Традиційно деякі особливо поведені на пошуках жидомасонів під ліжком автори відстежували зв’язок свята 8 Березня з Пурімом. Очевидно, вміння мислити логічно відсутнє не лише в певних політичних, а й у деяких журналістських колах. Справді: з якого дива Клара Ейснер (або ж Айснер), дочка вчителя закону Божого й органіста кірхи містечка Відерау, відома за прізвищем першого чоловіка — революціонера-народовольця й атеїста з Одеси — як Клара Цеткін, мала би перейматися прив’язкою Міжнародного дня жінок-робітниць до юдейського релігійного свята? Яке до того ж відзначається за місячним календарем, тобто щороку іншого дня за григоріанським чи юліанським? Але — маємо те, що маємо.

Абсурд проліз навіть в україномовну Вікіпедію, де, зокрема, написано: «За дослідженням диякона російської православної церкви Андрія Кураєва, що було підтверджено рецензією раввина на його книгу “Як роблять антисемітів”, перше свято 8 березня 1909 року співпало з єврейським святом Пурім. Це відповідає геройському вчинку єврейської жінки цариці Естер, яка своєю мужністю здолала антисемітську змову Гамана, історія якого описана у біблійній книзі Естери». По-перше, не «раввина», а «рабина», по-друге, не «співпало», а «збіглося», по-третє, вперше 8 Березня на міжнародному рівні відзначили 1911 року, а рішення про відзначення цього свята ухвалили 1910 року. А відзначили вперше Міжнародний день жінок-робітниць не 8, а 19 березня, наступного ж року — аж 12 травня. В обох випадках календарного збігу зі святом Пурім не було. А 8 березня 1909 року відбулася суто локальна подія — демонстрація жінок-робітниць у Нью-Йорку, організована Соціалістичною партією США, тобто політиками-атеїстами.

Я розумію, все це не аргумент для кого Кураєв, що вважає Клару Цеткін єврейкою, вихованою в дусі юдаїзму, є найвищим авторитетом. Але ж хіба можна ретранслювати московсько-шовіністичні ідіотизми в українських ЗМІ й україномовній Вікіпедії?

Якщо тут маємо один із прикладів загострення політично забарвленої недуги, то неважко знайти й приклади аполітичних журналістських хвороб, пов’язаних з «простою» некомпетентністю та неосвіченістю. От знаходимо в інтернеті статтю з гучною назвою «Масштабные проекты СССР, которые так и не удалось воплотить в жизнь», — і читаємо в ній про поселення нафтовиків у Каспійському морі, Нафтові камені (Нефтяные камни, Neft Daslari), розташоване в десятках кілометрів від берега. Перше запитання, яке постає в читача — до чого тут не здійснені проекти, це промислове поселення було побудоване! Ба більше: про нього йдеться у Книзі рекордів Гіннеса як про найдавнішу морську нафтову платформу. Друге запитання — а з якої стелі взяв автор статті таке твердження: «Сейчас никакой выработки нефти тут, конечно, не ведется, но примерно 2 тысячи человек продолжают называть “Нефтяные камни” своим домом»?

Зазирнувши у Вікіпедію, легко дізнатися, що видобуток нафти тут ведеться і збільшується, добувається й газовий конденсат, а дві тисячі людей — це змінний персонал, який працює там на основі вахтового методу: «Во второй половине 2000-х годов общежития для работников были капитально отремонтированы, был разбит парк, заменен мемориал жертвам трагедии 1957 года (когда во время сильнейшего шторма погибли более 20 человек), обновлен памятник первой нефтяной скважине, сооружен мемориал нефтяникам — жертвам Карабахского конфликта, установлены памятник геологу Ага-Курбану Алиеву, памятник Гейдару Алиеву и открыт его музей. В поселке работает пекарня, поликлиника, дом чая, столовая, станция очистки воды, установка по сжиганию отходов, имеется футбольная площадка. Работники проживают в общежитиях (мужских и женском) в комнатах по 1-2 человека».

Можливо, Вікіпедія дещо прикрашає ситуацію, описуючи блага, якими користуються нафтовики, проте факт продовження й розширення роботи на цьому штучному острові поблизу Баку беззаперечний.

Інші «не втілені в життя проекти» описані не менш абсурдно. От, скажімо, станція вивчення іоносфери на Закарпатті. «…Станцию постигла печальная участь: в 1985 году территориально она относилась уже к новому государству, Украине. Пока разобрались что к чему, большую часть оборудования местные жители растащили просто на драгметаллы».

