21 червня о 14.00 у Печерському районному суді м. Києва відбулося чергове судове засідання у справі, яку умовно можна назвати “Валерій Воротнік та Марія Самбур проти “Української правди”. Умовно – тому що внаслідок виняткової правової безграмотності позивачів ще й досі не вдалося з’ясувати, до кого конкретно вони, власне кажучи, адресують свої претензії.

Як відомо, спочатку свої позовні заяви ці персонажі написали кожен окремо, вказавши відповідачем “редакцію інтернет-видання “Українська правда”. Але суддя Остапчук, врахувавши глибоку внутрішню єдність цих позовів, об’єднала їх розгляд в одне провадження, а також притягнула до участі у справі у ролі співвідповідачів Володимира Бойка та Сергія Шолоха, як авторів статей та окремих висловлювань, що їх спростування домагаються позивачі. Що ж стосується “редакції” як відповідача, то, оскільки з’ясувалося, що такої юридичної особи не існує, було ухвалено витребувати з відповідних державних органів відомості “про засновників інтернет-видання “Українська правда”.

Зрозуміло, всі зацікавлені спостерігачі очікували, що принаймні з другої спроби у позивачів, нарешті, вийде юридично бездоганний позов і справа нарешті почне слухатись по суті. Коли ж “оновлений”, “об’єднаний” позов нарешті став надбанням широких кіл громадськості, стало зрозуміло, що випадок дійсно клінічний.

Так, у списку відповідачів фігурували аж дві (!) Олени Юріївни Притули! Перша –як керівник приватного підприємства “Українська правда”, а друга –як головний редактор багатостраждального інтернет-видання “Українська правда”, яке, як уже було з’ясовано в попередньому судовому засіданні, не є юридичною особою. Крім Притули, відповідачем був вказаний Сергій Шолох – як керівник ТОВ “Центр засобів масової інформації Медіа-центр”. Лише Володимир Бойко фігурував як четвертий відповідач без будь-яких регалій та посад.

Тут необхідно дати деякі пояснення для читачів, які не дуже часто відвідують суди. Цивільно-процесуальний кодекс України, а саме стаття 137, містить чіткі формальні вимоги до форми та змісту позовної заяви, яких неухильно повинні дотримуватись позивачі. Згідно пункту 2 цієї статті, вони зобов’язані вказати точну назву відповідачів, їхнє місце проживання або розташування. Відповідачем може бути як фізична, так і юридична особа. Якщо відповідач – особа фізична, потрібно вказати її прізвище, ім’я та по батькові та домашню адресу. Якщо чинна домашня адреса невідома (наприклад, людина “виписалася” та більше ніде не “прописалася”, можна вказати останню відому адресу. Якщо ж відповідач – юридична особа, вказується її назва та адреса розташування її офісу, а якщо вона невідома – то адреса державної реєстрації такої “контори”.

Що ж зробили Самбур з Воротніком? Вони вказали ОДНОЧАСНО як відповідачів прізвища, імена та по батькові Притули та Шолоха, а також назви очолюваних ними установ. Через це встановити, до кого саме вони мають претензії – до фізичних осіб Притули-1, Притули-2 та Шолоха чи до юридичних осіб ПП ”УП”, ТОВ “ЦЗМІ Медіа-центр” і невідомо якої особи “редакції “УП”, – є неможливим. І це питання не є крючкотворством, суто формальною зачіпкою та пустопорожньою причіпкою, як його намагаються позиціонувати Самбур, Воротнік та їхній представник Балюк. Не слід забувати, що шановні позивачі вимагають не лише суто моральної сатисфакції, але й чималенької суми грошей! То з кого стягувати ці гроші – з Притули та Шолоха як фізичних осіб, звертаючи в разі чого стягнення на їхні квартири, машини, білизну чи шкарпетки, чи з очолюваних ними юридичних осіб, спустошуючи їхні розрахункові рахунки чи пускаючи з молотка офісні меблі та комп’ютери? Адже засновники та керівники юридичних осіб не є відповідачами у позовах до своїх “контор”, і навпаки.

