«Кейс Насті Станко» та «кейс Руслана Коцаби» — дві теми, які останнім часом не давали спокою українським журналістам, аж поки на відбулося затримання Ігоря Гужви. Що сталося з ними й нами під час неоголошеної війни? Як і що писати про війну? Чому будь-яка спроба журналіста стати «над сутичкою» неминуче наражається на його цькування з боку як колег, так і людей, яких ця війна торкнулася безпосередньо?

Насправді цих запитань, які постають щоразу, коли мова заходить про те, як українські журналісти мають висвітлювати воєнні дії на Донбасі, безліч. І далеко не всі вони мають однозначні відповіді. Ба більше, мало хто з українських телевізійників ризикне репутацією, винісши їх на обговорення в ефірі, хай навіть у запису. Бо тут надзвичайно легко наразитися на нещадну критику з обох боків — як від прихильників стандартів Бі-бі-сі за недостатньо безсторонню позицію, так і від щирих патріотів, для яких світ поділився на біле й чорне. Де, звісно, українські вояки, незалежно від своїх учинків, святі в осяйних шатах, а донбаські бойовики й ті, хто їх підтримує, — породження пекла.

Юрій Макаров та Євген Степаненко таки ризикнули поговорити на тему, що розколола навпіл не лише журналістів, але й суспільство. Вони запросили до розмови під назвою «Глобальні правила гри» в своїй авторській програмі «Війна і мир» Майкла Щура, одного з членів команди Суспільного мовника, який відповідатиме за суспільно-політичне мовлення. Точніше, за нього на «UA: Суспільному» нестиме відповідальність журналіст Роман Вінтонів. Якого журналіст телебачення Торонто Майкл Щур «терпіти не може», про що й заявив на початку розмови з ведучими «Війни і миру» 19 червня. Один із них, Юрій Макаров, до речі, теж, як і Роман Вінтонів, член команди Зураба Аласанії, котрому доручили розвивати на Суспільному просвітницький напрямок. Утім, і Євген Степаненко, і Юрій Макаров погодилися дискутувати саме з Майклом Щуром, а не з його бюрократичною іпостассю Романом Вінтонівим, і розмова почалася.

Не можна сказати, що цей випуск «Війни і миру» відкрив українцям нове знання про те, як сприймати війну та як її висвітлювати в ЗМІ. Але учасникам розмови вдалося донести до глядача незліченні сумніви щодо такого непростого питання.

Майкл Щур, коли ведучі ставили йому гострі запитання про те, як він оцінює сторони в битві між «радикальними» й «поміркованими» журналістами, майже весь час уживав слова «не знаю». Зрештою сказав, що, мабуть, ведучі запросили на програму не ту людину, бо він справді не знає достеменно, як мають поводитися журналісти, висвітлюючи воєнні дії на Донбасі. Єдине, в чому він упевнений, то це в тому, що розбиратися, хто правий, а хто ні, хто свій, а хто чужий, треба буде аж по закінченні війни. Журналіст розповів також, що хоч і відслужив у ЗСУ півтора року, не брав участі в бойових діях безпосередньо, але з розповідей тих, хто воював, зрозумів одне — люди на війні проявляються дуже по-різному. Наприклад, коли ти знаєш, що від ворожої кулі тебе напевно захистять, тобі начхати, яких політичних поглядів дотримується той, хто тебе точно прикриє. Це в мирному житті можна скільки завгодно сваритися, але під час війни малосимпатичний персонаж може виявитися надійнішим, аніж той, чиї високі моральні принципи були для тебе взірцем до окопів.

Це не про сумнозвісні «50 відтінків сірого», бо якраз на війні відтінки стираються, залишаючи два кольори, чорний і білий. Конкретні ж «кейси Станко чи Коцаби», які збурили українську спільноту, варто розглядати так само конкретно, але, наголосив знову Майкл Щур, теж уже по війні.

Порівняння «торонтського журналіста» наших рідних «медіасрачів» у соцмережах із бійкою двох сіл, коли треба «наваляти» чужакам, після якої всі учасники стратегічного побоїща знову разом ідуть на танці до клубу, викликала суперечливе враження. Бо її, цю аналогію, можна витлумачити як метафору російсько-пропагандистських гасел про «ми же братья», тобто російсько-українська війна — це, точнісінько за Іваном Дорном, непорозуміння між сусідами. Але, що, вочевидь, ближче до суті сказаного, можна інтерпретувати слова Майкла Щура передусім як заклик до всіх своїх, тобто журналістів, які, незважаючи на свої погляди, ліві, праві, центристські чи ще якісь, відстоюють незалежність України, порозумітися, залишивши нещадні розбірки на «після війни».

Упродовж усієї програми кожний неоднозначний для патріотичної позиції вчинок того чи іншого журналіста, коли йшлося про «кейс Станко чи Коцаби», представник «телебачення Торонто» закликав обговорювати знову ж таки лише тоді, коли закінчиться ця неоголошена війна. Навіть торнадівців чи генерала Назарова, який послав десантників на смерть у червні 2014-го в літаку Іл-76, яким уже оголосили вироки, він не брався би судити саме в цей момент. Аби не сіяти розбрат у й без того травмованій війною країні.

Щоправда, миролюбність Майкла Щура повсякчас розбивалася об безкомпромісну позицію Юрія Макарова, який так і не знайшов для себе відповіді на запитання щодо вчинків як Насті Станко, так і Руслана Коцаби. До останнього він навіть спробував приліпити ярлик агента ФСБ, адже саме після роботи івано-франківського блогера кореспондентом одного з російських телеканалів Руслан Коцаба видав в ефір свій сумнозвісний відеоблог із закликом ігнорувати мобілізацію в ЗСУ. Незважаючи на весь ідіотизм місцевих воєнкомів, які робили все, щоби дискредитувати сам процес мобілізації, він, на думку Юрія Макарова та Генпрокуратури, не мав права виголошувати подібні заклики.

Інакше, окрім того, що на пана Коцабу вплинули спецслужби РФ, відомий український публіцист, письменник та журналіст Юрій Макаров не зміг пояснити навіть собі, чому настрої Руслана Коцаби, якого апеляційна судова інстанція визнала невинуватим за інкримінованими статтями, так радикально змінилися від 2013 року. Коли той-таки Коцаба закликав СБУ зайнятися Добкіним, який дозволив собі хамські слова на адресу Автомайдану.

Щодо «травлі» (саме цим російським словом, вочевидь, через надмірне хвилювання, а не цькуванням, назвав Юрій Макаров обструкцію, якій піддали журналістку «Громадського ТБ» у соцмережах) Насті Станко, то, розповідаючи про цей «кейс», ведучий нагадав історію свого друга Данила Яневського. Як з'ясувалося, він досі не може подарувати «Громадському» відлучення колеги й друга від ефірів на цілий місяць. Данила Яневського, на думку Юрія Макарова, покарали за те, що той, бачте, якось не так поговорив із представницею міжнародної організації Human Rights Watch. Наскільки можна було зрозуміти, ведучий «Війни і миру», нагадавши, як його друг після цього пішов із «Громадського», в такий спосіб натякнув «Громадському» про його подвійні стандарти. Бо Настю Станко, незважаючи на хвилю цькування в соцмережах, від ефірів не відлучають. Вочевидь, тому, що вона все-таки в своїх матеріалах дотримується стандартів Бі-бі-сі.

Немає простих відповідей на пекучі запитання в добу гібридної війни. Немає чорно-білого протистояння, як було в минулому столітті, бо зараз воно існує тільки на передовій, і в мирному Києві здається чимось фантасмагоричним. Про це теж говорили учасники програми «Війна і мир», так і не дійшовши спільного знаменника щодо «Глобальних правил гри». Та його й не можна було дійти, зважаючи на градус емоцій, породжених війною. Ми всі нею травмовані, незалежно від того, наскільки далеко від передової живемо й чим займаємося.

Подібні розмови на, здавалося б, вузько специфічну тему — як журналісти мають висвітлювати війну на теренах ОРДЛО чи окупацію Криму, необхідні всім. Добре, що вони відбуваються в телевізійному ефірі Суспільного мовника. Бо телевізійний ефір, по-перше, все-таки є певним запобіжником для нормальних людей від фейсбучної вседозволеності, а отже змушує учасників думати перед тим як щось сказати. По-друге, дискусія між трьома учасниками, які все своє життя поводилися й поводяться гідно, а не з кон'юнктурних інтересів, — гарантія того, що хтось із них таки видасть щось неординарне, змусивши замислитися над своїми словами людей, яким довіряють українці. А довіряють вони, як радісно повідомив Майкл Щур, не українським ЗМІ, а кільком десяткам блогерів. Чому? Та тому, що в умовах тотальної суспільної недовіри до інститутів, зокрема до офіційних та олігархічних ЗМІ, люди свою довіру надзвичайно жорстко персоналізують.

Що робити в цій ситуації журналістам і, ширше, всій Україні? Шукати ситуативних союзників, як завжди робили Велика Британія та США, де завжди керувалися національними інтересами й ніколи — поняттями про ефемерну дружбу. Такий от рецепт від Майкла Щура для всіх українських журналістів.

Але для початку їм, тобто нам усім, треба порозумітися. Бодай на платформі того, хто є найнебезпечнішим ворогом у гібридній війні проти України. Переставши транслювати російські й проросійські гасла «мир за будь-яку ціну». Сконцентрувавши спільні зусилля на єдиному фронті, перемогою на якому стане, як відповів Майкл Щур на запитання Євгена Степаненка «що для тебе перемога в цій війні?»: «Путін у тюрмі».

Розмовляймо, панове, розмовляймо. Діалог між своїми — така ж сама необхідність, як і фронтові перемоги.

Фото: скріншот із YouTube-каналу «UA: Першого»