«Історична правда» на тлі Кремля, що палає

«Історична правда» на тлі Кремля, що палає

24 Березня 2017
2221
24 Березня 2017
16:30

«Історична правда» на тлі Кремля, що палає

2221
«Розпад СРСР. Армія» від 18 березня — перша з анонсованого циклу програм, присвячених наслідкам зникнення СРСР із карти світу.
«Історична правда» на тлі Кремля, що палає
«Історична правда» на тлі Кремля, що палає

Для Вахтанга Кіпіані на каналі ZIK знайшли королівство, де таки можна розвернутися. Нова простора студія з велетенською плазмою-задником, на якій упродовж досить мирної бесіди ведучого з експертами загрозливо й велично «палає» Москва разом із Кремлем, — серйозна заявка на грандіозність оновленої «Історичної правди». Московська пожежа як тло історичної програми — справжня втіха для всіх патріотів. Подібної візуалізації ставлення українців до «братів-московитів» іще кілька років тому годі було й уявити. Нині ж такі декорації нікого, здається, не бентежать. Навпаки, додають масштабу всьому, що сказано в «новій прекрасній» (за оцінкою самого Вахтанга Кіпіані) студії.  Масштабність помітна й у хронометражі — тепер «Історична правда» триває півтори години чистого часу без урахування реклами.

Відповідно до величі позиціювання оновленої програми добираються й теми. «Розпад СРСР. Армія» від 18 березня — перша з анонсованого циклу програм, присвячених невичерпній темі наслідків зникнення з карти світу «першої держави робітників та селян» 1991 року.

Перша частина програми — історичний екскурс з елементами інфотейнменту у вигляді постановочних сценок із життя радянської, а згодом — української армії. Про те, навіщо СРСР була військова сила у вигляді трьох із гаком мільйонів особового складу, на додачу до сотень і десятків тисяч одиниць бойової техніки на суші, морі та під водою, розповідають військові аналітики Сергій Згурець, Михайло Самусь та Микола Сунгуровський. Політичні аспекти аналізує політолог Сергій Таран, а особистими враженнями від служби в Радянській армії ділиться Юрій Андрухович.

Доповнюють загальну картину якоїсь апокаліптичної, але наприкінці свого існування у 80-х роках минулого століття ще й моторошно-безглуздої військової потуги СРСР офіцери ЗСУ Володимир Солоненко та Петро Костюк. Їм допомагає Олег Чубук, згадуючи, як розподіляли Чорноморський флот між РФ та Україною. Наратором цієї частини, який об'єднує розрізнені думки учасників, виступає журналіст Володимир Молодій. Він, зокрема, проводить для глядача екскурсію знешкодженою, якщо можна так сказати, шахтою запуску стратегічних балістичних ракет із ядерними боєголовками.

Як будь-який історичний проект на українському телебаченні, програма Вахтанга Кіпіані, — до речі, одного з піонерів у цій царині, — має на меті не лише розвінчати імперські міфи про меншовартість українців (хоча це, безумовно, важлива складова подібних телепрограм), але й, показавши точки біфуркацій, донести до глядача просту думку — як нам уникнути помилок минулого. Попри відомий вислів, буцімто історія вчить лише того, що не вчить нічого, який українські політики сумлінно відтворюють кожного циклу своєї новітньої історії.

Здавалося б, про причини й наслідки розпаду гігантоманської держави під назвою СРСР написано й сказано все. Але, переглядаючи масштабне полотно в «Історичній правді», розумієш — ця тема невичерпна. Зокрема й усе, що стосується питання, куди поділися величезні військові ресурси колишнього СРСР, які дісталися Україні після проголошення її незалежності 1991 року. Ще цікавіше — на що українська влада витратила 32 мільярди доларів, уторгованих за зброю впродовж десяти років. Адже це величезні гроші, навіть тепер. Що вже казати про часи, коли середня зарплата українця становила від трьох до восьми доларів!

На це запитання в експертів програми Вахтанга Кіпіані, Миколи Поровського, першого голови Комітету Верховної Ради України з питань безпеки та оборони, та Юрія Єханурова, міністра оборони 2007–2009 років, немає. Обидва його оминають, можливо, побоюючись, що пряма відповідь була би для них неприємною. Тож і ведучий не питає прямо, куди ж поділися шалені кошти від продажу української (точніше, радянської) зброї на всі усюди, а намагається уточнити, чому їх тоді, в середині 90-х років, не спрямували за прямим призначенням, а саме на модернізацію Збройних сил України. Екс-міністр оборони пан Єхануров та народний депутат кількох скликань генерал Поровський дуже ухильно кажуть, мовляв, гроші пішли в бюджет, і на цьому тему можливих розкрадань в українській армії 90-х років минулого століття закривають. Хоча перед цим, у першій інформативній частині, автори показали таку собі реконструкцію розмови генерала ЗСУ зі своїм  підлеглим. Де перший цікавиться в другого, скільки в його частині автоматів. Отримавши відповідь підлеглого про 30 тисяч одиниць, генерал «поправляє»: «10 тисяч!». Нещасний «полкан», намагаючись протестувати, бо ж за таке й посадити можуть, на гнівний крик начальника покірливо зіщулюється й погоджується списати 20 тисяч автоматів. Схема нехитра й зрозуміло, що в ті часи, як, утім, і завжди, дієва.

