«Фейсбук» штормить завжди. Щодня стрічкою прокочуються настільки потужні вали чергової зради, що подеколи хочеться це все «розбачити» або й самозабанитися. Кричать усі, і «зрадофіли», й «порохоботи», апологети суцільної зради з боку влади й адепти не менш суцільних її перемог. Емоції зашкалюють, а позаяк теми змінюють одна одну блискавично, вони не встигають ущухнути, адже черговий інформаційний привід не менш емоційно місткий. Відтак попередня зрада-перемога дуже швидко забувається, навіть тоді, коли тема вимагає докладного обговорення, з акцентами на деталях. Звісно, у стрічці ФБ є люди, які не лінуються пояснювати користувачеві, варто чи ні йому кричати «зрада!» щодо тієї чи іншої події (або ж, тим паче, неперевіреної інформації з сумнівних джерел). Їх не бракує й на українському телебаченні: політичних експертів, готових коментувати все на світі, в нас в ефірах хоч греблю гати. Проте характер цих коментарів зазвичай залежить виключно від того, хто є власником конкретного телеканалу.

Спокійної, тверезої й виваженої розмови про те, чи варто українцям нести покришки під Верховну Раду на підставі посту в соцмережі відомого блогера, а чи можна ще почекати, ба більше, аплодувати парламентарям, в ефірах малих і великих українських телеканалів бракує. Мабуть, побачивши цю незайняту нішу, канал «Еспресо TV» наприкінці березня започаткував програму «#Детекторзрад», у якій нове обличчя каналу, журналіст і блогер Марина Данилюк-Ярмолаєва, щоп'ятниці аналізує найрезонансніші теми тижня з одним гостем.

«У програмі “#Детекторзрад” буде здійснюватись детальний розбір усіх “зрад” і “перемог”, які збурюють соціальні мережі протягом тижня. Телеканал обіцяє “іронічний аналіз лідерів думок та диванних експертів без жодних сентиментів”», — обіцяли творці програми в анонсах.

Сильна сторона програми «#Детекторзрад» — добір гостей. Серед них як відомі політичні журналісти, приміром, Мілан Леліч, так і маловідомі широкому загалові, але завжди компетентні експерти. Як-от Аля Шандра — головна редакторка Euromaidan Press, ініціаторка кампанії LetMyPeopleGo. Із нею Марина Данилюк-Ярмолаєва 28 квітня обговорювала тему, не надто тиражовану українськими ЗМІ, але активно обговорювану в соцмережах: вирок ростовського суду для кримського татарина Руслана Зайтуллаєва. За участь у так званій терористичній організації «Хізб ут-Тахрір» російські судді засудили кримця до 12 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. І це перший, та ще й страшно тривалий судовий вирок кримському татарину за членство в ісламській організації, визнаній законною в більшості країн світу. Але не в Росії.

Зауважу: програма вийшла задовго до 18 травня, тобто не в День пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу, коли в нас офіційно згадують про корінний народ Криму, а тоді, коли винесли цей глибоко несправедливий вирок, та ще й на підставі спровокованої агентом ФСБ кухонної розмови «за політику». Що це, як не повернення до сталінської практики так званого радянського правосуддя? Важливо, що на цю тему в програмі «#Детекторзрад» говорили люди, глибоко занурені в кримськотатарську тему — окрім Алі Шандри, в ефірі була ще й Таміла Ташева, співзасновниця організації «Крим SOS».

Звісно, «#Детекторзрад» не можна назвати єдиною телепрограмою, що використовує для аналізу дописи в соцмережах. Навпаки, вже досить давно, відколи мережі стали фактором, що визначає життя не лише онлайн, але й офлайн, їх цитує переважна більшість телевізійних ведучих. Але вони це використовують або як привід до розмови, або ж, найчастіше, як аргумент за відсутності автора процитованого посту.

Марина Данилюк-Ярмолаєва тим часом використовує ґвалт у мережах не просто як привід до розмови, коли можна обмежитися цитатою з того ж таки «Фейсбуку». Деяких своїх гостей вона витягує на екрани телевізорів із анонімної реальності, де навіть справжні імена так званих лідерів громадської думки широкій публіці нічого не кажуть, бо цілком можуть бути псевдонімами. І тим самим робить своїх гостей реальними й упізнаваними. Бодай тому, що телевізійна аудиторія — інша, хоча й, як у випадку з каналом «Еспресо TV», не завжди більша.

Ведуча, як і обіцяла, до всіх своїх гостей ставиться без жодних упереджень чи сантиментів, при цьому не скочуючись до образ, якщо навіть їх дуже хочеться когось потролити. Тролінгу тут зазнають хіба що герої інформаційних сюжетів. У тому-таки випуску за 28 квітня досить іронічно коментували агітацію «Опоблоку» за «миру-мир», яку він активізував, вочевидь, напередодні «майских». Дісталося й кумові Путіна Медведчукові за його план капітуляції України перед РФ, надрукований у впливовій американській газеті.

До речі, ще 5 травня, напередодні кровопролиття в Дніпрі, саме в «#Детекторі зрад» звернули увагу, як на акцію «Безсмертний полк» українців у Харкові скликав неприкритий сепаратист. Чоловік із шевроном неіснуючої «народної республіки» робив це через мережу «ВКонтакте». Ведуча разом із гостем Міланом Лелічем, щоправда, не вгадали, де саме проллється кров під час цих маршів 9 травня, адже Одеса, Харків та Миколаїв, названі політичним журналістом як можливі пункти протистоянь, не допустили в себе кривавих подій у День перемоги. А от загрози для української національної безпеки, зокрема й інформаційної, з боку російських соцмереж Марина Данилюк-Ярмолаєва та її співрозмовник угадали. Хоча, звісно, фіксувати тенденції не означає вміння прогнозувати конкретні події під конкретну дату.

