Минулого року приз Одеського міжнародного кінофестивалю за найкращий короткий метр розділили «У Манчестері йшов дощ» Валерії Кальченко та Антоніо Лукіча і «Цвях» Філіпа Сотниченка. Минув без малого рік, і найкращі стрічки можна побачити в прокаті, який традиційно називають широким, хоча насправді він обмежений. Комерційна привабливість короткого метру досить сумнівна, але це кіно знімають не для заробітку. Як окремо показані, так і зібрані докупи, подібні стрічки покликані явити собою строкату картину тенденцій певного часу, й свою несекретну місію успішно виконують. А оскільки ОМКФ вже став досить упливовим майданчиком для українського кіно, цікаво, чим же привабили журі стрічки, названі найкращими.

Кіноальманах «ОМКФ: Найкраще коротко» стартував у неширокому, як зазначалося, прокаті 18 травня. Але, судячи з ґрунтовної анотації на офіційному сайті київського кінотеатру «Жовтень», стрічки загубилися не так на фоні «Чужої молитви» Ахтема Сеїтаблаєва, чия прем'єра відбулася тоді ж, як у головах ініціаторів. «Вперше за усю історію Незалежності в українських кінотеатрах відбудеться прокат стрічок від об'єднання молодих кінематографістів “Сучасне українське кіно”», — обіцяє анонс, і це дуже добре. Далі складніше: «В Європі короткометражне кіно — це модно. Давайте подивимось, яке воно у нас, українців?» — коментує там же співзасновниця СУК Валерія Сочивець. Зустрічне питання (окрім першого про те, чому авторка видаляє Україну з Європи) злітає з уст негайно: а хіба щонайменше останніх п'ять років короткометражне кіно в Україні модним не було?Навіть не так: донедавна в Україні не лише модним, а й єдино можливим для реалізації було кіно саме короткого метру. А до СУК були неофіційно названі «українські злі», які в 2010-му створили альманах «Мудаки. Арабески», а за два роки, в 2012-му, явили «Україно, goodbye!» — теж репрезентативну збірку короткометражок, й то далеко не всіх відзнятих. Загалом протягом згаданого часу український короткий метр був регулярно представлений як на фестивалях, так і в прокаті, у вигляді згаданих уже альманахів. Тож знак питання в розмові про вітчизняні короткометражки та їхню значущість для актуального кінематографічного життя України недоречний. Ваш автор ставив би знак оклику, говорячи про явище. Натомість як глядач із бурхливими емоціями взагалі не квапився би.

Чотири фільми, об'єднані в «ОМКФ: Найкраще коротко», як і слід чекати, дуже різні, що цілком нормально. Хоч попри відмінність сюжетів та авторської манери, є дві спільні для чудової четвірки речі. Про першу — зараз, про другу — нижче. Але перша риса відбиває загальну тенденцію нашого часу: відхід від соціального в суспільне з підкресленням кризи особистих стосунків.

Це помітно передусім у стрічках «Віддалік» Катерини Горностай та згаданій вище «У Манчестері йшов дощ». Стрічка Горностай — підкреслено камерна, вся дія обмежується середнім планом молодого подружжя, яке лежить у ліжку й свариться. Діалоги прописані чітко й точно, актори грають добре, за що й відзначені на фестивалі. Проте сам прийом — націлити камеру на ліжко, внаслідок чого глядач не дивиться, а лише слухає, як для сучасного кіно виглядає досить суперечливим рішенням. Попри це, тему задано. Молоді люди після трьох років у шлюбі втратили один до одного не лише сексуальний, а й людський інтерес. Спрацював ефект звикання, зникла новизна, а з несказаного обома виникає впевненість — у подружжя відсутня чітко окреслена спільна мета. Вони познайомилися випадково, як більшість пар, і сприймали все як розвагу. Їхній шлюб — не початок пригоди, а її кінець.

