ця історія більше нагадує поле бою, аніж життя звичайного хлопчика зі Львова. Кадри-вибухи, коментарі – кулеметні черги, снайперські постріли коротких характеристик і смерть від кулі наприкінці. Тобто Василь Сліпак насправді був так само незвичайним, як і виглядає розповідь про нього, дещо сумбурна, швидка і рухлива. «Міф» навмисно зроблений таким. В ньому, як у динаміці, акумулюється маса, сила, імпульс та енергія. Він постає уособленням механічного руху, з тою лишень різницею, що його джерелом є Божа іскра в грудях Василя.

Вигадлива динамічна структура – намагання зобразити бурю в душі, існування Василя в цьому світі, якому він цілком відповідав, а позатим – збагачував. І саме через зникнення такого потрібного світові загалом і Україні зокрема енергійного і талановитого чоловіка маємо нарікання його знайомих на його безглузду, з їх точки зору, смерть. Та, певно, смерть не буває безглуздою, бо все в руках Бога, в якого Василь вірив і єдине кого боявся, маючи релігійне мислення і чіткість уявлення про потребу життя і його сутність.

Власне, Василеві пощастило з режисерами свого панегірика. Леонід Кантер та Іван Ясній – одні з кращих в українській документалістиці, й без того багатій на кращих. Більше того, попередній фільм режисерського тандему, «Добровольці Божої чоти», став певним цензом якості фільмів про російсько-українську війну. Кадр з «Добровольців…» (а може й не один), що з’являється десь посеред «Міфу», – це такий собі місточок між геройством кіборгів та Василя Сліпака, момент спадкоємності, необхідний для поєднання важливості, жертовності та цінності жертви. 17 місяців Леонід та Іван творили фільм, зшиваючи його з сотень подій, десятків коментаторів, локацій у Львові, Києві, Парижі та на фронті, з фотографіями та відеозаписами, виступами на сцені та висловами в барі. А у фіналі вони дали справжній фінал життя Василя, чого, здається, не було ще ніколи і ніде за всі 120 років існування кінематографу, що є цілковитою містикою і натуральним шоком: останній бій Василя, так сталося, знімав один з воїнів, маючи на собі щось подібне до GoPro, фільмуючи рейд групи, початок зіткнення з противником, тактичний малюнок бою з перекатами, поранення бійця, його евакуацію і, ще в «червоній зоні», надання медичної допомоги, процес реанімування, масаж серця і… мовчання побратимів над уже бездиханним тілом…

… Ймовірно фільм можна було б зробити й інакше. Наприклад, розтягти в часі, зменшити темп, заглибитися в музику, співану Василем, стосунки з жінками, закоханими в нього, і поденно розкласти перебування «на нулі». Можна було б зробити цілий серіал. Але Василь не був «почекуном» і життя його не було довготривалим, тож фільм саме це і продемонстрував – з юнацьким максималізмом, зумисно рваним ритмом і експресією, правильно міфологізуючи велику людину й українця, що жив, мов горів, і свідомо віддав усе, що мав, за те, що любив.

Фото: кадри з фільму