Програму „Іду на ви” телеканал „1+1” анонсував довго й старанно. Як принципово новий проект, який здивує всіх своєю об’єктивністю, журналістською майстерністю, небаченим досі в Україні рівнем. Аж цікаво було. Підігрів мою цікавіть ще й той факт, що мені теж телефонували й запрошували взяти в цьому дійстві участь. Можливо, через це мої враження вийшли дещо суб’єктивними – тому, якщо це так, прошу мені за це пробачити.

Чесно кажучи, був момент, коли я вагався: а може, погодитися? Усе ж таки В’ячеслав Піховшек – професіонал (так, принаймні, багато хто каже). Раптом він, скинувши з себе тягар несвободи, тягар відпочатково завданих висновків, покаже себе з нового боку – таким, яким він є насправді, таким, яким він може бути? А співведуча Ольга Герасим’юк йому в цьому допоможе? Як виявилося, було дуже добре, що вагався я зовсім недовго. Оновленого Піховшека не вийшло. Але про все по порядку.

Небезсумнівною видалася сама тема дискусії: чи вірите ви в те, що суд над Леонідом Кучмою відбудеться? Узагалі-то це – не тема для дозвільних просторікувань. Принаймні, доти, поки офіційно не розпочато (не кажучи вже про завершення з певними висновками) слідство з приводу деяких обставин його діяльності, предмету розмови немає. Адже без слідства кримінальних судових процесів не буває, а що покаже слідство, ніхто того не знає. А раптом виявиться, що немає причин притягати колишнього президента до відповідальності? Виглядало все так, ніби „наїзд” на Кучму й був саме тим, що мусило б довести „оновленість” Піховшека. Утім, тепер це здавалося не надто переконливим.

Можна дискутувати стосовно формату програми – адже, запросивши трьох депутатів із владного табору (Григорія Омельченка, Сергія Соболєва та Олександра Мороза), автор і співведучий вирішив опонувати їм сам. Як на мене, коли журналіст вважає себе достатньо в темі, щоб опонувати політикам, то чому б і ні? Справа лише в тому, як він це робить. Наприклад, навів Піховшек слова Віктора Ющенка на підтримку Кучми, сказані ним іще 2001 року. Невже він уважав, що глядачів вони в чомусь переконають? Адже надто багато часу відтоді спливло, надто сильно змінилася ситуація. Та й власне, що мусив казати Ющенко, коли він ще був прем’єр-міністром? Мусив звинувачувати президента в усіх гріхах? (Можна як завгодно сперечатися щодо поведінки Ющенка сьогодні, але в тому, що тоді, будучи главою уряду, він справді робив корисну справу, мало хто сумнівається.) Або ведучий зацитував західні газети – саме ті, що мусили підтверджувати його точку зору. Наразі не витримала навіть Герасим’юк, що виконувала роль модератора дискусії, і заявила, що вона може дібрати не менше цитат цілком протилежного змісту. „Старого”, неоновленого Піховшека саме в тому завжди й звинувачували – в маніпулюванні фактами, в тенденційному їх підборі. То що ж змінилося? Прикметними були й ракурси, в яких знімали присутніх: із цих ракурсів видавалося, що є зал, де перебувають депутати, журналісти, Герасим’юк – і десь осторонь, „над бійкою”, стоїть Піховшек. Є він – і є всі решта.

А наполегливі запитання, адресовані Омельченкові: то ви тепер не підтримуєте президента? – дуже скидалися на бажання посварити запрошених. Зрозуміло: теж оживляж. От тільки чи етичний він – саме такого штибу? І знову: що змінилося, якщо вільне поводження з етикою яким було, таким і лишилося?

Ну а епізод, коли Соболєв нагадав Піховшекові про його роль у виборчій кампанії та про його образи на адресу Ющенка й розмова ледь не перейшла у річище „від такого й чую” (а все ж не перейшла лише завдяки тому ж таки Соболєву – чи це моє суб’єктивне враження?), - цей епізод можна демонструвати студентам факультетів журналістики як взірець кричущої непрофесійності.

Що ж до Герасим’юк, то не залишилася осторонь і вона. Знову ж: може, мені лише так здалося – але здалося, що вона відчувала особливе задоволення, коли переривала запрошених депутатів на півслові. От чомусь тих із-поміж журналістів, хто вів мову про сумнівність плівок Мельниченка, про їхнє провокативне призначення, про американський слід у них, вона не переривала жодного разу. Упродовж усієї програми внизу екрана висвітлювалася діаграма голосування: „Чи вірите ви в можливість суду над Леонідом Кучмою?” та „Чи не вірите ви в можливість суду над Леонідом Кучмою?”. Текст був дрібненький, і навряд чи глядачі так уже сильно в нього вдивлялися. І от одного разу пані Герасим’юк взялася ці питання озвучити: „Тих, хто ВВАЖАЄ, ЩО СУД НАД КУЧМОЮ ПОТРІБЕН, – стільки-то відсотків, тих, хто ВВАЖАЄ, ЩО НЕ ПОТРІБЕН, - стільки-то”. Я довго шукав, яке б визначення під цей епізод підібрати. Не знайшов.

А що ж журналісти? Вони здебільшого проголосували ногами: відведений для них сектор студії був напівпорожнім. Шкода тільки Єгора Соболєва, Діану Дуцик та Віктора Шлинчака: вони мали вигляд будівничих, що стахановськими темпами будують п’єдестал, на якому стоятиме оновлений Піховшек.

Ну а результат? Із чим зібралися учасники програми, саме з тим вони й розійшлися. Ані аналітичних проривів із несподіваними висновками, ані мозкового штурму, ані маловідомих фактів, що змушували б по-новому поглянути на ситуацію, ані переконання опонентів у своїй правоті – нічого такого не сталося. Казали-балакали – години мов не бувало. Глядачі виставили програмі свою оцінку: скільки відсотків їх вірили в можливість суду над Кучмою на початку програми, стільки ж приблизно вірили й під самий її кінець. Кожен залишився при своїй думці. Кого було справді шкода – це шанованих політиків та журналістів. Із тим самим успіхом у студію можна було б запросити перших-ліпших людей із вулиці – вони наводили б приблизно такі самі аргументи й відстоювали б приблизно такі самі позиції. Бо, як видається, технологія (а можливо, й мета) програми залишилася незмінною порівняно з тим, якою вона була в „інтелектуальних” ток-шоу всі минулі десять років. Технологія ця базується ось на чому: абсолютно однаково, що відбувається на екрані – дискусія політиків, матч із боксу чи з’ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне – не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами – от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?