На нашому телебаченні це чомусь вважається за хороший тон: минають рік за роком та подія за подією, а в коментуванні урочистих спортивних церемоній не міняється нічого. Під час трансляції урочистої церемонії закриття Олімпійських Ігор у Ріо-де-Жанейро («UA: Перший», ніч на 22 серпня з повторенням увечері тієї ж доби) Дмитро Лазуткін і Тетяна Терехова просто відрами вихлюпували на глядачів випадкову, а то й відверто сміттєву інформацію.

Був і своєрідний рекорд: протягом двох хвилин двічі — одного разу у виконанні Лазуткіна, іншого у виконанні Терехової — пролунала одна й та сама високоінформативна фраза: «Ми щойно побачили олімпійські кільця». Для тих, хто не дивився: не побачити їх було неможливо, бо вони були сукупним розміром із усе поле стадіону «Маракана». І — відкрию маленький секрет для коментаторів — серед глядачів траплялися ті, хто самотужки додумався: це саме олімпійські кільця й не що-небудь інше.

З великою прикрістю доводиться нагадувати абеткову річ: матеріали про церемонію, що їх видає (й розсилає?) оргкомітет, — це довідкові матеріали для самих коментаторів, щоб вони якомога більше були в темі, й більше нічого! Це зовсім не збірки текстів, обов'язкових для зачитування в ефірі! Не темники й не повідомлення від радянського інформбюро!

У цих матеріалах неодмінно є чимало інформації, близької за змістом до реклами: оргкомітет не може не згадати про людей та фірми, що зробили той або інший внесок у церемонію. Чи означає це, що тих людей та фірми треба неодмінно й скрупульозно називати? Як то кажуть, залежить: десь у сусідніх із Бразилією Парагваї та Уругваї — цілком можливо, так. А в Україні, де глядачі тих імен та назв ніколи не чули й ніколи більше не почують, де бодай розібрати на слух ці імена та назви дуже складно й де навіть за найбільшого бажання неможливо скористатися послугами тих людей та фірм?

І ще одна, здавалося б, абеткова річ: кожний коментатор ранжирує наявну інформацію за мірою її важливості (й можливості бути сприйнятою на слух): оце треба сказати неодмінно, оце — бажано за нагоди, оце можна озвучити, якщо виникне якась пауза, яку треба буде чимось заповнити, а оце взагалі не варте згадування. Якщо ж коментатори не вміють робити такого ранжирування й вивалюють на глядачів усе, що трапиться під руку, та ще й геть безсистемно — тоді вже вибачте, але... «Автор емблеми... (далі нерозбірливо пролунало його ім'я) випускник Токійського університету... (далі було про місця його працевлаштування по завершенні університету)» — чи це було таким уже важливим, таким уже цікавим? Або: «Костюми було розроблено Асоціацією жінок-підприємців Бразилії... Цю Асоціацію було створено 18 років тому для навчання...» — й понеслося. Чи, може, коментатори очікували, що хтось із-поміж українських глядачів забажає вступити до Асоціації жінок-підприємців Бразилії?

І спеціально для Тетяни Терехової: уславлений бразильський гітарист та композитор Ейтур Вілла-Лобуш (відомий в нас під іспанізованим прізвищем Віла-Лобос) пішов із земного життя 1959 року — а тому за всього бажання не може й до сьогодні творити музику, як це випливало зі слів Терехової.