Тримаючи в голові всі ці цікаві питання, я і пішла на чергове судове засідання. І, як завжди, не помилилася в своїх очікуваннях веселого і захоплюючого процесуального дійства. “Українська правда” пізно ввечері 20 червня глузливо повідомила своїм читачам, що, виявляється, Самбур&Воротнік... здається, передумали судитись з “УП” в обох іпостасях – і як з інтернет-виданням, і як з приватним підприємством! Але натомість вирішили судитись з Оленою Притулою як фізичною особою, навіщось вказавши її в списку відповідачів аж двічі. У зв’язку з чим другий позов спіткала нелегка доля першого – його було направлено назад до Печерського суду, оскільки за жодною із зазначених у титулі позову адрес жодна з Олен Притул не проживає.

У судове засідання з’явилася лише Самбур та представник Балюк. Воротнік, як з’ясувалося, був у Польщі (втім, о 16.00. цього дня пан Валерій взяв участь у чат-конференції в „Телекритиці”, повернувшись із Польщі, за його словами, вранці). Також суд відвідав один із співвідповідачів – Володимир Бойко. Він був вказаний у титулі позову як “чиста” фізична особа, без будь-яких посад, але з двома поштовими адресами – донецькою та київською.

Суддя Остапчук швиденько встановила особу Бойка та оголосила про повернення позовних заяв, адресованих обом Притулам. Вона також зачитала супроводжувальний лист Сергія Лещенка, який вказав, що Притула в офісі не живе і взагалі знаходиться в США. Після цього Марія Самбур, не приховуючи обурення, виразно зачитала чергові роздруківки з сайту “УП” та заявила: “УП” на своїй веб-сторінці повідомляє, що не збирається приходити до суду, це саме повідомив Шолох. Тому справу слід відкласти, адже це – лише перша неявка. Сподіваюсь, у наступне засідання всі відповідачі з’являться”. Ну що ж, як завжди, логічно та послідовно: “контра спем сперо”, як писала Леся Українка.

Нарешті отримавши слово, Володимир Бойко заявив, про жодну “першу неявку” і мови бути не може, тому що копії позовних заяв та повістки не те що не направлені відповідачам належним чином, а ще навіть і не з’ясовано, хто вони, ті відповідачі! Чи то фізичні особи, чи то юридичні... Буває таке, пояснив Бойко, коли одночасно пишуть і ПІБ керівника, і назву організації, але це тоді, коли не позов подається, а оскаржуються неправомірні дії керівника якоїсь установи в порядку глави 31-А Цивільно-процесуального кодексу. Наприклад, начальник ЖЕКу відмовляється видати вам довідку-форму 3, мотивуючи тим, що у вас 10 000 гривень заборгованої квартплати, а ви на нього – скаргу (а не позов!) до суду! Судді Остапчук нічого не залишалося робити, як поставити Самбур та її представнику сакраментальне та вельми доречне, як для другого судового засідання, запитання: “Хто відповідачі?”

Марія Самбур пояснила Бойку, що у випадку з двома Притулами малися на увазі ПП “УП” та редакція – “ви тут розвели демагогію, а насправді треба керівнику посилати”, “а Шолох у нас – як фізична особа”. Ошалілий від такої “неевклідової” логіки Бойко поцікавився, навіщо тоді було, по-перше, вказувати ПІБ Притули, а по-друге – назву організації Шолоха? Самбур, мабуть, зрозумівши нарешті, що сама собі суперечить, повідомила, що Притула зазначена “просто як керівник”, а підприємство Шолоха – “тому що він там працює, а зараз взагалі не в Україні”. Представник Балюк також утруднився пояснити, в чому тут, власне, різниця, але про всяк випадок повідомив, що вимоги статті 137 ЦПК “повністю дотримані”. Дійсно, хто б сумнівався.

Цікаво, як із цієї ситуації викрутиться суддя. Зрозумівши, в яку процесуальну безвихідь загнано справу зусиллями недолугих позивачів, Остапчук заявила про свій намір “з’ясувати ці питання в процесі розгляду”. Спроби Бойка згадати статтю 94 ЦПК, якою встановлюється порядок вручення повісток (громадянам – під розписку, організаціям – під розписку службової особи), були перервані торжествуючим вигуком Самбур: “Вам же сказали!” Подивимось, скільком Притулам і за якими адресами будуть надіслані повістки на чергове судове засідання, призначене на 14.00 19 липня.

