Дев'ятого листопада в широкий прокат вийшов повнометражний режисерський дебют Марини Степанської. Фільм брав участь у головній конкурсній програмі 52-го кінофестивалю у Карлових Варах та національній конкурсній програмі 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю.

Українське кіно не просто виходить у прокат німими свідками розвитку. Воно починає промовисто конкурувати саме з собою: «Стрімголов» цілком може стати, приміром, суперником «Будинку “Слова”». Якщо «Будинок “Слово”» — однозначно один із найкращих, то який «Стрімголов»? Полемічний, і це прекрасно. Коли кіно вимагає слів, це робить його подвійно суспільно важливим, бо можна поговорити, подискутувати — порозкидати бісер, приваблюючи до розмови — і до фільму! — більше спікерів, глядачів, ґав. Таким чином, принаймні, зменшити кількість тих, хто дивується статтям про українські фільми, з округленими очима питаючись — «а де вони?». Панове, читайте й дивіться!

«Стрімголов» здатний збільшити кількість подібних розмов на порядок. І співрозмовники з піною на вустах ламатимуть списи, доводячи один одному протилежні думки. Бо мова — про життя, яке оточує всіх нас, про дійсність, яку, втім, кожен сприймає по-своєму і яка має винятково особистісні ознаки. «Стрімголов» показує це життя «ручною камерою», в динаміці, сучасною мовою молоді, без «літературщини», академізму і, головне, без нотацій. Але водночас проблематика фільму наштовхує — мусить наштовхувати — на аналіз побаченого і на спробу провести відчуття через пори душі.

Хлопець, герой фільму — колишній «нарік», плюс якого в тому, що він не «кінчений». Він пройшов курс лікування, йому стало краще, він вийшов… але не має певності, він більше не знає себе й собі не вірить. Він живе відлюдькувато, за містом, разом зі своїм пристарілим татом. Його майбуття — непролазний густий туман непевності. Допоки він не зустрічає її, красиву дівчину зі свого минулого. Почуття, невідомі до цього, заливають фундамент зневіри та сумнівів. Здавалося б, життя налагоджується, тупе людське «все буде нормально» — справджується. Чи так це? Чи варто вірити в небо й можливість злету, якщо до ноги прив’язана гиря залежності від землі?

У цей момент, коли фільм доходить до оптимістичного бачення прийдешнього, герой промовляє спіч неймовірного песимізму. Кажучи, що нічого не буде доброго, що я насправді «кінчений», і зв’язати зі мною життя — означає кинути себе в безодню страждання… Питання — для чого він таке каже, коли, здається, з’явився шанс на щастя, а він його руйнує? Отут і виникає полеміка. З одного боку, його промова звучить якось надумано, претензійно, по-юнацьки, з максималізмом, із-за спини якого визирає бажання «переконайте мене у зворотньому». А з іншого боку — це може бути чистий альтруїзм, незрозумілий лише через те, що нічого подібного ніхто раніше не виявляв. Цілком можливо, що й сам режисер не знає відповіді на запитання, проте вкинута в голову глядача ситуація нагадує бомбу, яка розривається сотнями уламків-думок. І одна з перших — про любов та її суть: чи варто когось любити, якщо ти — хворий, якщо знаєш, що хвороба змусить ближніх, коханих бігати навколо тебе, хвилюватися, страждати і врешті так і не отримати релаксації видужання, а навпаки — гробову дошку? Адже любов — це віддавати, а не брати. А що може віддати хворий? Себе. І це відповідь, яку даватиме той, інший, хто перебуває з іншого боку, навпроти хворого… Напевно. Мабуть. Бо так чи так це розмова не тільки про егоїзм та альтруїзм, не тільки про давати-віддавати, а про різне сприйняття любові, яке — неоднозначне. І цю неоднозначність режисерка фільму всюди підкреслює.

Режисерка, Марина Степанська, проявляє третій — після реалізму технічного й любові неоднозначної — пласт фільму, соціокультурний. Адже дія відбувається десь за рік після перемоги Майдану, вже в 2015-му, що читається в окремих дрібних деталях, розкиданих на шляху сюжету й руху героїв по ньому. Одна з них впадає в око: коли герой танцює в клубі під пісню гурту «Ляпіс Требецькой» «Воїни світла», та потім байдуже проходить повз натовп, абсолютно позбавлений ентузіазму. Звісно, може, це такий герой, індиферентний, нарік, все ж таки. Але тут не той випадок — через нього режисерка промовляє про загально притлумлений ентузіазм, про спад емоцій, що вже не палають світлом «воїнів добра». Це натяк на апатію, навіть не натяк — точна вказівка, що все змінилося, що людей потрібно осяювати знову і вже в якийсь інший спосіб. Інакше перемога стане програшем, і це проявляється ще і в інший спосіб — через героїню, яка збирається їхати з України до ситої Німеччини, хоч там російська пропаганда втовкмачує німцям зовсім іншу інформацію, прославляючи «дракона» з «кам'яним серцем»… За думкою режисера, фінал і мусив бути таким — що героїня таки втікає звідси. Але ні, такого фіналу немає. Певно, якась примарна надія ще залишається.

Протиріччя в усіх трьох пластах фільму — це боротьба всередині самої людини, всередині українця, який живе, оточений драконами обставин, зберігаючи жевріюче світло у глибинах серця, не знаючи, чи вірити в краще майбутнє, чи, може, й даремно не сподіватися на нього, адже впасти згори болючіше, аніж жити тільки мріючи про вершину. Чи ні?

Могутній фінал — жирна лінія, що розводить глядачів по різні боки барикади. Переконані песимісти показують на розбитий стакан, оптимісти уявляють процес наповнення стакану по-християнськи, через біль і страждання. Гадаю, реалісти стануть на бік оптимістів, адже інакше не може бути, інакше неможливо в нашому світі, в нашій країні, й хеппі-енди бувають лише в кіно, а «Стрімголов» апелює до реальності реалістичними засобами, здираючи лицемірну маску надії на рожеві замки. Хочеш щось зробити — люби безоглядно, без вагань, усім серцем!