Годі, мабуть, і казати, що найпершою жертвою всієї цієї псевдоінформаційної лавини знову стала музика. Це ж треба було здогадатися — розповідати про Віла-Лобоса майже стільки, скільки лунала його найвідоміша (й, мабуть, узагалі найвідоміша бразильська) мелодія. Причому розповідати так, щоб одразу ж зникли всякі сумніви: раніше пані Терехова жодного разу не чула цього прізвища. «Зараз будемо слухати пісні» — еге ж, так нам це коментатори й дозволили. Або таке: «Ми зараз чуємо один із провідних голосів нової генерації бразильської поп-сцени...». Та в тому ж і справа, що «не чуємо» — геть нічого, окрім коментаря! Не про себе ж це казала пані Терехова? Або: «Під час церемонії відкриття й зараз... музика...» — й далі почалася довга лекція про роль музики під час Олімпіади та в житті Бразилії загалом. Згодом ні сіло, ні впало замість чергового музичного номеру глядачі почули про давньогрецькі Олімпійські Ігри, про П'єра де Кубертена. По-перше, усе те саме вони чули й під час церемонії відкриття. По-друге ж, чому б тоді вже взяти й не прочитати короткий курс усесвітньої історії? Якщо ж серйозно, то сам підхід «популярно пояснюю для невігласів» не видається безсумнівним — навпаки, видається, що він принижує глядачів. «Палає Олімпійський вогонь. Скоро він згасне, й це символізуватиме завершення Олімпіади» — чесно кажучи, навіть у режимі «для невігласів» я так і не зміг оцінити інформаційної цінності цього повідомлення.

Ще один винахід — перекладати або переповідати тексти пісень — під час самих пісень, зрозуміло ж. Не бракувало й недоречного квазіпатріотичного пафосу: «Юрій Чебан на своєму човні, на козацькому човні». Досі уявлялося, що козацькі човни були дещо іншого дизайну. А названа коментаторами кількість тисяч сімей, «що втратили домівки», просто налякала. Згодом вони ж повели мову про «розселення фавел». У підсумку так і не стало зрозуміло, чи людей розселяли, а чи просто викидали на вулицю. Розповідь про те, як фавели огороджували стінами, та й узагалі робили все, щоб гості Олімпіади «не побачили бідних», тільки й могла викликати гнів: от воно, мовляв, звіряче обличчя капіталізму! Треба гадати, гостям Олімпіади мусили демонструвати нетрі, возити туди на екскурсії.

Рятувало одне: порівняно з церемонією відкриття коментатори демонстрували відчутно менше ентузіазму — втомилися, певне. А тому й почути того, що відбувалося на стадіоні, а не розповідей про те, що відбувалося на стадіоні, пощастило значно більше. Був навіть досить тривалий епізод, коли коментатори зовсім нічого не казали. І знаєте — жодного дискомфорту, жодного!

За що варто справді подякувати цього разу коментаторам — за те, що не давали оцінок виступам українських олімпійців. Називали тих, хто виступив вдало (не всіх), назвали кількість медалей, загальне місце — ото й усе. Ані робили гарної міни, ані таврували. (Лише насамкінець Терехова зовсім ненадовго зірвалася на славослів'я.) Отут і пригадується, як під час трансляції церемонії відкриття ці самі коментатори не змовкали, прославляючи наших спортсменів та їхні майбутні видатні досягнення. Як вони ж намагалися перевершити одне одного в переможних прогнозах: наші олімпійці за кількістю медалей увійдуть до чільної двадцятки... до чільної п'ятнадцятки... можливо, навіть до чільної десятки.

Тоді тільки й залишалося, що повсякчас промовляти про себе: «Тьху, не наврочте!» І це, на превеликий жаль, не було хибою персонально пана Лазуткіна та пані Терехової. Це тренд, що от уже два роки домінує (або, принаймні, зовсім донедавна домінував) у наших ЗМІ. Й не лише стосовно спортивних досягнень — і стосовно АТО, й стосовно боротьби з корупцією, й стосовно реформ. І офіційні особи, й журналісти, й експерти розповідають про казкові, чудодійні плани, наміри та програми, які вже точно збудуться й справдяться — без жодних сумнівів. Це навіть не видавання бажаного за дійсне, це — видавання намірів за результат.

А тепер — думки з приводу. Про те, що не має стосунку до трансляції церемонії закриття, але що супроводжувало висвітлення Олімпійських Ігор протягом усіх понад двох тижнів.

Найперше — це фраза, яка траплялася в найрізноманітніших, зокрема й дуже поважних, медіа: «Вперше Ігри проходили в Латинській Америці». (Не «у Південній», а саме «в Латинській».) Олімпійські Ігри 1968 року, які відбувалися в Мехіко, мабуть, було оголошено нечинними?

Інше, що часто траплялося, й радше перед Олімпіадою — це прогнози: після допінгового скандалу й посилення контролю збірна Росії посяде місце десь від 15-го до 20-го! Воно, звісно, дуже хотілося би, але в підсумку Росія посіла 4-те місце. І в даному разі немає значення, як так вийшло — чи то ФСБ знову всіх переграло, чи то в російських спортсменів допінг уже самовідтворюється в організмі, чи то поширена думка про міру впливу допінгу на результати взагалі й у російських спортсменів зокрема є завищеною. Автори наведених вище тверджень та ЗМІ, які їх подавали, підставили себе під зле, але в даному разі цілком об'єктивне глузування з боку росіян. Знову те саме — не кажи «гоп!».

А в наших ЗМІ вже почалося посипання голови попелом: провальний виступ українських спортсменів! Почалося вимагання оргвисновків: покарати, зняти з посади! Щось дуже радянське відчувається в такому підході. Або дуже російське. Бо спорт — він і є спорт. Усього лише спорт, і не варто ставити його на не своє місце. Високе місце збірної Росії не зробить цю країну більш шанованою у світі.

Тим нашим спортсменам, які показали хороші результати, — честь і слава. А, зрештою, зіставні з підконтрольною урядові частиною України Польща та Румунія посіли ще нижчі, ніж Україна, місця. Велетенська Туреччина — ще нижче. То хіба 12-те місце Угорщини зробить її більш шанованою, ніж Польща та Румунія, Словаччина та Чехія? Хіба воно свідчить, що Угорщина є кращою за Польщу? Португалія, для якої Бразилія — це «майже вдома», задовольнилася однією бронзовою медаллю. Тож спокійно, панове, спокійно: те, що сталося, можливо, не виправдало очікувань, але це аж ніяк не національна катастрофа.

Це було про ЗМІ. А це — вже цілком офіційний міністр молоді та спорту Ігор Жданов: «Судьи не дали заслуженную шикарным выступлением "бронзу" нашим красавицам в синхронном плавании. Украиночки выступили гораздо сильнее японок... Такое позорное судейство убивает Олимпиаду, это уже не спорт. А наши русалочки лучшие!» Узагалі-то, порівнювати спортсменок із «русалоньками» (як відомо, русалками ставали втоплениці) — якось моторошно навіть. Та й «красуні», «русалоньки» — чи сексизмом це, часом, не відгонить? А головне: може, Ігор Жданов є фахівцем із синхронного плавання, а інформаційні джерела про це не повідомляють просто з делікатності? А чи він пропонує суддям віднині й надалі оцінювати не техніку спортсменок, а їхню «русалистість»?

Ще Ігор Жданов: «Целые виды спорта надо просто исключать из олимпийской программы. Ведь там и не пахнет честной борьбой, наоборот, отовсюду торчат уши коррупции и грязного судейства». Узагалі-то, такі слова міністра повинні були б мати результатом відповідне подання до МОК, а не просте вентилювання повітря. А ще... дежавю, повне дежавю. Совок. Бо це радянські спортсмени програвали винятково й виключно через підступність суддів. Це Радянський Союз був оточеною фортецею в кільці ворогів, і весь зовнішній світ тільки й мріяв, як би це позбавити радянських спортсменів олімпійських, даруйте, цяцьок. Так, принаймні, стверджувала газета «Правда».

Нині ці далеко не славетні пропагандистські традиції продовжує путінська Росія. То, може, не треба нашим офіційним особам змагатися з росіянами за сумнівний ідеологічний спадок? Може, не треба нам намагатися бути більшою Росією, ніж сама Росія?

Фото - Reuters