Шкода, що ніяк не вдається розпочати розгляд цієї справи по суті. Адже мотивувальна частина “об’єднаного” позову, в якій популярно роз’яснюється, в чому саме полягає завдана позивачам шкода – це справжня вершина гумористичного жанру. Марія Самбур та Валерій Воротнік черговий раз повеселили юридичну громадськість. Останній тиждень я розважалась тим, що зачитувала своїм знайомим, а інколи навіть незнайомим громадянам окремі цитати з їх “об’єднаного” (але зовсім не СДПУ(о)-шного! – збав Боже, а то ще мене до суду потягнуть) позову. Але таким шедевром епістолярно-сутяжного жанру негарно насолоджуватись у вузькому колі. Тому для широкого загалу читачів подаю всі цитати саме так, як вони викладені в позові – з усіма орфографічними, пунктуаційними, стилістичними та іншими помилками. Хоча здавалося б, з-під пера тандему “професійний юрист-професійний журналіст” мав би вийти зразково-показовий процесуальний документ...

“Поширення неправдивої інформації вже змінює психологічний стан людини. А коли ця інформація носить стверджувальний характер про загрозу святих святих в Україні “свободу слова” то ти можеш себе вважати засудженим навіть без суду. Ми були змушені припинити спілкування з багатьма людьми, які повірили тій неправдивій інформації... “Публікації в інтернет-виданні “Українська правда” супроводжувались великою пропагандистською кампанією і носили саме неправдивий, звинувачувальний характер...” “....носили виражений наклепницький характер і були спрямовані на те щоб дискредитувати в очах суспільства позивачів. Нам телефонували знайомі і незнайомі журналісти, громадські діячі і навіть представники деяких посольств з приводу зазначених публікацій. Окремим, після пояснень, ставало зрозумілим, що відомості є недостовірними, однак вони також визнавали той факт, що після вилитого на нас бруду буде важко відновити репутацію”.

Жах, що й казати. На світі дійсно важко жити, якщо всі навколо показують на тебе пальцем, та ще й ні за що ні про що, як у випадку з нашими героями. Але вихід є. Безумовно, всі ті, які повірили, що саме Самбур&Воротнік є дієвими ворогами свободи слова в Україні, негайно змінять свою думку, якщо САМ (!) Печерський суд визнає, що це не так, та ще й стягне на додачу на їхню користь зі ЗМІ та авторів кругленьку суму. Ось тоді наші позивачі знову ходитимуть з високо піднятими головами, а всі, хто посмів про них погано подумати, особливо їхні колеги-журналісти, наперебій приноситимуть їм свої вибачення. Жодних сумнівів.

Втім, мушу зауважити шановному позивачу Воротніку, що сам факт перебування на посаді помічника-консультанта народного депутата – члена СДПУ(о) Нестора Шуфрича є настільки вагомим дискредитуючим фактором особисто в моїх очах та в очах абсолютної більшості моїх знайомих, що нічого більшого для подальшої дискредитації вже й не потрібно. Виправдання на кшталт того, що це суто робочі стосунки “з метою допомоги” жителям відповідного виборчого округу, ніякого враження на мене та моїх знайомих не справляють і викликають лише здоровий сміх. Те саме стосується і Марії Самбур після історії з листами Гончарова та звільненням з ІМІ, а особливо після подачі позовів до “УП” та “УМ” в компанії з паном Воротніком. Так що можливість відновлення репутації шановних позивачів видається мені більш ніж сумнівною, а ще більш сумнівним видається те, що обов’язок розплачуватись за втрачену Самбур та Воротніком репутацію слід в судовому порядку покладати на ЗМІ.

“Самбур М.М. мала наміри взяти участь у конкурсі на посаду представника омбудсмана. Однак після публікації в якій містилась твердження, що призначення на цю посаду домагається Адміністрація Президента і вона взагалі є ставленицею СДПУ(о), це стало неможливим. Оскільки в журналістському середовищі Президент і СДПУ(о) асоціюються як “Душителі вільної преси”. Стало очевидним, що своєю неправдивою інформацією очолюване Оленою Притулою приватне підприємство “Українська правда” домагається мого усунення від активного громадського життя та вивести мене з психологічної рівноваги. Крім того мені доводилось пояснювати багато людям, що я не брала участі у конкурсі на зазначену посаду і мені не відмовлено в прийомі на роботу саме по цій причині. Спілкування на таку тему вносило розлад в моє звичайне життя і призводило до переживань та роздратування”.

