Як правило, про такі фільми не пишуть. Якщо у великої студії трапляється «прокол» і фільм з якоїсь причини «не виходить», його прокатують тишком-нишком, аби мало хто побачив. Національна кіностудія імені Олександра Довженка, наразі очолювана Олесем Янчуком, вже кілька років не випускала кінострічок, перебуваючи в перманентній стагнації. «Казка про гроші» — перша за цей час. Але схоже, краще б вона була останньою. Принаймні, в такій якості.

Один із нещасних довгобудів, «Казка…» дісталася нам від старої влади. Вона є креатурою проекту ще з далекого 2-го пітчингу Держкіно, проведеного наприкінці 2011 року. Тоді стрічка й називалася інакше — «Йом-Кіпур, або Судний день», як і твір Володимира Короленка, покладеного в основу. Проект проходив у категорії «дитяче кіно», а його перший режисер і сценарист Віктор Гресь ще на пітчингу говорив про сподівання зробити «різдвяну казку для дітей і дорослих». Бюджет складало 100 % державне фінансування в обсязі 12 мільйонів 10 тисяч гривень. Але пертурбації в країні й затягування з фінансуванням відтермінували роботу над фільмом, а невдовзі в режисера стався серцевий напад і зйомки взагалі заморозили. 8 лютого 2016 року в Держкіно затвердили зміну режисера, у зв’язку з довгою хворобою останнього, і стати новою режисеркою було доручено доньці пана Віктора, Анні Гресь. Проте 16 вересня того ж року режисерку проекту поміняли вдруге, тепер на Олесю Моргунець-Ісаєнко.

Основною проблемою фільму, як стверджували інвестори і творці, було вкрай нерівне й невчасне фінансування — за рахунок збільшення в країні курсу долара, бюджет фактично зменшився втричі. На залишок від попереднього фінансування, та ще й поділеного на три, зробити велике кіно було без шансів. Адже була потреба перезняти вже відзнятий матеріал і дозняти новий, озвучити, написати й докласти музику, зробити DolbyDigital, провести кольорокорекцію й відтонувати зображення. Щоб кіно про зловживання владою, показане через метафору, коли мірошник стає шинкарем, сприйнялося адекватно й серйозно і дітьми, і їхніми батьками. Не вийшло, нічого не вийшло.

Геройство нової режисерки викликає повагу, але не витримує критики — її просто кинули під танк, щоби з-під нього витягти вже розчавлену і спробувати її оживити… Від першого ж кадру було зрозуміло, що глядача чекає довготривала подорож крізь сон, утім, із очевидною добре зробленою народною музикою. І «очікування» цілком справдилися. Затяжні — на хвилини! — кадри, статичні плани і всуціль театральна манера підходу до творення. І так — однаково! — від сцени до сцени. Режисури як такої просто не видно. Камера або не рухається, прибита цвяхами, або рухається дуже повільно, мов сомнамбула. Видається правдивою страшна підозра, що режисерки в момент фільмування взагалі не було на майданчику. В будь-якому випадку незрозуміла концепція — ввести глядача в транс? Приспати, щоб не бачити продовження? Чи перевести на інший рівень сприйняття, але який?

З акторами така ж халепа, якщо не гірша. Виконавець головної ролі, мірошника Левка, Андрій Ісаєнко, енергетично був прямо протилежний тому, ким жив у «Кіборгах» — хвацький і сміливий там, він у «Казці…» повільний та ледачий і виглядає переляканим, зі скутою мімікою, абсолютно не здатний втілити образ, аби було цікаво й весело за ним спостерігати, що, власне, вимагалося на основі цікавого й веселого першоджерела. Ця ж дивина спіткала й чудового актора Дмитра Суржикова в ролі підсипка Гаврила — цілковито ходульна роль, де штампи у грі п’яного чоловіка читаються саме як штампи й не працюють, бо в них не віриш. Такий самий «штампований» вийшов і чорт Хапун у виконанні Олександра Кобзаря. Підведені очі, пейси й часом поява кістяних рук працюють на образ, але образ не працює на глядача. Звісно, коли в актора не придумані заготовки, якісь дрібнички, що впадали би в око, й режисер не допоможе. Але режисер і не намагався нічого зробити, байдужо чи безсило спостерігаючи збоку за «картонними» дійовими персонажами. Єдиний, хто додавав енергії в ледь жевріюче вугілля фільму, — це Михайло Кукуюк в образі шинкаря Янкеля: цю експресію та іншим би трошки (у «Свінгерах», де Кукуюк грає одну з ролей, саме на його експресії все й трималося). А наприкінці фільму саме він видав ледь не єдиний дотепний жарт у цій комедії (!): «Не хитруйте з євреєм, інакше це ж тавтологія якась буде».

Загалом, дивно й показово, що іронічна й саркастична річ доброго письменника Короленка не спрацювала в момент перенесення її на екран. Та комедію в принципі складно зробити, бо для цього потрібні вагомий досвід і відчуття матеріалу… і все інше, необхідне для створення кіно, чого були позбавлені творці «Казки про гроші», а саме грошей у них, смішно, не було в першу чергу.

Цікаво, що за п'ять хвилин до фіналу фільм несподівано ожив (режисер повернувся?), в акурат із моменту, коли мірошник прокидається й вирішує все налагодити й не допустити до того, що йому, дякувати Богу, лише наснилося. Темп збільшився, камера активніше зарухалася, почали мінятися плани. Склалося таке враження, ніби саме в цей момент і відбулася друга, етапна заміна режисера, й нарікання на Олесю Моргунець-Ісаєнко були даремними. Музика зазвучала яскравіше, і все завершилося хепі-ендом…

Головна позитивна і, безсумнівно, рятівна частина фільму, якщо взагалі доцільно говорити про порятунок такого, — це музика, яка була створена Оксаною Моргунець, Максимом Паламарчуком та Іриною Скрипниковою й виконана гуртом Mavka. У ці моменти життя заповзало до мертвого, але на несуттєві кілька десятків секунд, і по закінченню звуків знову залишало сам на сам із тяжкими міркуваннями про те, чи потрібна кінокритика, якщо є таке кіно.

Фото: kinotur.ua