Іноді можна почути, ніби наше телебачення приділяє більше уваги новій опозиції, ніж владі. Позиції Партії регіонів та СДПУ(о), мовляв, здобувають більше уваги, ніж позиції влади. Останнім прикладом того називають події навколо арешту Бориса Колесникова. Доводилося зустрічатися навіть із думкою, що нібито всі післяпомаранчеві зміни в редакційній політиці телеканалів відбулися про людське око, а насправді телеканали працюють на тих самих політичних господарів, що й раніше – хіба що тільки не так відверто.

Так це чи ні – окреме питання. Але що, здавалося б, не мусило підлягати сумніву, то це те, що, коли представники нової влади з'являються на телеекрані, та ще й як гості досить тривалої за часом бесіди, вони мали б докладати всіх зусиль, аби "показати товар лицем". Аби після цих програм у глядачів не виникало запитань щодо того, чи не ставляться до них, мов до дітей нерозумних. Або, якщо висловитися жорсткіше, чи не тримають їх за лохів.

Отже, понеділок, 11 квітня, канал "1+1", програма "Документ". Гість студії – міністр охорони здоров'я Микола Поліщук. Не знаю: може, це в мене вироблений ще в дитинстві комплекс, але чомусь лікарі, що неграмотно розмовляють, особисто в мене не викликають довіри. Міністр же повсякчас козиряв слівцем "тендера" – у називному відмінку множини та з наголосом на останній склад. Напевне, це – знову ж таки мій застарілий комплекс, але пригадалися чомусь численні герої "вістей із полів" часів програми "Время" – голови середньої занедбаності колгоспів зі своїми одвічними "областя", "отрасля" та "площадя". А ще пригадалися "україномовні" цінники на найближчому ринку: "Окорочка курині".

Але не будемо прискіпуватися, жоден із нас не розмовляє ідеально. Звернімо краще увагу на зміст бесіди. Міністр наголошував на тому, що тепер кожен випускник медичного вищого навчального закладу муситиме відпрацювати в селі – мовляв, таким чином буде розв'язано проблему медичних кадрів у глибинці. Чи зможуть вони, відпрацювавши, повернутися до свого рідного міста? – спитав ведучий. На що гість відповів: так, за конкурсом, відповідно до вакансій. А як щодо матеріального забезпечення? – не втомлювався журналіст. Міністр у відповідь довго перераховував, скільки коштів виділено на закупівлю обладнання для сільських (а точніше, районних) лікарень. Про зарплату та своєчасність її виплати – жодного слова, ніби в поняття "матеріальне забезпечення медичних працівників" вона не входить.

А тепер спробуймо поставити себе на місце новоспеченого лікаря. (До речі, а ординатура як?) Їхати світ за очі з рідного міста з примарною перспективою хоч коли-небудь до нього повернутися не хочеться. Що робити? Те саме, що роблять у такому разі зазвичай – шукати, кому б заплатити. Нововведення це є вочевидь корупціогенним. Може, саме тому й не згадав пан міністр про зарплату? Тож уже не викликали додаткових запитань мляві й не надто переконливі його відповіді на запитання щодо нібито зруйнування системи освіти та системи вузьких фахівців. Не викликало додаткових запитань і зауваження міністра щодо того, що в нинішньому бюджеті на пенсії передбачено 25 мільярдів гривень, тоді як у попередньому – 4 мільярди. Хоча й хотілося б спитати, чи варто пенсіонерам очікувати збільшення пенсій у шість разів, чи то пан Поліщук назвав пенсіями всі без винятку різновиди соціальних виплат.

Цікаві речі почалися під самий кінець бесіди. По-перше, ведучий нагадав, що в травні члени уряду звітуватимуть перед президентом щодо того, які проекти роботи по найважливіших напрямах вони собі розробили. Відповідь пана Поліщука, знову ж, звелася до того, що й куди буде закуплено, а також до того, що будуть засновані лабораторії для перевірки якості медикаментів. Тож, виходить, наша медицина більше не має ніяких проблем? Сама система медичного обслуговування не потребує реформування? Хоча б із тим, щоб люди, нарешті, дізналися: платна вона чи ні? Або, скажімо, типова ситуація, коли лікарі лікують захворювання, а не людину: отоларинголог прописує своє лікування, й йому начхати на те, що пацієнтові з хворим серцем воно протипоказане – він за кардіологію не відповідає. Або інша ситуація: дільничний лікар (хай то терапевт, хай невропатолог, хай іще хтось) є некваліфікованим, чи недбалим, чи розмовляє з пацієнтами по-хамському, чи то до нього ніколи не потрапиш на прийом, бо в нього повсякчас є важливіші справи. Тож десятки, якщо не сотні тисяч мешканців його дільниці фактично залишаються позбавленими медичної допомоги. Чи це не проблема, яку треба вирішувати? А те, що в екстрених випадках, коли відлік може йти на секунди, можна не дочекатися швидкої допомоги – через те, що чи приймати виклик, чи переадресувати його "неотложці", чи просто відмовити, - то вирішує не лікар, а жіночка-диспетчер? А проблема відповідальності лікарів за халатність? А хабарництво лікарів? Невже все це не є для нового міністра пріоритетними напрямами роботи?

Останнім запитанням журналіста було: чому пан міністр, як і його колеги, не залишають депутатських мандатів, а продовжують суміщати депутатство з урядовими посадами. Пан Поліщук сказав щось про те, що не настав іще час. От коли настане – отоді він і відмовиться від депутатства. А поки він не без гордості зізнався, що успішно суміщає керівництво профільним комітетом у ВР і роботу в міністерстві (агов, як там із розподілом влад?). Бо виборці не відпускають його з Верховної Ради. Ні, пан міністр не сказав, як він дізнався про таку вимогу виборців – чи то референдум в окрузі проводив, чи то ще якось. А лише ледь помітно посміхався. "Ви ж розумні люди, ви ж і так усе розумієте", - так я зрозумів цю посмішку.