Неоновлене оновлення,або Засудять… не засудять… плюнуть… поцілують…

16 Березня 2005
863
16 Березня 2005
19:57

Неоновлене оновлення,або Засудять… не засудять… плюнуть… поцілують…

863
„. мої враження вийшли дещо суб’єктивними – тому, якщо це так, прошу мені за це пробачити”.
Неоновлене оновлення,або Засудять… не засудять… плюнуть… поцілують…
Програму „Іду на ви” телеканал „1+1” анонсував довго й старанно. Як принципово новий проект, який здивує всіх своєю об’єктивністю, журналістською майстерністю, небаченим досі в Україні рівнем. Аж цікаво було. Підігрів мою цікавіть ще й той факт, що мені теж телефонували й запрошували взяти в цьому дійстві участь. Можливо, через це мої враження вийшли дещо суб’єктивними – тому, якщо це так, прошу мені за це пробачити.

Чесно кажучи, був момент, коли я вагався: а може, погодитися? Усе ж таки В’ячеслав Піховшек – професіонал (так, принаймні, багато хто каже). Раптом він, скинувши з себе тягар несвободи, тягар відпочатково завданих висновків, покаже себе з нового боку – таким, яким він є насправді, таким, яким він може бути? А співведуча Ольга Герасим’юк йому в цьому допоможе? Як виявилося, було дуже добре, що вагався я зовсім недовго. Оновленого Піховшека не вийшло. Але про все по порядку.

Небезсумнівною видалася сама тема дискусії: чи вірите ви в те, що суд над Леонідом Кучмою відбудеться? Узагалі-то це – не тема для дозвільних просторікувань. Принаймні, доти, поки офіційно не розпочато (не кажучи вже про завершення з певними висновками) слідство з приводу деяких обставин його діяльності, предмету розмови немає. Адже без слідства кримінальних судових процесів не буває, а що покаже слідство, ніхто того не знає. А раптом виявиться, що немає причин притягати колишнього президента до відповідальності? Виглядало все так, ніби „наїзд” на Кучму й був саме тим, що мусило б довести „оновленість” Піховшека. Утім, тепер це здавалося не надто переконливим.

Можна дискутувати стосовно формату програми – адже, запросивши трьох депутатів із владного табору (Григорія Омельченка, Сергія Соболєва та Олександра Мороза), автор і співведучий вирішив опонувати їм сам. Як на мене, коли журналіст вважає себе достатньо в темі, щоб опонувати політикам, то чому б і ні? Справа лише в тому, як він це робить. Наприклад, навів Піховшек слова Віктора Ющенка на підтримку Кучми, сказані ним іще 2001 року. Невже він уважав, що глядачів вони в чомусь переконають? Адже надто багато часу відтоді спливло, надто сильно змінилася ситуація. Та й власне, що мусив казати Ющенко, коли він ще був прем’єр-міністром? Мусив звинувачувати президента в усіх гріхах? (Можна як завгодно сперечатися щодо поведінки Ющенка сьогодні, але в тому, що тоді, будучи главою уряду, він справді робив корисну справу, мало хто сумнівається.) Або ведучий зацитував західні газети – саме ті, що мусили підтверджувати його точку зору. Наразі не витримала навіть Герасим’юк, що виконувала роль модератора дискусії, і заявила, що вона може дібрати не менше цитат цілком протилежного змісту. „Старого”, неоновленого Піховшека саме в тому завжди й звинувачували – в маніпулюванні фактами, в тенденційному їх підборі. То що ж змінилося? Прикметними були й ракурси, в яких знімали присутніх: із цих ракурсів видавалося, що є зал, де перебувають депутати, журналісти, Герасим’юк – і десь осторонь, „над бійкою”, стоїть Піховшек. Є він – і є всі решта.

А наполегливі запитання, адресовані Омельченкові: то ви тепер не підтримуєте президента? – дуже скидалися на бажання посварити запрошених. Зрозуміло: теж оживляж. От тільки чи етичний він – саме такого штибу? І знову: що змінилося, якщо вільне поводження з етикою яким було, таким і лишилося?

Ну а епізод, коли Соболєв нагадав Піховшекові про його роль у виборчій кампанії та про його образи на адресу Ющенка й розмова ледь не перейшла у річище „від такого й чую” (а все ж не перейшла лише завдяки тому ж таки Соболєву – чи це моє суб’єктивне враження?), - цей епізод можна демонструвати студентам факультетів журналістики як взірець кричущої непрофесійності.

Що ж до Герасим’юк, то не залишилася осторонь і вона. Знову ж: може, мені лише так здалося – але здалося, що вона відчувала особливе задоволення, коли переривала запрошених депутатів на півслові. От чомусь тих із-поміж журналістів, хто вів мову про сумнівність плівок Мельниченка, про їхнє провокативне призначення, про американський слід у них, вона не переривала жодного разу. Упродовж усієї програми внизу екрана висвітлювалася діаграма голосування: „Чи вірите ви в можливість суду над Леонідом Кучмою?” та „Чи не вірите ви в можливість суду над Леонідом Кучмою?”. Текст був дрібненький, і навряд чи глядачі так уже сильно в нього вдивлялися. І от одного разу пані Герасим’юк взялася ці питання озвучити: „Тих, хто ВВАЖАЄ, ЩО СУД НАД КУЧМОЮ ПОТРІБЕН, – стільки-то відсотків, тих, хто ВВАЖАЄ, ЩО НЕ ПОТРІБЕН, - стільки-то”. Я довго шукав, яке б визначення під цей епізод підібрати. Не знайшов.

А що ж журналісти? Вони здебільшого проголосували ногами: відведений для них сектор студії був напівпорожнім. Шкода тільки Єгора Соболєва, Діану Дуцик та Віктора Шлинчака: вони мали вигляд будівничих, що стахановськими темпами будують п’єдестал, на якому стоятиме оновлений Піховшек.

Ну а результат? Із чим зібралися учасники програми, саме з тим вони й розійшлися. Ані аналітичних проривів із несподіваними висновками, ані мозкового штурму, ані маловідомих фактів, що змушували б по-новому поглянути на ситуацію, ані переконання опонентів у своїй правоті – нічого такого не сталося. Казали-балакали – години мов не бувало. Глядачі виставили програмі свою оцінку: скільки відсотків їх вірили в можливість суду над Кучмою на початку програми, стільки ж приблизно вірили й під самий її кінець. Кожен залишився при своїй думці. Кого було справді шкода – це шанованих політиків та журналістів. Із тим самим успіхом у студію можна було б запросити перших-ліпших людей із вулиці – вони наводили б приблизно такі самі аргументи й відстоювали б приблизно такі самі позиції. Бо, як видається, технологія (а можливо, й мета) програми залишилася незмінною порівняно з тим, якою вона була в „інтелектуальних” ток-шоу всі минулі десять років. Технологія ця базується ось на чому: абсолютно однаково, що відбувається на екрані – дискусія політиків, матч із боксу чи з’ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне – не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами – от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
„Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
863
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду