За недовгу історію свого існування канал К1 вже добряче відгодував глядача різноманітною телевізійною продукцією власного виготовлення. Щоправда, лозунги про “культ першості”, що розвішані по вагонах метро і промовляють з рекламно-промоційних заставок каналу, лише тішать слух і роздрочують так поки що й не зреалізовані каналом бажання, оскільки не мають жодного стосунку до реальності. Більшість iз того, що представлено до глядачевого сприйняття, виявляється спрямованим не назовні – до традиційного середньостатистичного реціпієнта-любителя-телевізора (чи набундюченого представника бажаної керівництвом фокус-групи), а всередину – обмежуючись вузьким колом причетних до створеного абсурдного продукту в приємній обгортці. Подібна позиція нагадує уроборос, змію, яка кусає себе за хвіст. Щоправда, це аніскільки не уособлює вічність. Лише вічний кайф, який отримують безпосередні учасники цього процесу. На жаль, глядачі ними не є.

Якщо Микола Вересень (програма «21 вересня») завжди відзначався дещо пихатим поглядом на навколишню дійсність, побудувавши на цьому філософію стосунків з запрошеними до інтерв’ю особами (і ця константність навіть заспокоює), то наївний, псевдоіронічний і замішаний на пафосній самозакоханості погляд більшості журналістів інформаційної служби («Один день», «Один тиждень») видається не лише необґрунтованим, але й дискредитуючим. Розмови з інтонацією Парфьонова без наявності власне Парфьонова (чи співмірної з ним у плані професійності фігури), скоріше, гнітять, ніж наснажують, народжуючи відчуття клонованості та навіть злочинності процесу. Цікава розповідь, на жаль (і це ми могли добре бачити на прикладі сюжетів НТВ, в яких йшлося про Україну), жертвує правдою та об’єктивністю заради красиво побудованої фрази. Лицемірне “торкатися депутата, чи не торкатися” (сюжет про депутатську недоторканність, що вийшов на К1 в день одного з парламентських бойовищ), чи інтерв’ю з політтехнологом, який заявляє, що усі бійки – лише шлях до ховання інформації про справжні причини і наслідки вступу до Світової організації торгівлі (так і хочеться в журналіста, який, між тим, продовжує смакувати саме депутатський безлад, спитати “які саме наслідки?” Чи це, здається, не цікавить і К1?!) - є свідченнями переважання вектора розважальності над інформативністю, чи, боронь Боже, аналітичністю. Вони лише цементують на думці про невідповідність журналістського погляду тому, що відбувалося в країні, відбувається в країні і невдовзі відбуватися почне.

На фоні масштабної зарозумілої самовпевненості, що заполонила простір каналу, оазою самоприниження видається програма “Своя роль”, у якій відома журналістка Ірина Гордійчук розпитує знаменитих діячів радянсько-російської культури (поки що – кіно) про всяке різне, творчу діяльність і особисте життя. Ті три випуски, що вже встигли вийти за недовге життя каналу К1 в ефірі, були присвячені розмовам з “великим і жахливим” Микитою Михалковим, артистом українсько-київського походження Сергієм Маковецьким і режисером Андроном Кончаловським. З найперших хвилин їх ефіру (можливо, навіть, ще із анонсуючих роликів) у повітрі відчувалося щось недобре, як від прощання з ілюзіями. Подібний формат – розмови з відомими в творчому плані людьми – Ірина Гордійчук багато років робила на каналі «ТЕТ», доки він не став жертвою російської медійної експансії СТС, у програмі “Ім’я”. Можливо, це туга за втраченим, але тоді балачки з діячами культури виглядали багато приємнішими й більш цілісними, менш амбіційними за «картинкою» і більш по-людськи за змістом, ніж це відбувається зараз. Тоді вільність і необов’язковість теревенів, які спрямовували, наближали погляд на людину, а не на її брендове ім’я (всупереч, можливо, назві передачі), породжувала атмосфера громадського місця, якоїсь події, у яких найчастіше відбувався запис передачі. Саме ця атмосфера разом із пізнавальним елементом давали індульгенцію навіть банальним запитанням і банальним відповідям.

Зараз конденсоване повітря темної студії К1, з світлою плямою висвічених літер логотипу програми, навпаки, підкреслює кожну помилку ведучої (чи все ж таки продюсера, що найімовірніше?) і не дає можливості гостю вирватися з пут створеного навколо нього інформаційного поля, байдуже, відповідає воно його сутності чи ні. Ані інтерв’юер, який обмежений у своєму виборі запитаннями з жіночих чи бульварних видань (спрямування погляду на творчість за такої мети програми видається більшим прорахунком, ніж спрямування погляду на сім’ю, скандал, кулінарію чи моду), ані інтерв’юйований (що сидить в концтабірних телеумовах) в подібній ситуації не демонструють задоволення від проведеного в студії часу. Перший – оскільки змушений перетворювати свою роль на дублювання вже вимовленого, другий – оскільки продовжує тримати на обличчі маску, що її цвяхи замацаних питань ще міцніше прибивають до кістки черепа. Найяскравіше це неспівпадіння в манері задавати запитання (дещо принижуючи свою позицію, намагаючись підіграти образу гостя) і відповідати на них виявилося в останній на сьогоднішній день передачі Ірини Гордійчук, героєм якої став Андрон Кончаловський. Якщо Микита Михалков з насолодою будує собі образ православного великодержця й дуже тішиться, коли отримує можливість побавитися в нього, якщо Сергій Маковецький м’яко погоджується з запропонованим йому варіантом розвитку розмови, то Андрон Кончаловський, виявляється, міцно тримається себе, не дозволяючи уводити свою персону в сторону певних тем, прагматично і жорстко припиняючи дружньо-обожнюючі закиди журналіста. Це перетворює півгодинну передачу на формальне споглядання за героєм, який здебільшого відбивається від запитань, немов від надокучливих мух, замість того, щоб розумно й цікаво міркувати на самоті чи вести з ведучим діалог на рівних, як це мало б бути в ідеалі.

Очевидно, що для Ірини Гордійчук, розумної і обізнаної (у тому числі – в кіно) людини - це знову не її формат, занадто для неї гламурний. І це при тому, що насправді програма на фоні більшої кількості продукту наших телевізійників – цілком пристойна, але саме тому й дратує, що не більше того, незважаючи на очевидний потенціал ведучої.

Щоправда, подібна збочена форма якнайкраще відповідає назві передачі і лозунгу каналу. Це дійсно “Своя роль” і дійсно “культ першості». Пересічний глядач цієї програми не знає, всупереч телевізійникам, що навіть для того, щоб тільки домовитися з приводу інтерв’ю з персонажами такого калібру, журналісту насправді треба користуватися в них певним авторитетом - саме як професіоналу. Тож для такого глядача герой «Своєї ролі» перетворюється на головного і єдиного персонажа мексиканського серіалу, а ведучий, який сидить поруч – лише на «підставку для мікрофона», якщо скористатися телевізійним тусовочним сленгом.