Ще раз підкреслюю – цитати абсолютно точні, а помилки – оригінальні. Навіть дуже оригінальні, вибачте за каламбурчик-с. Наприклад, я особисто так з цієї цитати і не зрозуміла, хто є “ставленицею СДПУ(о)” – Марія Самбур чи Адміністрація Президента. Якщо Адміністрація – то асоціація більш ніж правомірна, з огляду на те, хто цю Адміністрацію очолює. Якщо ж Самбур – то не може не зворушувати те, які асоціації (зауважую, на думку позивачів!) викликає у них ця прекрасна партія, а особливо Гарант Конституції України, якою гарантується свобода слова. Думаю, що після такого “опускалова” Печерському суду слід чекати ще одного позову про захист честі, гідності та ділової репутації – від Леоніда Кучми &СДПУ(о) до Самбур&Воротніка!

Не здивуюсь, якщо Печерський суд підтвердить своїм рішенням, що метою ПП “Українська правда” є “усунення [Самбур] від активного громадського життя та вивести [її] з психологічної рівноваги”. Єдине, що мене цікавить – це те, яким чином позивачі збираються доводити зв’язок між ПП “Українська правда” та однойменним інтернет-виданням. Ходять чутки, що вони вже нібито навіть додумалися запитати провайдера, хто реєстрував сайт, і дізналися, що це була нібито Олена Притула, але ж ця реєстрація відбувається через Інтернет, а тому замість прізвища “Олена Притула” той, хто реєстрував сайт, цілком міг записати в “електронному формулярі”, наприклад, прізвище “Валерій Воротник”. А чом би й ні? Адже паспорта ніхто не питав.

“Після систематичних публікацій знизилась недовіра споживачів інформаційного продукту до газети “Антенна”, головним редактором якої є Валерій Воротник. Неможливість здійснювати свої професіональні обов’язки в звичній для себе обстановці спричинили позивачу значні переживання та заподіялу істотну моральну шкоду”.

Пане Воротніку, якщо “недовіра знизилась”, то, мабуть, це ви повинні заплатити виданню та авторам публікацій, а не вони – вам? І взагалі, яким чином можливо оцінити, а особливо в грошовому еквіваленті, такі ефемерні поняття, як довіра чи недовіра до ЗМІ? Що, тиражі збільшилися або зменшилися? Тоді надайте цифри, будь ласка. І то – до збільшення чи зменшення тиражу може призвести безліч різних факторів, серед яких рівень обізнаності пересічного черкаського читача про те, що там пише інтернет-видання “Українська правда” про Валерія Воротніка, стоїть, напевно, не на першому місці. Я, наприклад, охоче читаю “Нашу газету +” та сайт “Темник”, хоча не вірю в них жодному слову.

І наостанок – найкраща цитата, справжній перл. “Тривалий час, з листопада 2003 року, ми себе почуваємо незручно в міському транспорті, у зв’язку з тим, що в м. Черкаси Валерій Воротнік є досить відомою людиною і до нього звертаються громадяни, які його впізнають з питаннями про причини появи таких публікацій. До Марії Самбур з подібними питаннями звертаються люди навіть в метро, яким вона щоденно користується. Ці обставини викликають занепокоєння і таким чином відволікають від дотримання правил безпеки руху, що може призвести до травмування.”

Можу безкоштовно подарувати позивачам ідею – в черговому позові зобов’язати відповідачів солідарно скинутись Воротніку на окремий черкаський тролейбус, а Самбур – на персональний вагон у метро. Або хоча б на постійного супроводжуючого, який би після кожної неприємної розмови з представниками іноземних посольств, випадково стрінутими на станції метро “Святошин”, нагадував би Марії Михайлівні про необхідність дотримуватись правил дорожнього руху. А то ж можна дійсно не дожити до реабілітації свого чесного імені найправосуднішим у світі Печерським судом м. Києва.