Щоправда, подеколи виникає враження, що в українському сегменті інтернету авторці та ведучій бракує маловідомих, але, на її думку, компетентних людей. Тоді в ефір доводиться частіше запрошувати одного й того самого експерта. Як сталося з Михайлом Макаруком, речником Міжнародної волонтерської розвідувальної спільноти InformNapalm. Він розвінчував «інтернет-зради» 7 квітня (тема — голосування Європарламентом безвізового режиму для України 6 квітня) та 12 травня (про те, чому 9 травня саме в Дніпрі пролилася кров під час акції «Безсмертний полк»). Пан Макарук, як і Аля Шандра, належить саме до тих гостей, яких Марина Данилюк-Ярмолаєва розвіртуалює, принаймні, візуально, для своєї телеаудиторії.

Неозброєним оком помітно: цю програму створювали не для просування так званої іншої думки (читай: проросійської) на те, що відбувається в Україні. Навпаки, автор і ведуча використовує ефірний час для того, щоб розвінчувати «зрадофільство» в соцмережах, розчавивши його за допомогою «авторитетів-порохоботів», які пропагують свою аналітику (завжди на користь владних рішень, до речі) не лише в мережах, але й на телебаченні.

Приміром, Указ Президента про введення в дію рішення РНБОУ про санкції проти кількох сотень російських компаній та фізичних осіб, підписаний 16 травня, у «#Детекторі зрад» 19 травня коментував дуже відомий блогер політолог Кирило (Кирилл) Сазонов.

Пояснивши, чому в Україні треба блокувати російські соцмережі та інші інтернет-ресурси (вони контролюються ФСБ, при цьому ще й позбавляючи прибутків українську економіку), експерт закликав шанувальників «Одноклассников» та «ВКонтакте» переходити у «Фейсбук», «Твіттер» та «Інстаграм». Бодай тому, що персональні дані користувачів цих мереж до ФСБ не передаються. Для патріотів аргумент просто-таки вбивчий. Але інші в інформаційній війні не спрацьовують.

У програмі Марини Данилюк-Ярмолаєвої один гість коментує кілька топ-тем, що активно обговорювалися в соцмережах упродовж тижня. Тож Кирилові Сазонову дісталася ще й честь висловитися щодо вручення підозри Генеральною прокуратурою України (в особі самого генпрокурора Юрія Луценка, одягнутого у вишиванку, позаяк подія відбулася 18 травня, коли День пам'яті жертв депортації кримських татар збігся з Міжнародним днем вишиванки) давно покійним Сталіну та Берії. У відповідь на шквал нищівних коментарів у соцмережах про цю подію, мовляв, оголошувати підозри давно мертвим злочинцям — це якийсь фарс, що не матиме юридичних наслідків, Кирило Сазонов сказав: якщо з цього приводу буде ухвалено судове рішення, воно дасть змогу кримським татарам подавати позови про повернення своїх земель. При цьому, пославшись на думку ще одного відомого блогера, Юрія Романенка, прогнози якого, запевнив Кирило Сазонов, мають здатність збуватися, в разі позитивних судових рішень щодо кримських татар у їхніх земельних позовах над цією проблемою варто буде замислитися Львову.

Якщо не помиляюся, блогер, який став гостем Марини Данилюк-Ярмолаєвої в останньому за ліком випуску «#Детекторі зрад», мав на увазі процес реституції. Тобто повернення приватної власності людям, які володіли нею на момент «націоналізації», іншими словами й відверто кажучи, державного пограбування під цією «шляхетною» вивіскою. І на його словах про Львів, якому варто приготуватися до майбутніх судових процесів щодо повернення приватної власності законним спадкоємцям, ведуча мала би зробити стійку хорта. Бодай для того, щоб розпитати в гостя, як, на його думку, кримським татарам, які повернулися на Батьківщину, тоді ще Радянський Союз, можна буде добиватися в судах відновлення права на власність, якщо той-таки Радянський Союз позбавив цього права всіх своїх громадян дуже давно, ще в 20-х роках минулого століття. Для того, щоб повернути собі власність, потрібні відповідні документи. Сумніваюся, що хоч хтось із нині сущих кримських татар їх має.

А от щодо майнових прав колишніх, до «золотого вересня» 1939-го, мешканців Міста Лева, сумнівів набагато менше. Але тільки тому, що подібні документи зберігаються переважно в польських родинах, які так і не визнали Львова українським містом. Польща тим часом має досвід реституції, так само як і країни Балтії. Просто тому, що їхня окупація Радянським Союзом, який не визнавав приватної власності, тривала на кілька десятків років менше, аніж України, й усі документи на власність до радянської окупації в польських родинах збереглися. Тож якщо вірити прогнозам (не побоююся цього слова — апокаліптичним) Кирила Сазонова з посиланням на Юрія Романенка, то після першого ж позитивного рішення якогось, мабуть, міжнародного суду щодо повернення землі кримським татарам Західна Україна опиниться в епіцентрі чергової війни за нерухомість.

Проте жодного з цих дуже тривожних і, я би сказала, основоположних (бо йдеться про приватну власність як наріжний камінь у демократичному буржуазному суспільстві, яким намагається стати Україна, де питання реституції — один із механізмів досягнення історичної справедливості) запитань глядачі від ведучої не почули.

Вочевидь, ці питання занадто глобальні, щоб вимагати на них відповіді тут і тепер. Тим паче, в «#Детекторі зрад», головна мета якого — показати, що «не така страшна зрада, як її малюють в інтернеті».

Ілюстрація: стопкадр із програми