Останні тижні були багатими на вкрай неоднозначні події. Події, що їх багато українців сприйняли якщо не з тривогою, то з подивом та незадоволенням. На жаль, телеканали наші не надто допомогли їм позбутися подиву та тривоги й розвіяти незадоволення. Бо, як завжди, ретельно відстежували ПЕРЕБІГ ПОДІЙ, а не їхні ЗМІСТ та ЗНАЧЕННЯ, перспективи та прогнози ЩОДО САМИХ ПОДІЙ, а не в ШИРШОМУ КОНТЕКСТІ, щодо української політики та економіки в цілому.

Отже, подія перша – візит президента України Віктора Ющенка до Казахстану. Під час візиту було обговорено як питання двосторонньої співпраці, так і інші, зокрема, питання стосунків України з ЄС, НАТО та Росією. Казахстан готовий брати участь у добудові нафтопроводу Одеса – Броди до Гданська – але за умов володіння частиною його акцій. Астана готова також профінансувати добудову нафтопроводу Дніпропетровськ – термінал "Південний" (місто Южне, Одеська область) за умови, що Казахстан буде власником цього нафтопроводу. Азійська країна також висловила зацікавленість у придбанні Одеського нафтопереробного заводу. Тож, якщо Україна погодиться на ці умови – чи не означатиме це втрату контролю над стратегічно важливою ВНУТРІШНЬОЮ інфраструктурою?

Не менш цікавим був інший пункт порядку денного переговорів. Казахстан наполягав на участі України в ЄЕП із цією країною, Росією та Білорусією. Український Президент не заперечував; навпаки, він запропонував цілу низку заходів та умов, які зробили б цю ідею реальною. А напередодні візиту РНБОУ висловилася за активізацію переговорів про створення ЄЕП.

Подія друга – участь прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко у засіданні Ради глав урядів СНД у Тбілісі. Родзинкою (у поданні ЗМІ) цього візиту стала фактологічна нестиковка: пані Тимошенко заявила, що спеціально відклала була візит до Москви, щоб першу свою закордонну поїздку здійснити до Грузії. Тоді як тоді, коли візит до Росії було відкладено, це пояснювали проблемами з посівною в Україні. (До речі, участь у засіданні Ради глав урядів навряд чи можна вважати візитом до Грузії: хоч би де це засідання відбувалося, Тимошенко мала б бути там присутня). Зацікавила оглядачів і зустріч Тимошенко з прем'єр-міністром Росії Михайлом Фрадковим та їхня домовленість про зустріч найближчим часом у Москві. Переважно під таким кутом зору: як сприймуть росіяни українського прем'єра? Чи не кидатиме тінь на двосторонні стосунки відома історія з кримінальним переслідуванням Тимошенко в Росії? Щодо цього, можна, здається, бути спокійними: згадаймо той ефект, який колись справила на радянську громадськість Маргарет Тетчер, в одну мить перетворившися з ворога на всенародного улюбленця. Усі шанси повторити це має й пані Юлія – з її вмінням тримати удар, відповідати на найнезручніші запитання, не втрачати шарму та не сповзати в загальні просторікування.

Але був під час зустрічі двох глав урядів іще один момент: Юлія Тимошенко заявила, що не має наміру під час перегляду приватизації незаконно придбаних підприємств "руйнувати російську власність". Що це могло означати? Що підприємства, належні росіянам, буде виключено з розслідувань щодо законності приватизації? Що росіяни отримають індульгенцію й користуватимуться в Україні правами, якими не користуються її власні громадяни? Що питання законності принесено в жертву двостороннім відносинам? Інший малозрозумілий момент: Кабмін не має наміру спрямовувати до Конституційного Суду угоду з Росією, Білоруссю та Казахстаном про створення ЄЕП на предмет відповідності цієї угоди Конституції України. За словами прем'єр-міністра, що оголосила про це, такий крок міг би негативно вплинути на співпрацю з Росією. Отже, співпраця з Росією важливіша за Конституцію? Чи йдеться про те, щоб не подавати такого запиту саме зараз, а відкласти його на потім? Чи впевнена пані Тимошенко, що щось може змінитися, й Росія раптом змінить свою концепцію ЄЕП?

То чим же були оці от поклони на адресу ЄЕП і з боку Президента, і з боку прем'єра? Зміною політико-економічних пріоритетів України? Відмовою від європейської інтеграції, про що чомусь не було заявлено прямо? Своєрідним шантажем європейців: мовляв, не даєте нам чітких перспектив вступу до Євросоюзу включно з конкретними датами – то ми грюкаємо дверима і йдемо до Росії? Принесенням євроінтеграції в жертву більш нагальним і більш невідкладним потребам забезпечення країни енергоносіями? А якщо так, то становище на нафтовому ринку є таки справді катастрофічним? А, може, це була лише дипломатична риторика, що нічого, окрім самої риторики, не означає? Адже, за візантійськими традиціями, для Росії дуже важливим є саме риторичний бік дипломатії – й у такий спосіб сторони вирішили не дражнити гусей? Немає відповіді.

