Два явища роблять Америку країною, яку всі люблять: американське кіно і американський баскетбол. В принципі, є ще американський хокей, але цього сезону його точно не буде: керівники клубів і хокеїсти не можуть домовитися про розмір фонду заробітної плати.

Американське кіно і американський баскетбол, на перший цинічний погляд, роблять популярними гроші, які вони приносять. Другий цинічний погляд кинути доволі важко – він перетворюється на захоплений. Американське кіно і американський баскетбол люблять тому, що вони бездоганні – у тій системі координат, яку самі для себе розробили. За свої виступи вони завжди отримують найвищі бали: за шкалою, яку самі і затвердили.

Американське кіно ніколи не стрибне вище свого рівня. Воно завжди знає свої максимальні можливості. А тому завжди – на висоті.

Того тижня відбувся Матч усіх зірок Національної баскетбольної асоціації (його запис показали на Першому національному). Щойно пройшла церемонія нагородження кінопремією „Оскар” (її пряма трансляція понеділкової ночі пройшла “1+1”). Дві вершинно-показові події американського спортивного і кіножиття вилилися немов бальзам на незагойні рани, нанесені українськими спортом і кіном. На фоні переділу “Динамо” Київ (коли жоден канал не може чітко окреслити суть конфлікту), борцювання двох футбольних професійних спілок, голосних судових процесів, спричинених (нібито) незаконними виборами президентів федерацій спортивної гімнастики і тенісу, а також гризотні в українському кіно (коли вже давно-не-дихаючі намагаються забрати на сторону неживих тих, кому вдається щось робити, у кому ще жевріє життя) американські дефілє являють собою блискучий приклад єднання і злагоди.

Око відпочиває.

Милостивий настрій, народжений матчем Усіх зірок НБА, ніщо не може знищити. Дивлячись на усміхнені обличчя темношкірих атлетів, медитуючи на милий серцю помаранчевий м’яч якось забуваєш про настирний коментатроський голос, що ні на секунду не замовкає. Ну й що з того, що гімн Канади він називає простою піснею (потім: “ну, ви здогадалися…”), а спіч колишнього баскетболіста Робінсона про миролюбну баскетбольну спільноту і прихильників спорту – коментарем матчу: на фоні показових виступів найкращих спортсменів навіть нездатність озвучити статистику гравця не викликає роздратування. Ну а вирази на кшталт: “Шакіл О’Ніл – цим сказано все і навіть більше, хоча Айверсон теж хлопець хоч куди” і поготів викликають схвальне похитування голови. Це, звісно, не професійні характеристики. Але ж – щирі.

Не можна стріляти в піаніста…

Милостивий настрій від церемонії нагородження кінопремією „Оскар” знищити просто неможливо.

Перше. Пів четверта ночі, коли в Голівуді починається роздача позолочених дядьків – не привід для бурних емоцій.

Друге. Як тільки вони наміряються з’явитися, звучить одна з п’яти номінованих пісеньок. Їх співає переважно темношкіра (переважно співає) співачка Бейонс, чередуючись з якимсь поп-рок гуртом екстравагантного вигляду та іспаномовним Антоніо Бандерасом – “родзинкою оскарівського вечора”, за словами Анатолія Єреми. Пісеньки мелодійні. Це краща у світі колиханка. Особливо – о пів на п’яту і далі за годинником.

Третє. Актори – вони все ж таки актори і на церемонії переважно показують саме їх всім відомі обличчя. Вони вміють триматися на камеру, аплодувати банальним реплікам, радіти з чужих перемог, сміятися з нарисів жартів, розчулено плескати в долоні, вшановуючи тих, хто цього року визначений для вшанування, пускати сльозу на сумне слово, влаштовувати овації і виглядати чудово. Вони вміють бути зірками.

Четверте. Українські ведучі-коментатори – Андрій Куліков, Алік Шпілюк та Анатолій Єрема – блискуче виконали своє завдання. Майже ідеально, зважаючи на те, що вони теж люди, а їм доводиться не лише все це серед ночі дивитися, а ще й працювати. Здається, ролі було розподілено наступним чином. Андрій Куліков – перекладав. Алік Шпілюк – своїми коментарями додавав церемонії аромату спортивного змагання (фрази на кшталт “останній шанс для “Гаррі Поттера” , “нагадаємо, що в “Лемоні Снікет. 33 нещастя” було чотири номінації: одну він отримав, іншу – ні, тож у нього є ще дві спроби”, “ще одна номінація “Авіатора” і перша з шести номінацій фільму “Рей”, єдина номінація “Трої” зароджують симулякр напруги). Анатолій Єрема – шарму світської тусні (“Кріс Рок перед церемонією радив переможцям не згадувати Бога”, “спіч має тривати не більше 45 секунд”, “перед початком церемонії організатори обіцяли багато сюрпризів, віртуальна співведуча церемонії – одна з них”).

Хоча, можливо, нічого крім перекладу і не треба було б. Навряд чи людина нефанатична (непідкована) взялась б сидіти півночі перед телевізором, щоб не впустити жодної краплі з коктейлю прямої трансляції, коли на вихідних покажуть телеверсію церемонії у цілком пристойний час.

Переклад річ складна. І якщо традиційні “дякую своєму агенту, юристу, режисеру, продюсеру, академікам і всім пристунім у залі” та “на здобуття “Оскара” номіновані…” легко даються у руки, то переспівувати американські жарти “з коліс” практично неможливо. Буквальний переклад породжує відчуття каламбуру, виголошеного устами поручика Ржевського. Можливо, саме тому монологи Кріса Рока, ведучого церемонії, та Робіна Вільямса, який оголошував – довго і з гумором – кращу анімаційну стрічку, виглядали непереконливим набором окремих фраз, які ніяк не хотіли збиратися до смислової купи.

Підсвідома недовіра до перекладача, яка виникає після таких моментів, породжує скепсис (чи дійсно Андреа Арнолд, яка отримала “Оскар” за короткий метр сказала “Все воно лайна варте. Дякую” чи це – автокоментар Андрія Кулікова?), який, втім, триває недовго.

Бо близько шостої ранку (вже – ранку) з’являється єдине бажання – щоб усе це якмога швидше закінчилося.

Остання номінація – найкращий фільм – проходить на самозаспокоєному автопілоті. Переможців оголошують Дастін Хофман і Барбара Стрейзанд: “сімейна пара Факерів, чи то пак Трахерів”. А коли все закінчилося, можна порекомендувати сходити на сайт “Кінокола”, щоб почитати інформацію про результати „Оскара”, „Золотої малини” та інших престижних світових кінопремій… Всім треба йти спати. Всі щасливі.

Це дуже добре. Навіть чудово. Є тільки кілька незначних зауваг.

Чого це американці проводять свою кіноцеремонію у такий незручний для українців час; звідки така неповага до українського народу, який довів свою приналежність до високих світових ідеалів демократії та народив Довженка з Параджановим? Чого на їх американській церемонії не звучать лозунги помаранчевої революції; де помаранчеві плаття, фраки і смокінги, наколоті апельсини? Чого ніхто не дякує Ющенку і не кричить “ганьба” колишній продажній-злочинній-негідній кучмівській владі?

Нарешті, чого на „Оскарі” співають американська зірка естради Бейонс і американський іспанець Бандерас. Де група “Гринджоли”, де Фома? Де горлалка про те, що ми-не-раби. Куди дивляться віце-прем’єри з гуманітарних питань?

„Оскар” нічим не гірший за Євробачення.