Панове, невже ж Україна стала незалежною в 1985 році, а ми цього не знаємо? Наступна «родзинка» — «Комплекс “Протон”». Ось що про нього написано: «Вы вряд ли знаете, что Советский Союз пытался построить свой собственный адронный коллайдер еще до того, как это стало модно. В 1983 году строительство исследовательского института “Протон” в Протвино уже близилось к завершению: на глубине в 60 метров заложили даже основное кольцо советского коллайдера, длинна которого превышает 21 километр. К несчастью, через год страна Советов приказала долго жить, а в наступившей неразберихе новому правительству было не до какой-то там физики». Виходить, Совєтський Союз розпався навіть не в 1985-му, а в 1984 році…

Іще одна традиційна хвороба української журналістики — неувага до дат. «У Китаї археологам вдалося відкрити новий різновид людей — фахівці знайшли череп, про який досі науці нічого не було відомо. У ході досліджень виявилося, що у цього зразка є кілька ознак європейського неандертальця та риси китайських гомінід (ряд приматів, переважно — гібонових, які могли вплинути на формування обрисів сучасної людини, — ред.)… Припускають, що приблизний вік черепу становить від 105 до 125 років. Ця знахідка, на думку археологів, може заповнити прогалини в антропології — зокрема, у генеалогічному дереві Східної Азії». Все ж таки не «105 років», а «105 тисяч років», чи не так? Одне пропущене слово — і повідомлення стало абсурдним. А на додачу, як на мене, не зовсім зрозуміло сформульовано тезу про «китайських гомінід», які чи то протиставляються «європейському неандертальцю», чи то зіставляються з ним… Тим більше, що неандертальці жити не лише у Європі, а й у Західній Азії…

Ще одна недуга, якої ніяк не можуть (чи не хочуть?) позбутися деякі мас-медіа України, — це відверта дезінформація, що міститься в дуже гучному заголовку повідомлення й не відповідає змістові самого повідомлення. Ось один із прикладів: «Украинцев окончательно вывела из себя драка под Киевским советом». Гучно! А з тексту повідомлення з’ясовується, що ніякої бійки, власне, не було. Була штовханина під дверима зали засідань Київради, а не «под Киевским советом». До речі, чи то маємо прояв журналістської неграмотності, бо ж в Україні совєтів немає, є ради, і в російській мові це слово фігурує здавна («Избранная Рада», неформальний уряд при Івані Грозному у 1549–60 роках), чи то тут стирчать вуха «варягів» із «сонцесяйної Москви», які не знають ані українських реалій, ані російської історії. Тим більше, що автор заголовку й редактори сайту з якогось дива привласнюють право говорити від імені всіх «украинцев»…

І ще одна хвороба української журналістики, цього разу «просунутої», яка знов-таки загострилася навесні, — це намагання писати імена та прізвища діячів російської політики й культури на основі фонетики, як росіяни їх вимовляють, так ми передаємо в українській мові. Так, це, ймовірно, може бути цілком припустимим, якщо не передавати куті меду, зокрема, тоді, коли йдеться про осіб українського походження. А таких у російській політиці, культурі та військовій справі вистачало. Від творців космічної техніки до маршалів, від письменників до науковців. На щастя, ніхто з «просунутих» не пише «Сєрґєй Каральов» чи «Валентін Ґлушко», «Сємьон Тімошенко» чи «Ніколай Ґоґоль». Але й прикладів іншого ґатунку вистачає. Один із останніх за часом пов’язаний із Володимиром Маяковським (чи то пак, Владіміром Маяковскім). Увага, цитата: «Один тільки Маяковскій заявив, що знає Україну і вона його знає. А замість каятись і бити себе в груди пообіцяв за рік перекласти російською мовою десять аркушів сучасних українських поетів». Що ж, не дивно, бо Маяковський не цурався своїх козацьких коренів, а пишався ними, пишучи:

Я — не из кацапов-разинь.

Я — дедом казак,

другим — сечевик,

а по рожденью — грузин.

І справді: маємо серед списків козацької старшини трьох Маяковських і аж 14 Павленків (Олександра Павленко — мати поета). Так, писав Маяковський російською мовою, але хіба професори Києво-Могилянської академії — тієї, «першої» — писали свої філософські твори українською? І хіба Олександра Екстер (Григорович) на еміграції в Парижі, викладаючи французькою мовою молодим художникам у школі Фернана Леже й працюючи на кіностудіях Франції, перестала бути українською мисткинею?

Утім, тут є простір для дискусій, але ж чи варто й чи морально добровільно зрікатися тих достойників, які пов’язували себе з Україною?

На цьому поки що поставимо крапку (хоча матеріалів на тему «весняного загострення» вистачає). До жовтня змушений узяти «академічну відпустку» - доведеться сконцентруватися на науковій роботі. Цікаво, можливо, від якихось хвороб за ці півроку українська журналістика таки вилікується?