Річ ще от у чому. З одного боку, Казахстан має репутацію одного з найлояльніших щодо Росії члена СНД. І цілком не виключеним є те, що Росія намагається прив'язати Україну до себе руками Астани. Адже будь-які намагання прямого тиску на Україну з боку Росії тепер, після всього, що сталося півроку тому, викликали б лише спротив. З іншого боку, Казахстан відчуває тиск російського "нафтового краника" так само гостро, як і Україна – лише з тією різницею, що для України імпорт нафти неможливий інакше, як з території Росії, а для Казахстану так само інакше, ніж через територію Росії, неможливий експорт нафти – одного з основоположних експортних товарів країни. І, у принципі, Казахстан має бути дуже зацікавлений у тому, щоб отримати для себе інший, альтернативний шлях експорту нафти. Наприклад, через Каспійське море, Кавказ, Чорне море та Україну. (Шлях через Туркменистан – Іран – Ірак – Туреччину видається як на сьогодні цілковито нереальним . І, цілком можливо, Росія підтримує "особливі" стосунки з Іраном та "особливе" ставлення до іракського екс-диктатора, окрім усього іншого, саме задля того, щоб ці держави залишалися, по-перше, антизахідними й, по-друге, непримиренними одна до одної. Таким чином Росія забезпечує собі повний контроль над усім обсягом потоків нафти та газу з Середньої Азії до Східної Європи.) Цей шлях – із кількома перевантаженнями – буде незрівнянно дорожчий? Як знати: відомо ж, що під час транзитного проходження казахстанської нафти російською територією Росія змішує цю нафту зі своєю, нижчої якості – а отже, кінцева ціна казахстанської нафти істотно падає. То що для Астани є вигіднішим – про те знає лише вона сама.

Не викликає сумніву інше: успішність економічного розвитку України завжди буде зворотно пропорційною кількості згадувань про ЄЕП. Що успішнішою буде українська економіка – то рідше викликатимуть із пляшки цього джина, що неуспішнішою – то частіше. То, може, українська влада сумнівається в успішності своїх намірів? Може, повернення до теми ЄЕП є ознакою її, влади, невпевненості?

Перейдімо тепер до суто внутрішніх подій. Верховна Рада подовжила роботу тимчасової слідчої комісії з перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини. Тут теж не бракує того, що викликає подив. По-перше, це однобічні висновки комісії щодо необхідності змінити запобіжний захід, застосований до Бориса Колесникова, та звинувачення правоохоронних органів у застосуванні сили до народних депутатів Нестора Шуфрича, Тамари Прошкуратової та Володимира Воюша. "Единожды солгавши – кто тебе поверит?" – твердить відомий афоризм. Нестора Шуфрича неодноразово ловили на, м'яко кажучи, перебільшенні фактів, зокрема, й у цьому конкретному випадку.

У чому полягає недоторканність депутата? У тому, що його не можуть затримати, заарештувати та притягнути до суду. Чи сталося щось подібне в даному разі? Ні. Тоді виникає запитання: якщо народний депутат перешкоджає правоохоронним органам, якщо укриває від правосуддя особу, підозрювану в скоєнні злочину – що ті мають робити? Це перше. Друге: невже приковування депутатами себе до хворого, з підвищеним тиском, Івана Різака допомогло йому знизити тиск? Чи не була ця дія сама по собі такою, що провокувала загострення хвороби? Але головне – в іншому. Пригадаймо назву комісії: тимчасова слідча комісія з перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини. Майже як у радянському анекдоті: "І ми навіть знаємо, якої саме людини". Досі парламентські тимчасові слідчі комісії завжди мали цілком конкретні назви: з їхніх назв було зрозуміло, який саме випадок ця комісія мусить з'ясувати. Назва цієї комісії видається цілковито маніпулятивною, в дусі призабутих уже «темників»: ідеться про два конкретні випадки, а з назви комісії проблема постає загальною – такою, ніби порушення конституційних прав і свобод людини стали в Україні щоденною реальністю, й ніби йдеться про людину як поняття, а не про цілковито конкретних осіб.

Таким чином, нова опозиція дістала ще один аргумент на користь своїх звинувачень у тому, що політичний тиск на супротивників влади нібито чиниться скрізь і повсякчас. Невже серед пропрезидентської більшості парламенту цього ніхто не помітив, коли комісію ще тільки-но створювали? Чому висновки комісії не здобули чіткої реакції з боку того самого Юрія Луценка, якого звинуватили в неправдивості?

Ще одна парламентська подія – необрання віце-спікера Верховної Ради. Зокрема, через неучасть у голосуванні фракції "Наша Україна". Нова опозиція звинувачує цю фракцію в саботуванні роботи парламенту. Але придивімося до пропозиції, з якою виступила фракція СДПУ(о), - переобрати всю президію. Парламентська сесія завершується. До нових виборів залишилося 9 місяців. Здається очевидним, що пропозиція есдеків мала на меті спровокувати тривалу парламентську кризу – яка б загрожувала перетворитися на перманентну й, до того ж, унеможливила б виконання парламентом його прямих функцій. Тобто, ухвалення законів, без яких проголошені владою реформи вже точно не зсунулися б із місця. То чому не розставила всі крапки над "і" сама "Наша Україна"? На додачу – і що до того, що парламент, фактично, перетворюється на бастіон нової опозиції..

Усі запитання, що постали протягом останніх днів, навряд чи швидко зникнуть із порядку денного. Усі події, що відбулися, матимуть довготривалі наслідки. І поки ті запитання не отримають чітких відповідей, вони правитимуть за джерело дезорієнтації суспільства. І, цілком можливо, гратимуть проти влади. На жаль, влада, відмовившися (хочеться вірити, що назавжди) від «темників» та контролю за ЗМІ, не виробила іншого засобу та способу роз'яснення суспільству своїх кроків, способу доведення йому своєї правоти. Навіть якщо кроки ці є неоднозначними. Скидається на те, що влада впевнена: вона ще довго може їхати на інерції довіри суспільства до себе. А точніше, на інерції віри суспільства в себе.