Власне, в контексті каналу „ТЕТ” про інше писати нема жодного сенсу: фільмів там показують аж кілька штук на тиждень, і то – лише у вихідні. Із серіалами, звісно, становище традиційніше, веселе й безтурботне у своїй катастрофічності. Бо набір мила мало чим різниться на усіх без винятку каналах – скрізь лама миє маму, після чого мама риє яму. Втім, якщо вже вдатися до ретельної трешерської науково-дослідної роботи, то треба відзначити пластичність серіального репертуару на „ТЕТі”, адже поруч з яким-небудь “Районом Мелроуз” тутечки прошмигнув і “Граф Монте-Крісто” з Жераром Депардьє. У одній із серій я навіть наразився на естетичну насолоду, яку давно вже дарує мені доторк до цього безсмертного твору Дюма. Це коли Едмон Дантес, відчесавши грудь табуреткою по повній програмі, зустрічається з Мерседес, упивається в її бліде лице кам’яним поглядом червоного месника, про щось там говорить своїм холоднющим голосом, – і перебуває у стовідсоткові певності, що колишня наречена не впізнає його, як і всі інші другани з далекої портової юності. У випадку з Депардьє ця тема “невпізнаваності” набуває додаткового комізму. Не впізнати таку фізіономію – це, знаєте, більше нагадує амнезійні латиноамериканські мотиви.

Але не одним Депардьє відзначився серіальний „ТЕТ”. Якось пізно увечері побачив я на цьому каналі грузинські титри й мало не очманів од такого нежданчика, адже йдеться не про чергову ностальгійну пілюлю штибу “Спортлото-82”, а про натуральний грузинський серіал “Гарячі пси”: з бандитами, автомобільними перегонами й правдоборцями. Чиста екзотика для істинних серіальних гурманів.

Усе це обрамлення – вкупі з молодіжними хіт-парадами та концертами – підібране у найменш драстичних пропорціях. У ньому є не тільки легкість та безпонтовість, але й стратегічна ідея – не затьмарити тетівського хедлайнера, програму “Дивись!”, що виконує всі найважливіші функції: це й хребет каналу (з’являється в ефірі щодня, та ще й з трьома повторами протягом доби), і його концепція, і спосіб мислення. Те, ради чого. Назагал це дуже зворушливий жест – спромогтися на єдиний власний проект, який хоч і не перевершує за якістю запозичені “Деталі” й “Історії в деталях”, проте акцентується з воістину страшною наполегливістю. Кілька останніх випусків програми “Дивись!” залишили непогане враження передусім тому, що зачепили один світленький спогад – років вісім тому аналогічний проект робив Тарас Ратушний на СТБ: сидів собі весь такий красивий і травив байки, після чого журналісти у своїх сюжетах теж розповідали історії про життя остогидлих зірок. Щоправда, у ді-джея Паші в “Дивись!” немає жодної особистої мізантропії. Й персонажі до програми потрапляють щонайрізноманітніші. Поруч можуть співіснувати сюжети про Арнольда Шварценеггера й Сергія Жадана, – і як з цього не тішитися? Та й назва у програми ідеальна. Дійсно, гулі думать, що там у світі через подорожчання бареля нафти коїться, – сиди й дивись собі, як красиво живуть красиві люди. Оно простий німецький слюсар, наприклад, приїхав в Україну й зробив таку майстерню, що може собі дозволити на “Ягуарі” кататися. Життя прекрасне, як учать Роберто Беніньї та Емір Кустуріца.

Втім (потираю руки й мию ноги у чорній воді своїх подальших намірів), ідеального телебачення на світі нема й бути не може (це не суб’єктивність моя, це – символ віри), а тому про порівняльну благодать „ТЕТу” навіть не йдеться. Та й де ж ви бачили порядне господарство без купи гною?

Зі всіх чужинських ін’єкцій, щедро розсипаних у тетівському просторі, безперечним шедевром і джерелом натхнення є шоу якогось московського гаспадіна Стрєльнікова під скромною назвою “Супер”. Перегляд цього небуденного видовища минулої суботи справив на мене потужніше враження, ніж смерть Жака Дерріди. Дозволю собі вдатися до стислого конспекту побаченого.

З’являється персонаж, схожий на Відоплясова, й запрошує поспівать групу “Слівкі”. Дівчата попрацювали стегнами й сіли на диван.

Ну, і як воно, нічо’? – цікавиться ведучий. Та нічо’, – гиготять дєвушки. Ну й слава богу, у нас ще попереду до хріна всякого інтересного, – каже ведучий і оголошує нехитрий конкурс, суть якого в тому, що три баришні зі студії рахують задницями якісь “шарікі”, завбачливо підкладені на їхні стільці. Власниця найчутливішої дупи придурковато гигоче й виграє. Після чого Стрєльніков вдає з себе Парфьонова і згадує, що і як було у буремних 80-х роках минулого століття. Адріано Челентано, “Сюзана”, то і сьо. А щоб краще осмислити таку ретроспекцію – на арені з’являється красавіца з великими і застиглими від кошмару премудрості очима. І каже: “Якби не метро й не унітази – росіяни читали б набагато менше”. Після оплесків і реклами вигулькує черговий гість. Спершу – Валерій Сюткін. Тупо виграє сто баксів і линяє. Потім – людина-змія. І на закуску – Дмітрій Маліков зі спогадами про лупу. З кожним героєм – одна й та ж блискавична розмова, що й зі “Слівками”. Просто так треба, щоб усі ці люди щось швидко казали й ще швидше забиралися геть під безперервні й безпричинні звуки стривоженої авдиторії. Поняття хаосу поруч з ідеєю цього проекту видається чимось доволі впорядкованим. А слово еклектика не передає і частки “суперового” калейдоскопу нісенітниць. Я завжди вітав екранну війну, оголошену здоровому глузду. Коли під час перегляду програми ти відчуваєш, що дивишся стовідсотковий порожняк, але саме з цієї причини він тобі подобається. Шоу “Супер” – ідеальний різновид такої транзакції.

І хоча доскочити до цього ідеалу бурлескної глупоти важко, є на канал “ТЕТ” ще одна незлецька концептуальна рубричка – “Скажи”. Чергове вітання Бівесу і Батхеду – вічним аспірантам академії пришелепкуватості. Показують молодьожі патрет відомої людини. Наприклад, Руслани. І питають: що ви знаєте про цю людину? Добрий десяток опитуваних знає, що це – Руслана, яка здобула перемогу на Євробаченні. Дехто – що у неї є чоловік. Дуже пізнавальна рубрика типу “а ви знаєте, що нічого не знаєте?”. Але з Русланою – це ще півбіди. Бо наступною жертвою цієї угадайної забави став Джон Леннон.

Після цього я нарешті збагнув, що таке справжня телевізійна розвага. Це коли у мене, дуже невдячного глядача, перебування перед ящиком не викликає жодних питань чи сумнівів. Подивився, послухав. Погиготів разом із недоумкуватими персонажами. Перебув ще кілька годин свого нікчемного теле-дозвілля. Зрештою, чого це я збився на критичну інтонацію? Все ж таки рахування сідницями “шариків” – заняття набагато природніше й корисніше, ніж бажання безграмотної доярки жити своїм розумом.

P.S. Дописав, вимкнув музику, і одразу ж із сусідньої кімнати озвалися занепокоєні телевізійні голоси:

– Ти куди? – В лікарню! – Бігом, за ним! Швидше, в лікарню!