Невміння комунікувати на всіх рівнях, нездатність до спілкування, безпорадність перед соціумом як руйнує шлюби, так і робить їх неможливими. Це демонструє фільм «У Манчестері йшов дощ», котрий, будучи зворотним боком стрічки «Віддалік», за жанром дуже близький до комедії про недотепу. Її герой — Андрій, високий молодик, керований мамою по телефону. Матуся має номери всіх синових знайомих, навіть випадкових. Він прагне позбутися її опіки й почати якесь своє життя, та це виходить у нього погано. Упізнаваність ситуацій, у які потрапляє обтяжений комплексами недоросль, природно викликає сміх. А там, де Андрій, перш ніж зайнятися сексом, просить у своєї вчительки з англійської довідку про здоров'я, а потім випадково спалює її на свічці, — регіт. Слід при цьому врахувати: ненабагато старша за Андрія, але все ж молода жінка на випадкове побачення ходить із такими ось довідками. Що робить невдалих партнерів рівними в обопільній соціопатії.

Протиставляють себе соціуму й персонажі стрічки «Цвях». Філіп Сотниченко використав стару документальну зйомку Подолу 1990-х років, стилізував картинку під той період, навмисне «подряпавши» зображення й апелюючи до ручної любительської камери. Подільська родина збирається проводжати на еміграцію дівчину-скрипальку, яка вже виборола почесний диплом, вручений у досі не забутих убогих радянських інтер'єрах. Його вішають на цвях під самою стелею, проявивши чудеса побутової винахідливості. Говорять ні про що, імітуючи домашнє й зовсім не кумедне відео. Людей цікавить те, що на столі, й ті, хто за столом. Що за вікном, не має значення, бо з цієї країни треба валити. Щоправда, короткий фінал нівелює стильну, атмосферну, та все одно затягнену історію — скрипалькою за кордоном дівчинка так і не стала, вона працює у великому бізнесі й не згадує пострадянського минулого.

У «Чоловічій роботі» Марини Степанської конфлікт із соціумом — прямий, відкритий та жорсткий. Велика промислова корпорація не зовсім законно купує землю під забудову, й треба «вирішувати питання». Заважає фермер, якому земля фактично належить і чий підпис підробили. Ми бачимо впертого й мовчазного чоловіка з рушницею, якого простіше вбити, ніж купити. Й маємо не лише конфлікт інтересів, а й конфлікт світоглядних тупиків. Бо фермер не знає, що робитиме з землею, — вона просто його, і в цивілізований спосіб, можливо, він би ті гроші взяв. А бандити, зі свого боку, не знають, що їм робити з фермером. Адже згадані у «Цвяху» скажені дев'яності вже минули, й методи, хто б та що не казав, уже втрачають актуальність. Тобто вбити й закопати не проблема, але краще морально, а не фізично. Насправді ж герої «Чоловічої роботи» страждають на невміння домовлятися навіть між собою.

І тепер час сказати, що є спільного в чотирьох несхожих стрічок, крім тематики. Це молоді герої. Вони або є головними, як у фільмах Гоностай та Кальченко-Лукіча, або рушійною силою сюжетів, як у Сотниченка й Степанської. Якщо з першими двома фільмами все ясно, то про два інших треба пояснити. У «Цвяху» герої збираються на подільській квартирі, щоби провести дівчину. Про яку згадують лише раз — коли просять пограти на скрипці, дарма що вона втомилася. Без неї діти би ще довго не зустрілися з батьками, адже навіть забули, де їхній будинок. І взагалі компанія би не зібралася у форматі «кухонна київська інтелігенція». У «Чоловічій роботі» пресинг фермера припиняє його син шкільного віку, який одразу атакує бандита, щиро сподіваючись налякати його й прогнати геть. Дитина настільки впевнена в собі й настільки не боїться, що пропалені цинічні злочинці здають назад.

Власне, хлопчик дає надію, що суспільство подолає хвороби, діагностовані в перших трьох фільмах, — інфантилізм, апатію, байдужість, зневіреність у власних силах, втрату себе тоді, коли, здається, ось тільки знайшов.

Фото: кадр із фільму «Цвях»