«Розпад СРСР. Армія» у виконанні Вахтанга Кіпіані та його співрозмовників у студії, а також запрошених експертів у включеннях скайпом, переконує в одному: Україна впродовж 23 років незалежності дуже цілеспрямовано, буквально на всіх парах, як той іржавий панцерник часів громадянської війни в залізничний «тупик» (вибачте, але український відповідник «глухий кут» сюди геть не тулиться), гналася до цілковитого знищення своїх Збройних сил. І, відповідно, на момент окупації Криму та російського вторгнення на Донбас опинилася без армії й флоту.

З однієї-єдиної причини, яку яскраво було відбито в тому, що в жодній із Доктрин національної безпеки України аж до моменту російської агресії ніколи не називався потенційний супротивник.

Але, з іншого боку, як у 90-х роках можна було промовити вголос, що цей супротивник — Росія? Хто з найвищих українських високопосадовців — Президент України, Голова Верховної Ради чи Прем'єр-міністр, міг собі уявити цей страхітливий сон, коли в 90-ті роки про загрозу Україні з боку Росії волав тільки старанно маргіналізований прокучмівськими ЗМІ американсько-український історик, дослідник Голодомору Джеймс Мейс? Просто тому, що він вивчав історію України початку XX століття, маючи доступ до західних архівів. На відміну від пересічного українця.

Тож той самий українець 90-х, уже після ухваленого Верховною Радою України, де, до речі, більшість складали представники «непорушного блоку комуністів та безпартійних», Акту про Незалежність України, ба більше, вже після оприлюднення феноменальних результатів загальнонаціонального референдуму на користь підтримки незалежності 1 грудня, не уявляв собі Росію як закордон.

Зі свого досвіду роботи в ЗМІ середини 90-х свідчу: культурні заходи під грифом «міжнародні» не сприймалися такими, коли йшлося про участь російських учасників. «Міжнародні» — це було про Західну Європу. Російська культура була своєю і, як тоді здавалося, намертво впаяною в український простір.

Із програми «Історична правда» Вахтанга Кіпіані про те, чому українська армія опинилася голою й босою перед агресією Росії, випливає той самий висновок. Попри всі спроби Юрія Єханурова та Миколи Поровського звалити вину за знищення ЗСУ на двох міністрів оборони періоду Януковича, Соломатіна й Лєбєдєва, які ніколи, до речі, не приховували свого російського походження, всі розмови в студії, не кажучи вже про дослідження журналіста Володимира Молодія в першій  частині «Історичної правди», свідчать, що Україна від самого початку відновлення Незалежності 1991 року не бачила в Росії можливого супротивника. І взагалі й гадки не мала, що взагалі може стати об’єктом агресії.

Щодо того, чи могла Україна зберегти свій третій у світі ядерний потенціал під тиском США, висловився скайпом експерт Олексій Куропятник. В умовах, коли Україна аж до 2014 року залишалася фактично союзником Російської Федерації, вона не могла не піддатися тискові свого природного союзника в особі Російської Федерації. Тим паче — в середині 90-х років, будучи під диким тиском США, українська влада просто мусила віддати свою ядерну зброю. З натяків експертів «Історичної правди» можна було зрозуміти, куди саме. У червні 1996 року з України, як показали в цій програмі, пішов останній ешелон із ядерними боєголовками. Як і варто було чекати, в невідомому напрямку. Але, як знову ж таки наголошують у програмі «Історична правда», все це сталося тому, що в 90-х роках минулого століття на Україну шалено тиснули США. Які геть не хотіли проблем із ядерною зброєю в якійсь там Україні. Хоча пролунало й не менш важливе зауваження: «кнопка» з управління ракетами з ядерними боєголовками, які були розташовані в Україні, була не в нас, а в Москві! Між тим ракети були націлені на США!

Тож оновлена «Історична правда» півтори години вперто розвінчує міфи українських націоналістів про те, що якби Україна зберегла свою ядерну зброю, то ніхто б на нас не напав. Адже наявність ядерної зброї на окремо взятій території не може убезпечити від нападу сусіда-агресора. Що ми всі бачимо на прикладах кількох ядерних держав упродовж цілої купи років.

Одне слово, все, що глядачеві оновленої «Історичної правди» варто знати — цілих 23 роки Незалежності, аж до серпня 2014 року, українська влада робила все, щоби знищити національні Збройні сили. Головне, що в програмі «Історична правда» (утім, як і впродовж кількох років, відколи вона виходить на каналі ZIK) про це говорять люди, справді причетні до рішень, які для України в період становлення її Незалежності та Мілленіуму були доленосними.

Фото: скріншот з YouTube каналу ZIK

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2221
Читайте також
21.04.2017 12:30
Інна Долженкова
для «Детектора медіа»
2 683
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду